– Господи, ну і халупа…

Ірина невдоволено оглядала старенький будиночок, до якого кілька місяців тому переїхала її сестра із сім’єю. Будинок знаходився за десять хвилин їзди від міста, що було дуже непогано. Але його зовнішній вигляд залишав бажати кращого.

Років йому було дуже багато. Стара, ще фарбована підлога, обдерті шпалери в квіточку, старі меблі, частина яких її сестра чогось залишила.

Так, метраж великий, але ніяких умов! Туалет і той на вулиці.

– Та як ви тут жити збираєтесь? Боже, навіщо ви взагалі все це вигадали. Жили у нормальній квартирі. Так, однокімнатна, зате гарна. І ось так все кинули, і поїхали. Пошкодуєш, Настя.

Настя лише посміхнулася. Таке відчуття, що хтось із них прийомний.

Настя не бачила старого будинку. У її голові вже все було інакше. І так, щоб жити з комфортом, доведеться докласти зусиль. Так і вони із чоловіком не білоручки, роботи не цураються. І каналізацію в будинку зроблять, і ремонт. І вікна поставлять пластикові, і двері поміняють. Просто не одразу.

Проте скільки місця! Дітлахам тепер так просторо. Кожен має свою особисту кімнату. А влітку як тут буде чудово! Город, квіти, батут поставлять, гірку зроблять.

Але Ірина була іншою. Їй треба було все й одразу. Вона й заміж вийшла не з великого кохання, а за розрахунком. Знайшла багатого нареченого, щоб переїхати до гарної, великої квартири. Одягалася завжди лише у брендові речі. Могла тижнями харчуватися не зрозумій як, аби виглядати стильно. І, звичайно, їй не зрозуміти, як її старша сестра зважилася на такі зміни. Та й не розуміла вона, чому Настя вийшла заміж на Діму – простого будівельника. Зате доброго та веселого. І котрий не цурається роботи.

– Не пошкодую, Ірино, – промовила вона. – Так, поки що тут не дуже красиво і комфортно, але ми намагатимемося привести будинок в порядок якнайшвидше.

– А меблі навіщо залишили? – з презирством кивнула Іра на старий сервант.

– Ти що? Це ж не якийсь мотлох, це антикваріат! Мені здається, що він виготовлений на початку минулого століття, справжнє дерево.

– Він страшний! І не сучасний.

– Так я його відреставрую. Ірино, вчись у всьому бачити красу.

– Краса є тільки в гарних речах, – чмихнула сестра. – Ні, я б ніколи не змогла жити за таких умов. Та й ти ще зрозумієш, що я мала рацію. Гарантую тобі.

Настя знала, що це не так. Вона вже щаслива і чудово розуміє, що далі буде лише краще.

Іра пробула в гостях лише близько півгодини. Скривившись, пила чай на старенькій табуретці, і Настя бачила, що її сестра просто мріє звідси втекти. Тому, коли Іра почала говорити про те, що їй час, Настя не стала її затримувати.

Іра сіла у свою дорогу машину і з радістю поїхала до себе, у свою гарну квартиру. Всю дорогу вона думала про те, яка її сестра нещасна. Живе з бідним чоловіком, виховує двох невдячних дітей, то ще тепер має жити в таких умовах, про які Ірі навіть страшно думати.

– І навіщо ти її взагалі кликала? – з посмішкою запитав Діма у своєї дружини. – Знала ж, що вона скаже. Це в дусі твоєї сестри.

– Ну і нехай, – знизала Настя плечима. – Це її право. Вона живе по-своєму, я живу інакше. Це ж не означає, що ми не повинні спілкуватися, правда? Та й ми з тобою знаємо, що це лише початок. Що далі буде лише краще.

Діма посміхнувся. Він дуже любив свою дружину. Насамперед, напевно, за оптимізм. Вона ніколи не сумувала, завжди і в усьому шукала плюси. І як вони могли бути настільки різними із рідною сестрою, Діма не розумів. Але знав, що Настя має рацію. Іра вільна вважати інакше, це її право.

Діма та Настя справді старалися. Незабаром зробили каналізацію в будинку, встановили унітаз. А потім ще зробили душову кабінку. Одразу в рази стало легше жити.

Потроху займалися ремонтом. Діма вечорами завжди щось свердлив, фарбував, міняв. Настя ж вдень, поки діти були в садку та в школі, намагався теж хоч щось зробити. Зайнялася саме сервантом, і хоч для неї реставрація була в новинку і не все виходило з першого разу, вона не сумувала.

Поступово, їхній будинок ставав все кращим і охайним. Вони замовили меблі, зробили чудові дитячі дітям. Організовували простір та наводили красу.

А коли зійшов сніг, зайнялися ще й облагороджуванням ділянки. Діма розкопав на задньому дворі город, Настя посадила квіти. Виклали доріжку плиткою, і будинок став перетворюватись ще й зовні.

Весь цей час Іра та Настя спілкувалися рідко. Іра переживала, що Настя кликатиме її в гості, а їй зовсім не хотілося їхати в той старий будинок. А Настя просто не хотіла нав’язуватися. Та й, зізнатися, справ було стільки, що часом навіть п’яти хвилин вільних не було.

І якщо у Насті все йшло за планом, то ось у Іри, несподівано, в одну мить все звалилося. Вона ніколи не думала, що зіткнеться зі зрадою, і тим більше не уявляла, у що ця зрада може вилитися.

Чоловік Ірини, який, як вона думала, обожнює її, зізнався у зраді. Більше того, сказав, що покохав іншу і хоче розлучення з Ірою.

Це було справжнісіньким здивуванням. Але Іра і не думала, що може бути ще гірше.

Виявилось, що колишній чоловік вирішив залишити її ні з чим. Квартира, в якій вони жили, була його дошлюбною. Машини були оформлені на батьків (Іра про це навіть і не здогадувалася), як і дача.

І довелося їй йти з тим, з чим вона прийшла.

Але проблема була в тому, що йти їй не було куди. Батьки Іри та Насті жили далеко, і повертатися до них, вважай, що здатися. Свого житла Іра не мала, вона раніше винаймала квартиру. А коло друзів, як виявилося, зациклене на її колишньому чоловікові. І вже радо вітає його нову пасію.

В Іри залишилася лише одна близька людина, з якою вона, щоправда, вже давно не спілкувалася. Вважала, що надто вони різні і навіть зневажала їхній спосіб життя. Їхній старенький будинок, у який вони дружно вкладають сили та час, їхній простий одяг та якісь традиційні сімейні цінності.

А зараз крім, як до сестри, Ірині і піти нікуди.

Вона подзвонила Насті і, ледве стримуючи сльози, розповіла, що сталося.

– Звичайно, приїжджай. Ми якраз остаточно завершили ремонт дитячих. Нічого, дітлахи в одній кімнаті якийсь час поживуть.

Іра їхала до сестри зі змішаними почуттями. З одного боку, їй зовсім не хотілося їхати до цього старого будинку, який викликав у неї якісь неприємні емоції. А з іншого, вона відчувала провину та якийсь сором. Так хизувалась своїм життям, своєю гарною квартирою та забезпеченим чоловіком, та ось тільки виявилося, що нічого з цього їй і не належить.

Настя дуже добре зустріла свою сестру. Нагодувала її, застелила постіль. Не лізла з питаннями, але охоче вислухала, коли Іра захотіла висловитися.

Іра ж була, як у тумані. Вона навіть не запам’ятала, що розповіла, не дивилася довкола. Дуже рано лягла спати, мріючи, щоб цей важкий день скінчився.

А вранці вона прокинулася від того, що світить сонце. У її колишній квартирі висіли щільні штори, і давно вона не прокидалася ось так, від сонячних променів.

Іра потерла очі, а потім зненацька посміхнулася.

За вікном співали птахи, з вулиці лунали голоси сестри та її родини.

Іра повільно встала, накинула халат і вийшла з кімнати. Тільки зараз вона почала оглядатися, розуміючи, як за ці півроку будинок перетворився. Майже скрізь було зроблено ремонт, з’явилося багато нових меблів.

Іра знала, що багато чоловік сестри робив своїми руками. І раніше вона кривилася, коли чула це, вважаючи, що краще найняти професіоналів, а зараз навіть якось позаздрила сестрі.

Вона побачила той самий сервант, який Настя довела до ладу. І він і справді став виглядати солідно і дуже незвично.

Із сумом Іра подумала, що вона б його одразу викинула, бо порахувала б мотлохом. А сестра дала йому нове життя. Тому що вміє розглянути красу у найпростіших речах.

На кухні на Іру чекали млинці та гарячий чай.

Вона раптом зрозуміла, що забула, що означає турбота. Мабуть, давно вже було зрозуміло, що її чоловік до неї охолонув. Просто Ірі так добре жилося в ілюзорному світі, в якому вона багата та щаслива. Та ось тільки одне й інше було неправдою.

Іра налила собі чаю, а потім вийшла надвір. Світило сонце, біля будинку красувалися квіти, які посадила Настя. Діти носилися по лужку, чи то допомагаючи, чи заважаючи батькам.

– Привіт! Виспалася? – підскочила до неї Настя.

– Привіт. Так, добре спала.

– Сподіваюся, ми тебе не збудили? А то галасуємо так, – засміялася сестра.

– Ні, що ти…

– Ну, гаразд, відпочивай, а я піду. Ми з Дімою гараж будуємо. Ну, він будує, а я так, принеси-подай, – знову засміялася Настя.

Іра кивнула, а потім гукнула сестру.

– Настя!

– Що таке?

– Ти пробач мені…

– За що? – здивовано спитала сестра.

– За те, що називала ваш дім мотлохом, що сміялася, коли ти залишила сервант. І взагалі, що вважала себе краще за вас. У тебе чудова родина та чудовий будинок. І дякую вам велике.

– Облиш! – усміхнулася Настя. – Я все розумію. І живи, скільки треба! Ми лише раді.

Іра знала, що не стане вона довго напружувати сестру. Зараз трохи прийде в себе і почне будувати плани на подальше життя.

Але, мабуть, ці плани будуть не такими, як раніше. Тепер вона бачить, як виглядає щастя. І навіть старий будинок може стати дуже комфортним та затишним, якщо у ньому живе щаслива родина. Тож не багатство треба шукати. Важко визнати, але щастя й справді не в грошах.