Віра тихенько пройшла повз палату. Час пізній, усі вже сплять. Сувора медсестра, невдоволено оглянувши простенький одяг Віри, грубувато сказала:

– У цьому не можна! Ти чого ж не підготувалася? Начебто не маленька, мозок має бути. Гаразд, роздягайся, зараз наше, лікарняне, принесу.

За кілька хвилин Віра, загорнута в старий халат, що бачив ще перебудову, тихо увійшла в палату і присіла на краєчок ліжка. Сусідки мирно сопіли, турбувати нікого не хотілося, але й сон не йшов. Віра встала і тихо підійшла до вікна.

Яка краса в місті! До свята все прикрашено, яскраво, весело, ошатно! У їхньому селі про таке й мріяти не сміли. Рідко, яку хату зовні прикрашали. Усі красою всередині хати милувалися, із сусідами не ділилися. Віра давно перестала свій дім і всередині прикрашати до свята.

Навіщо? Діти виросли, розлетілися, як листочки з календаря. Маринка восени заміж вискочила, Дімка з нареченою до столиці подалися, теж на весілля натякають. Вдома рідко бувають. Хіба, що для них можна було і ялинку поставити, і гірлянду повісити. Але вони до свята приїхати не зможуть. Справи в них, ніколи. А для себе, який сенс? Їй і дивитися-то ніколи на прикраси. Весь день то робота, то турбота. До хати заходила тільки голову прихилити до подушки. І не думала Віра, що є сенс у всій цій святковій метушні.

А ось зараз побачила веселі вогники гірлянд, що прикрашали височенні ялинки вздовж паркану лікарні, і зрозуміла – потрібно все це!

Потрібні і гірлянди, і ялинка, і мішура всяка. І свято! Потрібне свято всім! І тим, кому зовсім невесело, як їй. І тим, кому святкувати нічого, бо не залишилося у світі рідних і близьких, як у Марії Іванівні.

Віра згадала про колишню свекруху і подивилася на годинник. Ніч, пізно, не слід у такий час дзвонити й турбувати. Не засне потім старенька до ранку.

Віра простояла біля вікна майже годину, згадуючи найщасливіші моменти свого життя, і найнещасливіші, яких теж бувало чимало. Розуміючи, що все одно не засне сьогодні, вирішила хоча б прилягти. Важкувато вже стояти, та й дитя якось активно почало вовтузитися, немов нагадуючи матері, що йдуть зараз її останні спокійні дні. Треба відпочивати, поки можливість є.

Прилягла, покрутилася й сама не помітила, як заснула.

Прокинулася під щебет молодих голосів, які захлинаючись обговорювали майбутню появу дітей.

– Ну ні, дівчатка! Безкоштовно – це ж минуле століття! Ні! Навіть позаминуле! Це наші бабусі в полі дітей приводили безкоштовно, мами терпіли хамство акушерок.

Але навіщо нам, із нашими можливостями, таке терпіти! Ну, ні, я заздалегідь домовилася і з лікарем, і з акушеркою . Мені потрібна буде підтримка, позитивний настрій! Я без цього просто не зможу! До того ж, після появи дитини мені треба буде відпочити. А в безкоштовній палаті відразу малюка принесуть і все – три дні мучся сама з пелюшками та підгузками.

– Ой, я з тобою згодна! Ми з чоловіком теж вирішили, що будемо за все платити! Ось зараз на збереженні полежу і почнемо готуватися, чоловік зі мною буде. Це ж так важливо – підтримка чоловіка під час і після появи нашої дитини.

Дівчата обговорювали, сміялися, немов горобці на гілці. Вірі навіть ніяково було перебивати або якось порушувати цю милу дівочу ідилію. І треба ж було медсестрі визначити її в палату до цих дівчаток, які вперше готувалися стати мамами. Незручно якось.

– Доброго ранку, дівчатка! – Віра акуратно сіла на ліжку, кутаючись у безформний халат і поправляючи збиту від сну “гульку” на голові.

Учора зовсім не до зачісок було. Як прийшла після роботи, так і присіла на ґанку, не в силах у будинок піднятися. Добре, що свекруха забігла провідати. Швидко викликала швидку і проводила Віру до лікарні. Так поспішали, що документи й сумку взяти не встигли. Думали все, зараз все буде. А виявилося – просто тренування.

– Доброго дня! Вас уночі поклали, так? Ми й не чули, як вас розмістили! – Дівчата почали вітатися, намагатися завести розмову, щоб скрасити незручність.

Усі помітили, що новенька мало не в мами їм усім годиться. І в кожної в голові промайнула осудлива думка – ось куди ця тітонька надумала дитину! В її-то роки треба про онуків думати, а все туди ж – пузо сидить у халатик кутає!

Віра розуміла сусідок. Надивилася вона цих поглядів за дев’ять місяців. Перший час і соромно було, і ніяково. А потім немов відпустило, відболіло. Залишилися лише думки про цю дитину.

Віра навіть не знала, хто в неї буде. У метушні справ на УЗД лише раз і була. Сувора медсестра стать малюка не сказала, а Віра запитати посоромилася. Головне – здоровенький, а решта – неважливо.

Четверо сусідок, молоденьких доглянутих міських фіф, одразу визначили, що Віра приїхала з села. Втомлена, якась виснажена, з плечима, що опустилися, і потухлим поглядом. Слухати її історію навряд чи буде цікаво. Начитавшись форумів і розумних книжок, вони вважали себе страшенно розумними і підготовленими до найважливішої події в житті.

Але з ввічливості необхідно було запитати хоча б, із чим новенька потрапила в лікарню перед самим Новим роком.

Віра посміхнулася і сухо пояснила, що працювала, потім день сніг чистила біля хати, а потім із худобою вправлялася. Сама й не помітила за втомою, що живіт почав потягувати. Хотіла додому піти, відпочити, та сил не вистачило навіть на ґанок піднятися.

– А що ж ви не бережетеся? Це ж дуже безвідповідально – на такому терміні так себе обтяжувати! – Зауважила одна.

– Ну так, хоча б телефон треба завжди в кишені тримати! Я ось без документів і телефону з дому в сусідній магазин не виходжу. Хіба мало! – Підтримала друга.

– Та немає на кого мені перекласти справи, а телефон у нас ловить не скрізь. Та й боюся втратити його. Справ багато, випаде з кишені, я й не відчую. – Спробувала виправдатися Віра, але зрозуміла – всі її слова звучать для сусідок непереконливо.

Вони, звісно, уявляли, що не всі живуть так легко, як вони, але й справжнього життя сільської жінки вони не знали. Та й не могли уявити, що навіть виношування дитини не звільняє жінку від справ, особливо, якщо більше ці справи перекласти немає на кого.

Дізнавшись, що Віру привезли вночі, а відвідати її ніхто не прийде, сусідки почали метушитися, пропонуючи частування зі своїх запасів. Віра посміхалася і скромно відмовлялася.

За чверть століття вона встигла забути, як легко стають близькими сусідки по палаті в лікарні, які цілий день лежать у своїх ліжках і розповідають, історії свого життя.

Сусідки нагадували їй доньку, такі ж тоненькі, молоденькі, які дивляться на життя з якоюсь наївністю і вірою в чудеса.

Віра й сама не помітила, як почала розповідати про своє життя і як сусідки, одна за одною, притихли. Не помітила, як із поглядів зникли осуд і нерозуміння, поступившись місцем співчуттю і підтримці.

Віра не любила згадувати своє життя, але тут ніби атмосфера до цього спонукала. Хотілося виговоритися і скинути, нарешті, цей тягар, що несла вона в собі, немов валізу зі старим барахлом.

Усе життя прожила Віра в одному селі. Була в батьків єдиною донькою, пізньою і від того – коханою понад міру. У школі ще закохалася у свого однокласника, та й вискочила заміж, щойно вісімнадцять стукнуло. Через рік з’явилася донька, потім син. Життя закрутилося колесом. У суєті днів і турбот Віра якось непомітно осиротіла.

Навіть виплакатися і пережити свій біль було ніби ніколи. Весь час якісь справи, кудись вона постійно спізнювалася. Чоловік, який у школі готовий був на руках носити, на ділі виявився людиною мстивою і недоброю.

Життя з ним виявилося не найсолодшим періодом. Не минуло й п’яти років, як почав він періодично “закладати за комір”. Віра і скандалила, і плакала, і переконувати намагалася. Навіть до матері чоловіка бігала скаржитися. Але що могла зробити самотня, вже немолода колишня вчителька, яка сина одна піднімала після втрати чоловіка?

Свекруха і невістка переживали негаразди разом. І коли чоловік Віри, не дійшовши до хати кількох метрів, замерз на узбіччі, саме свекруха виявилася тим причалом, куди нещасна вдова могла прибитися, щоб вистраждати й виплакати своє горе.

Десять років Віра не думала ні про що, окрім того, як заробити грошей на потреби сім’ї, як одягнути і взути дітей, як вивчити і поставити їх на ноги. А коли син і дочка, ставши дорослими, випурхнули з рідного гнізда, Віра й сама не помітила, як опинилася одна, всередині дзвінкої порожнечі, від якої часом закладало вуха і стискалося серце.

Саме самотність змусила її звернути увагу і відповісти на загравання нового агронома, який у селі працював нещодавно і не встиг як слід з усіма познайомитися.

Коли Віра зрозуміла, що її випадковий короткий роман отримав “продовження”, агроном швиденько звільнився, повідомивши, що в місті на нього чекають дружина і діти.

– Віро, якщо це жарт, то перше квітня кілька тижнів тому було, ти запізнилася з розіграшами! – Побачивши, що жінка не налаштована жартувати, він продовжив, уже м’якше, але суть його слів від цього не стала приємнішою.

– Вірочка, я не очікував, що все так трапиться! Розумієш, легкий роман – це одне, а зобов’язання – зовсім інше. Ти ж доросла жінка, повинна розуміти, що це все нам із тобою не потрібно. У мене сім’я і я не збираюся її втрачати. Ти вже,люба, виріши сама цю проблему. Не вішай її на мене. Не по мені цей тягар. Які мені діти на п’ятому десятку?

Мені в пору онуків няньчити. Та й тобі теж. До того ж, мене в інше місце запросили працювати, не зможу я поруч бути і тобі допомагати. Та й від людей незручно. Загалом, я на тебе сподіваюся! Вирішуй проблему, поки не пізно! А на мене не ображайся, не я один цю кашу заварив!

Як виявилося, вирішувати щось уже пізно. Віра спочатку грішним ділом вирішила, що стара вже, тому й перестали відвідувати її щомісячні жіночі слабкості. А воно он як виявилося… не у віці справа була.

Звернувшись до лікаря, Віра дізналася термін та зрозуміла, що вирішення її “проблеми” тільки одне – залишати дитину.

Прийняття виявилося болючим і довгим. Особливо тяжко далося загальне нерозуміння. У селі звістки розповзалися швидко. Чого тільки вона про себе не почула! Ті, хто ще вчора її жалів і підтримував, зараз косо дивилися і віталися крізь зуби. А інші й зовсім мовчки відверталися. Засудили її всі, хто тільки вмів говорити. Ті, кого вважала подругами, розпускали плітки і позловтішалися, родичі перестали запрошувати в гості і заглядати до неї на чай.

За кілька тижнів Віра опинилася в повній ізоляції, не залишаючи ні села, ні рідного дому. Підтримка прийшла звідти, звідки Віра і не сподівалася. Старенька колишня свекруха, яка після відходу єдиного сина стала майже самотньою, щойно почула новини про колишню невістку, прийшла до Віри й заявила:

– Вірочка, залишай! Піднімемо, виховаємо, на ноги поставимо! Поки жива буду – допоможу з усім! Пенсія у мене нехай і невелика, та я її не витрачаю, купимо ми малюку все необхідне! Не залишиться маленький без нагляду! Як була ти мені донькою, так і будеш! Двох онуків ти мені подарувала, тепер будемо третього чекати!

І ніби навіть розквітла старенька, ніби загорівся в ній вогник життя, який багато років тлів і готовий згаснути. Марія Іванівна стала приходити до Віри щодня. Якщо допомога її була не потрібна, то сідали жінки чаювати разом, розмовляти і згадувати. А то й мріяти про те, як з’явиться у Віри маленький, яким він буде, як ходити стане, та ким виросте.

Рідні онуки, діти Віри, не часто жалували бабусю увагою, тому за можливість знову стати для когось потрібною старенька вчепилася з невластивою силою і рішучістю.

Саме свекруха виявила Віру на ґанку, викликала їй швидку і пообіцяла наглядати за будинком і подвір’ям.

Розповідь Віри лилася, немов річка широким руслом. Сусідки притихли, розуміючи, що нічого подібного вони найближчим часом точно не почують. Ранок перейшов у короткий зимовий день, а той – у морозний вечір.

Перериваючись кілька разів, Віра знову поверталася до своєї розповіді. І так їй ставало легко й вільно, немов скидала вона поступово тягар, який несла багато років.

-Свекруха у мене золото! Не кожній так щастить! Усім би таких! Самій уже до вісімдесяти, а вона все намагається бути корисною! То прийде до мене і підлоги намиє, та наготує мені на пару днів, щоб легше було.

Я після втрати чоловіка якось від неї віддалилася. Соромно перед нею було, що не вберегла її сина, не змогла впоратися з його пристрастю. Я все думала, що вона на мене образу тримає, а виявилося, вона всі ці роки тільки вдячна мені була за те, що не покинула його раніше, не залишила його і намагалася витягти з тієї ями, в яку він себе загнав. – Віра говорила спокійно і просто про те, що для сусідок здавалося справжнім жахом.

Порівняно з історією цієї жінки, дрібні негаразди і сварки з чоловіками здавалися молодим майбутнім матерям незначними і несуттєвими.

Життя Віри, десь брутальне і нещасливе, було сповнене простотою і гідністю.

Уже ближче до вечора в палату увійшла санітарка з великою сумкою, назвавши прізвище Віри. Виявилося, що свекруха передала їй “гостинці” – домашні речі, необхідні документи і безліч баночок і судочків, наповнених ароматною домашньою їжею. І так стало по-домашньому тепло і затишно від цього знака справжньої турботи.

Віра на радощах виставила вміст сумки, наполігши, щоб усі сусідки пригостилися принесеним.

– Дівчатка, ви мене вранці пригощали, тепер моя черга. Я потім свекрусі буду дзвонити, розповім, як всю палату її припасами нагодувала.

Увечері на обході був неприємний лікар – тихий і небагатослівний чоловік, який не любив щебетання молодих майбутніх матусь і їхні безглузді запитання. Поглянувши на Віру, він присів на краєчок її ліжка і сказав:

– Ну, яка ж ви красива жінка! І вік у вас самий, що ні є, відповідний! Все у вас добре буде! Не мине й кількох днів, як з’явиться ваш малюк, здоровий і красивий! І буде він для вас головною опорою і підтримкою. Не бійтеся вашого віку, все ви встигнете! І виростити, і на ноги поставити!

Молоді сусідки з подивом дивилися на небагатослівного лікаря. У багатьох пронеслася осудлива думка: “Ось про що він говорить? Як може бути сорок п’ять років відповідним віком! Коли їй встигнути дитину підняти! Їй час про онуків думати, а в неї дитина на руках!”. Але вголос озвучити свої думки не наважилася жодна.

А Віра від слів лікаря немов розцвіла.

– Даю вам завдання – останні дні не хвилюватися, не нудьгувати, лежати й придумувати ім’я дитині! Усе буде добре! Хто потрібен – прийде у ваше життя, а хто не потрібен, відвалиться, немов бруд! – Йдучи, додав лікар.

Чи знав чоловік, що слова його виявляться пророчими, чи просто хотів підтримати жінку, але вже за кілька днів збулися майже всі його “передбачення”.

Уже ввечері зателефонувала Вірі свекруха. Уся палата із задоволенням дякувала старенькій за частування й обіцяла наглядати за Вірою і не давати їй нудьгувати від того, що опинилася в лікарні в найголовніше свято.

Ближче до новорічної ночі дівчатка стали проситися додому. Нікому не хотілося зустрічати прийдешній рік у лікарняних стінах. Не просилася тільки Віра.

Її термін був призначений на перше січня, тому лікарі заздалегідь попередили, що з лікарні вона додому поїде тільки з дитиною.

Відправивши одну за одною всіх сусідок додому, Віра знову залишилася сама, як бувало вдома. Тільки тепер вона могла довго стояти біля вікна і дивитися на яскраве, прикрашене безліччю вогнів місто. Могла прислухатися до своєї майбутньої дитини і багато розмовляти з нею, чого раніше не робила.

А в перший день нового року, сталося в житті Віри справжнє новорічне диво.Рано вранці, під час обходу, медсестра попередила, що Вірі потрібно сходити на УЗД у сусідній корпус. Пройти треба було коридором повз приймальний покій. Народу було небагато, можна було прослизнути непомітно.

Пробираючись акуратно вздовж стіни, Віра почула, як хтось кличе її на ім’я.

– Віро!Ти, чи що? Та годі! Звідки тут-то? Якими долями тебе занесло в лікарню? От же Іванич прохвост! – Віра обернулася, побачивши в коридорі свого однокласника Костика.

Багато років тому вони сиділи з ним за однією партою. Хлопчина він був тихий, непримітний. Після школи в армію пішов, а звідти на роботу подався кудись, і в рідному селі Віра його майже не зустрічала. Однак виявилося, що про її життя чоловік був непогано обізнаний.

– Це що ж, на третього зважилася? Ну, мати, даєш! Зачекай-но! А звідки ж… Івановича начебто немає… чи збрехала недобра чутка?

– Ні, Костю, не збрехала. Нема Іванича. Багато років уже нема. Давно ти вдома не був, от і не знав.

– Та чого мені там робити? Як батьків поховав, ні до кого й їздити стало. Так ти мені скажи, якими ти долями тут?

– Так уже вийшло! – Віра не стала пояснювати, як опинилася в тому становищі, в якому її застав Костик.

Вона була і рада його бачити, і побоювалася, як би знову не побачити осуд в очах. Тільки-но вона звикла до нього вдома, як доводилося знову не дозволяти осуду зачепити її.

– Костику, мені пора! Ти за батьків не переживай, ми з Марією Іванівною за ними доглядаємо. Вони ж її сусіди були, не забуває вона їх. Квіточки садить, траву бігає полоти. – Віра акуратно рушила коридором, але знову почула за спиною своє ім’я і квапливі кроки.

– Віро, постривай! Я тут тітку з тиском привіз, чекаю сиджу, коли лікар вийде. Ти мені скажи, тобі коли термін-то? Хто зустріне? Передачки хтось носить? Може, треба чогось купити? Я миттю все зроблю? Чого вам тут можна?

– Не треба мені нічого! Тут усе є. А передачку мені ось тільки Марія Іванівна передала.

– Та кинь ти! Хімічка наша? Жива ще? От же дісталося їй горюшка сьорбнути із синочком! Ворогові не побажаєш! Почекай-но! Це вона як же до тебе ходить, якщо ти… ну ти зрозуміла… після її сина когось знайшла собі?

– А ось так! Ногами ходить! Костю, мені час! – Віра не стала вдаватися в подробиці її стосунків із колишньою свекрухою.

Чоловік зрозумів, що ляпнув зайве, а тому поспішив перевести розмову на іншу тему.

– Ти мені скажи, коли тебе зустрічати? Не на автобусі ж ти поїдеш із дитиною! А якщо Марія Іванівна надумає машину тобі замовляти, то ви ж купу грошей витратите.

Під Новий рік таксисти деруть потрійну ціну! Ось, тримай, номер мій! Як випишуть – дзвони, відвезу тебе додому сам! І не заперечуй! Як – ніяк, ти мені десять років списувати давала. Час і віддячити! Я ж атестат тільки з твоєю допомогою отримав!

– Ох, ти б не перебільшував!

Віра взяла аркуш із номером Кості і, розпрощавшись, повільно рушила коридором, не підозрюючи, що чоловік продовжив дивитися їй услід, навіть коли вона зникла за дверима.

Про що він думав і про що згадував, так і залишилося для неї невідомим.

Увечері, знову залишившись у палаті сама, Віра вирішила зателефонувати старому другові. Почавши розмову зі спогадів про школу, якось не помітили обоє, як розповіли одне одному все про своє життя. Про ті роки, що минули, чим відзначилися і чим запам’яталися.

Виявилося, що Костик так і жив сам. Не знайшов він нікого, хто зміг би зворушити серце і змусити задуматися про сім’ю. А коли батьки пішли з життя, нікому стало й нагадувати про необхідність одруження.

– Ось так і живу. У старості, схоже, склянку води мені ніхто не принесе. – Невесело пожартував чоловік.

– Даремно ти так! Сім’я потрібна! І тобі ще не пізно знайти свою людину. Доля, вона ж у паспорт не заглядає. Якщо треба, і за пічкою знайде! Тож, не впадай у відчай!

– Та ні вже, пізно мені на долю нарікати! Гаразд, зі мною все ясно, ти про себе розкажи. На кого чекаєш?

– Дівчинку. Удома мені лікар так і не сказав, хто в мене, а сьогодні ось наважилася запитати. Я й не приготувала нічого особливого, кольорового-то. Думала неважливо все це. А тепер ось думаю, хоча б стрічку рожеву треба б.

– Так давай я завтра привезу! Ти скажи, чого треба? Я ж у цьому не розумію нічого! І ще – чого на виписку-то треба? Лікарям ніби як дарують щось. Чи так раніше робили, а я й не в курсі?

– Нічого не треба. Тобі – точно. Ти ж мене просто відвезеш додому і все. Навіщо тобі про це переживати?

– Ну ні! Дитину має чоловік забирати! У медсестри, в обмін на букет і пакет із “подякою”. У всякому разі, я так у своїх друзів бачив. Так і зроблю, не відмовляйся! Ми ж із тобою не чужі люди. Як-не-як, з одного села. Почитай – рідня!

Через день Віра привела у світ маленьку доньку, яку назвала Дариною. З лікарні її забирав збентежений, але щасливий однокласник, який акуратно прийняв з рук медсестри крихітний згорток і, наче найцінніший вантаж, доніс його до свого автомобіля.

До самого вечора Костик не відходив від ліжечка, яке за день до цього купив у місті, таємно відвіз у рідне село і зібрав під суворим наглядом колишньої вчительки хімії.

Відпускати колишнього однокласника в ніч Віра посоромилася, залишила його ночувати.

Костик, який уперше за довгі роки взяв відпустку і вирішив відвідати хвору тітку, не міг оговтатися від радості. Адже вирушаючи в дорогу, він і не сподівався, що доля його так круто повернеться всього за місяць. Їхати додому зовсім не хотілося, проте термін його перебування добігав кінця.

Їдучи від Віри і залишаючи їх із Марією Іванівною і маленькою Дариною, він твердо знав, що жити без них уже не зможе.

Повернувшись додому, він рішуче вирушив до відділу кадрів і написав заяву на звільнення. Потім замкнув квартиру і залишив ключ другу. Життя його стрімко робило поворот, і чоловік вирішив не втрачати шанс стати щасливим.