– Як, мамо, ти двом меншим онукам нічого не принесла? – у мене просто не було слів. Я стояла розгублена, дивилася на маму.

Мама знизала плечима:

– Ну, я ж вам не дозволяла ще двох дітей народжувати. Трьох ви вже мали, я з цим змирилася, я їм допомагала. Але я вам сказала, щоб ви зупинилися. Тому трьом своїм старшим онукам я дарую подарунки, а з меншими вже справляєтеся самі.

У мене перехопило подих. Я знову глянула на маму, сподіваючись побачити на її обличчі хоч краплю жалю чи хоча б усвідомлення, наскільки її слова образливі. Але її погляд залишався впертим і холодним.

Ми справді багатодітна сім’я. Старшим дітям зараз тринадцять, десять і вісім років. Меншим – по п’ять, вони двійнята. Так, у нас п’ятеро дітей, і це непросто. Але ми з чоловіком працюємо, ми забезпечуємо нашу сім’ю самі. Свекри допомагають продуктами з села, мама трохи іноді допомагала, коли приїжджала.

– Але ж це твої онуки, всі п’ятеро! – не стримала я вигук.

– Я допомагала, коли могла, – перебила мама. – Квартиру тобі купила. Грошей давала. Але я не зобов’язана все життя витрачати на вас і ваших дітей.

– Ніхто тебе ні до чого не змушує, – я намагалася тримати себе в руках, хоч голос тремтів. – Але ставитися до моїх дітей, як до чужих – це вже занадто.

Мама стиснула губи:

– Не треба мене вчити, як жити. У мене свої правила.

Я відчула, як у горлі підступає клубок, але не дозволила сльозам вибратися назовні.

Подивилася на старших дітей, які краєм ока слідкували за нашою суперечкою. Молодші, здається, ще не розуміли, що відбувається.

– Мамо, якщо ти не хочеш брати участь у житті моїх дітей, то й не треба, – сказала я, уже не намагаючись приховати емоції. – Але після цього всього я більше не знаю, як з тобою спілкуватися.

Мама подивилася на мене з тим самим упертим виразом, який я так добре знала:

– Як хочеш. Це ваше життя.

Вона піднялася зі стільця, ніби нічого не сталося, і рушила до дверей. Я проводила її мовчки.

Коли двері за нею зачинилися, я сіла на диван і кілька хвилин просто дивилася перед собою.

В голові пульсували її слова: «Я ж вам не дозволяла». Я згадала, як вона з радістю тримала на руках старших дітей, як сміялася з їхніх витівок, як вони завжди чекали її приїзду. А тепер?

Це було щось зовсім інше. Я відчувала, що після цієї розмови між нами залишився не просто розрив, а прірва. І я не знала, як і чи взагалі її можна подолати.

Запрошувати маму знову я не хотіла. Всі ці роки я терпіла її різкість, грубість, намагалася зрозуміти її, виправдовувала. Але зараз я більше не могла. Вона поставила крапку. І хоч як це боляче, я зрозуміла, що більше не хочу бачити її в нашому домі.

Фото – авторське.

Джерело