– Хто ти такий і що ти тут робиш? – спитав я, намагаючись не підвищувати голос, хоча всередині мене вже кипів гнів. Переді мною стояв незнайомий чоловік у робочих рукавичках і з гайковим ключем у руці.

– Добрий день, мене Катерина попросила, – спокійно відповів він, немов усе було в порядку. – У вас раковина забилася, от я й прийшов допомогти.

Я тільки-но повернувся додому після трьох років важкої праці за кордоном, і ось такий “теплий” прийом. У власному домі мене зустрічає не моя сім’я, а якийсь майстер з сусідньої вулиці.

Цей момент я не забуду ніколи. Я стояв посеред кухні, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Мені хотілося накричати на цього чоловіка, але я взяв себе в руки. Катерина, моя дружина, з’явилася за хвилину, привіталася зі мною, наче нічого дивного не сталося.

– О, Михайле, ти вже вдома! Стефане, це мій чоловік, – сказала вона так буденно, ніби цей чоловік був її братом, якого я просто забув.

– Дуже приємно, – простягнув руку незнайомець. Я її потиснув, але всередині мене все кипіло.

Катерина швидко пояснила, що цей чоловік уже кілька місяців допомагає їй по дому, коли щось ламається. Мовляв, він сусід і має золоті руки. Я не міг вмістити це в голові. Невже за три роки я настільки віддалився від своєї сім’ї, що моя дружина і діти звикли вирішувати всі проблеми без мене?

Після обіду, який Катерина приготувала з такою турботою, я намагався налагодити розмову з дітьми. Наш син Олег повернувся зі школи і відразу кинувся до своєї кімнати.

– Привіт, як школа? – запитав я, сподіваючись, що ми поговоримо.

– Нормально, – буркнув він, навіть не зупинившись.

Я перевів погляд на доньку, Марічку. Вона сиділа на дивані й дивилася в телефон.

– А ти як, Марічко? – спитав я, підсівши поруч.

– Та нормально, тато, – відповіла вона, навіть не відірвавши очей від екрана.

Моє повернення додому було зовсім не таким, як я собі уявляв. Я думав, що це буде свято, але реальність виявилася іншою.

Увечері, коли діти вже спали, я вирішив поговорити з Катериною. Ми сиділи на кухні, пили чай. Я не витримав і почав:

– Катю, я не розумію, що тут відбувається. Чому в нашому домі хазяйнує сторонній чоловік?

Вона подивилася на мене спокійно, але в її очах я побачив втому.

– Михайле, ти три роки був далеко. Я залишилася тут сама з двома дітьми. Стефан – добрий сусід, він просто допомагав, коли щось ламалося. Не вигадуй нічого зайвого.

– Але ж це мій дім, – відповів я, намагаючись стриматися. – І я хочу сам дбати про нього.

Катерина зітхнула.

– Ти маєш рацію. Але ти був далеко, і ми звикли вирішувати все самі. Не злися, будь ласка. Ми ж сім’я.

Її слова змусили мене замислитися. Справді, три роки – це чималий термін. За цей час мої діти виросли, а дружина навчилася справлятися без мене. Але я хотів усе виправити.

Наступного ранку я вирішив провести день з дітьми. Ми разом пішли до магазину, купили продукти, потім готували обід. Я розповідав їм про свою роботу за кордоном, а вони ділилися своїми історіями зі школи. Це був невеликий, але важливий крок до відновлення нашого зв’язку.

Увечері, коли Стефан знову прийшов, я спокійно поговорив з ним. Подякував за допомогу, але пояснив, що тепер я вдома і сам буду дбати про свою сім’ю. Він зрозумів і більше не з’являвся без запрошення.

Ця ситуація навчила мене, що стосунки потребують уваги й турботи, навіть на відстані. Я вирішив, що більше не дозволю собі бути настільки далеким від своїх рідних.

А ви, як ви підтримуєте зв’язок із близькими, коли вас розділяє відстань? Чи були у вас подібні ситуації, коли після тривалої розлуки доводилося відновлювати стосунки? Напишіть у коментарях, буду радий почитати ваші думки.