Коли подруги збирали Ганнусю на весілля, несподівано з’ясувалося, що фата нареченої зникла. У домі підняли справжній переполох — усі кинулися шукати, обнишпорили кожен куточок, але фати ніде не було.

У селі тим часом панував святковий ажіотаж. Ганнуся мала виходити заміж за Василя, і це стало подією, яка підняла на ноги навіть найледачіших. Баба Мирося ще на світанку вставала, печиво вже напекла, столи ще з вечора порозставляли у дворі, залишалося лише накрити, бо гості ось-ось мали набігти.

Коли звістка про зникнення фати дійшла до баби Миросі, вона враз посерйознішала.

— Це недобрий знак, — пробурмотіла вона, похитуючи головою. — Без фати весілля не буває.

Щоб не засмучувати наречену, вирішили прикрасити її зачіску живими квітами. Ганнуся була трохи схвильована, але подруги запевняли її, що це навіть гарніше, ніж традиційна фата.

Весілля відшуміло, гуляння пройшли на славу. Але під кінець свята, коли почали розбирати подарунки, у кутку, серед кольорових коробок, раптом знайшлася та сама фата.

Усі здивовано дивилися на неї, адже шукали раніше всюди. Баба Мирося глянула на пом’яту фату й пустила сльозу.

— Щось це недобре… Хтось, мабуть, нашій Ганьці зла бажає, — прошепотіла вона, витираючи очі.

Минув рік, потім другий, а дітей у Ганнусі й Василя не було. Баба Мирося кожного разу згадувала про ту зниклу фату, вбачаючи в цьому причину.

— Все тому, що одружилися не за звичаєм! — голосила вона.

Однак Ганнуся з Василем просто вирішили не поспішати. Вони мріяли зібрати гроші, добудувати дві кімнати в хаті, перш ніж планувати дітей.

Одного дня, перебираючи старі фотографії, баба Мирося згадала свою сусідку Ксенію.

— Оце ж вона, напевно, все це наслала! — зітхнула стара. — У неї ж свого щастя не було. Колись я її хлопця собі відбила.

Після тих спогадів баба Мирося почала часто ходити до церкви, молилася, ставила свічки, але нічого не змінювалося. Вона й не знала, що Ксенії давно вже немає на світі.

А Ганнуся з Василем тим часом дізналися, що чекають дитину. Ця новина викликала бурю радості, хоча баба Мирося тримала свої емоції в собі, боячись зурочити.

Коли подруги влаштували Ганнусі свято на честь майбутнього малюка, баба Мирося навіть плакала від страху, що це може накликати біду.

Однак її побоювання не справдилися. У Ганнусі й Василя народився здоровий синочок Назарчик.

Подружжя зрозуміло, що справжнє щастя залежить не від прикмет, а від їхньої любові, взаємної поваги й спільної роботи над стосунками. Бабу Миросю вони шанували, дозволяючи їй няньчити правнука, але до прикмет ставилися з посмішкою.