Вдень лив дощ. А сьогодні сонце осяяло землю прощальним осіннім теплом.

Віра втомленою ходою йшла з роботи, дорогою зайшла до дитячого садка і забрала сина. Настрій був неприємний, та ще й погода погана. То дощ і вітер, що пронизує, то вдень так тепло, що доводиться паритися в куртці. Та й Володя канючив усю дорогу:

-А давай погуляємо? А в магазин зайдемо?

Звичайна справа…

-Володя, заспокойся. Звісно, ​​пограєш на майданчику. Бачиш, яка хороша погода.

Віра влаштувалася на лавці. Іти додому зовсім не хотілося. Готувати вечерю не було кому. Вчора було кому, а тепер уже нема.

Віра зіщулилася, згадую прощальну сцену. У голові крутилося лише одне питання: “Чому?” Але відповіді не було, голова була важка. А Володя зустрів друзів і забрати його з майданчика буде нелегко.

Віра познайомилася зі Степаном на вечірці. То був друг чоловіка її подруги, у якої вони відзначали Новий рік. Віра була молода. Кілька днів тому минуло двадцять два роки. За плечима школа та інститут, а зараз гарна робота у компанії. Скаржитися нема на що. Щоправда наречені не ставали в чергу, незважаючи на те, що Віра була красива і доглядала себе.

Степан вразив Віру своєю люб’язністю. Так, дзалицятися він умів. А може, від нестачі чоловічої уваги дівчина так швидко зблизилася з ним?

Віра та Степан стали жити разом. Віра недавно купила квартиру, виплачувала іпотеку. Життя налагоджувалося.

Прожили вони разом сім років. Жили громадянським шлюбом. Степан був проти офіційної реєстрації, вважав це пережитком минулого.

-Нам і так непогано. Ось Микитенки розписалися після п’яти років спільного життя, а після ЗАГСу за місяць розлучилися. І варто було так напружуватись. Живемо, син росте. Чого тобі треба?

А вчора ввечері, йдучи з роботи, Віра побачила Степана. Він сідав у машину. Її він не помітив і поїхав. Віра нічого не розуміла. Спокійно зайшла до квартири і побачила безлад. Речей Степана не було. Дверцята шафи були відчинені, ящики висунуті. Навіть зубної пасти і щітки Степана не було.

Замість того, щоб дзвонити чоловікові і з’ясовувати стосунки, Віра замовила піцу і подумала: “Добре, готувати не буду.”

Ніч минула спокійно. Степан не подзвонив. Віра розігріла куплені млинці на сніданок, розбудила Володю до садка. На роботі про Степана не згадувала.

Увечері, як завжди, вони з сином пішки йшли з садка, зупинялися погойдатися на різних гойдалках-каруселях. Біля під’їзду на них чекав Степан. Володя кинувся до батька:

-Тато, прийшов! А ми вчора замовляли піцу! А я з хлопцями у футбол грав, – розповідав новини син. Степан поплескав хлопчика по плечах та відправив на майданчик

-Біжи, пограй.

Віра мовчки стояла поруч і слухала їхню розмову, не встряючи.

-Ти навіть не спитаєш, що трапилося і чому я зібрав речі?

– Ні, а навіщо, – спокійно відповіла Віра.

– Я думав, що мені здається, але ти завжди до мене була байдужа, – кинув Степан.

– Ми ж із тобою зовсім чужі люди. Чому я маю цікавитися твоїм життям?

– Ну. по-перше, я батько Володі, а тобі …, – він осікся, але швидко прийшов до тями, – а тобі чоловік.

-Ні, ти щось наплутав. У паспорті немає жодних даних, що я одружена. А у свідоцтві про народження у графі “батько” стоїть прочерк. Ти сам так захотів. Казав, що пільги у матерів-одиначок… А зараз кажеш, що я дружина, а Володя твій син?

– Але я дав йому своє прізвище та по батькові.

-Не дав, а дозволив мені так його записати. Треба було на своє записати, воно красивіше, ніж твоє.

-Вирішила посміятися? Я батько дитини. Будь-який тест це підтвердить.

– Не зрозумію, а до чого вся ця розмова. Я не проганяла тебе. Ти сам пішов. Якщо ти щось забув, напиши список, я все знайду та приготую. Потім заїдеш і забереш.

– Ти винна мені грошей за квартиру. Ми вже жили разом, коли ти її оформляла.

– Приходь завтра, – сказала Віра і, забравши сина, пішла додому.

Наступного дня Степан знову стояв біля під’їзду. Віра простягла йому лист.

– Що це?

– Розрахунок. Не полінувалася, підняла всі наші платежі, щоб підрахувати, скільки я тобі винна. Вибач, я бухгалтер. Гроші рахунок люблять.

Іпотеку я платила сама. Твої десять тисяч ішли на комунальні витрати. Продукти, ліки та одяг тобі купувала теж я. Який? Можу підняти та роздрукувати чеки, якщо не поспішаєш. За моїми підрахунками, ти ще мені сам винен і чимало. А зовсім забула! А машину, куплену в нашому цивільному шлюбі, яку я заправляла та ремонтувала і досі плачу кредит, бо в тебе постійно не вистачає грошей, як ділитимемо? А аліменти ти Володю добровільно платитимеш, чи мені до суду йти?

– Ось ти яка! А в декретному хто тебе годував та памперси купував, га?

-Ну, по-перше мені платили допомогу, я брала роботу додому. Ти забув, що я засинала за комп’ютером. Є ще до мене претензії? Чеки я всі роздрукую. Історія платежів збереглися. Вибач, Степане, зовсім забула! На балконі твої старі колеса лежать і санки, ти Вові свої старі від матері привіз. Пам’ятаєш? Обов’язково їх забери! Інакше…,- голос Віри змінився,-сьогодні ж вони будуть на сміттєзвалищі! Мені нічого чужого не треба. А ще забув туалетну воду та чашку, що мені подарував на 8 березня. Не забудь, будь ласка. Раптом знадобляться, переподаруєш комусь. Адже такий красень точно знайшов чергову дівчинку, яка всі його примхи виконуватиме.

Весь вечір Віра грала з сином, вони купили морозиво, їли смачні страви.

А ось наступного дня настала було важко. Віра була на роботі. Вона дала волю сльозам. Вона впустила і розбила свою чашку, а потім розплакалася так, що збіглися співробітники. Заспокоїти Віру було складно. Її прорвало. Емоції не стримувалися. Довелося розкрити карти.

-Від мене Степан пішов!

-Слава Богу! Я думала, когось не стало. Давно час було гнати твого чоловіка кудись подалі. Не розумію, як ти його стільки років переносила? – заспокоювала її подруга Іра.

– Але ж у нас син! – схлипуючи промовила Віра.

– Син у тебе. Згадай краще, як ти йому вибирала подарунки, в палаті з ним лежала. Твій Степан навіть вас не відвідував. Працював у поті чола. Забула? Якщо я не забула, то і в пологовий будинок він не прийшов, був у черговому відрядженні. Ми з тобою на таксі Володю везли. А коли сама лежала в палаті, хто поряд з тобою сидів після процедур, де Володя гостював? Сиділа Таня сусідка. Володя у мене гостював. А Степан твій у санаторії прохолоджувався, і не факт, що один. Жодного разу на відпочинок не звозив, про подарунки взагалі мовчу. Три тюльпани на восьме березня! Тож заспокойся і забудь, як поганий сон. Добре, що хоч не розписалася, а то б суд був і відсудив квартирку тобою зароблену. Щось свою він здавав, хоча вона більша за твою.

Віра продовжувала схлипувати. Зайшов начальник відділу.

-Що у нас тут?

– Прощання з цивільним чоловіком, – сказала Ірина.

-Нарешті, ти Віра наважилася. А то всі втомилися мене запитувати, чи наша красуня вільна. Я б і сам до тебе позалицявся б, та вчора тільки третій онук народився.

Після роботи Іра завела Віру до кафе, де вони відзначили свободу. Додому вона йшла зовсім вільна та щаслива.

За рік Віра у відділі вже не працювала. Ні, її не звільнили. Просто вона вийшла заміж. На весіллі гуляв увесь відділ. А незабаром у Володі з’явиться сестричка.

Свого чоловіка вона зустріла у їдальні. Він влаштувався у сусідній відділ і наважився познайомитись. Пропозицію він зробив за місяць. Перевіз кохану та її сина до своєї просторої квартири, зробив весілля.

-Все має бути за законом. Адже я люблю тебе!

Ми переживаємо зробити перший крок, не хочимо залишитися одні, переживаємо залишити дітей без батька, а про себе та свої почуття думаємо в останню чергу. Може бути я й не права, але це моя думка.

Джерело