Мати сиділа в своєму улюбленому старому кріслі, яке було все покрите пилом, і вдивлялася в порожні простори кімнати, в яких давно крім неї ніхто вже й не був.

Її думки плуталися, на душі було важко, а в голові роїлося багато думок про те, що сталося з нею в останні роки і як вона зробила найбільшу свою помилку.

Вона чудово пам’ятала той день, коли свекруха передала їй будинок — це було ще при житті її чоловіка. Тепер будинок був її, і вона обіцяла поділити його між двома доньками: Лесею та Олею.

Леся була старша. Вона працювала, мала сім’ю, дітей, але все ж таки часто приходила до матері, піклувалася про неї, допомагала з хатніми справами, завжди турбувалася про неї і копійку могла дати якусь.

Оля, її молодша донька, була зовсім іншою. Вона вийшла заміж за іноземця, але життя її не склалося: чоловік залишив її, і вона залишилася одна, без роботи, без стабільного доходу. Оля завжди була більш емоційною, постійно засмученою ходила і скаржилася своїй матері на своє важке життя, і мати хвилювалася за неї більше, ніж за Лесю.

Але останнім часом відносини між нею та старшою донькою дещо погіршилися. Мати стала натякати, що Ользі важко живеться, можливо й будинок свекрухи  варто було б передати їй. Лесю було важко вмовити на поділ цього майна, і вона почала знаходити все більше причин не навідуватися до матері.

В той момент, коли Оля повернулася додому після розлучення і залишалася з матір’ю, мати вирішила зробити крок, який змінив усе.

Вона тихо і без зайвих слів переписала будинок на Олю, але зробила це так, щоб про це й не здогадався ніхто, адже розуміла, що Леся на неї образиться за цей вчинок.

Всі її пояснення перед самою собою були прості: Оля потребує допомоги, вона бідна, і їй потрібен дах над головою. Лесі ж, вона думала, не буде труднощів з тим, щоб забезпечити себе і свою родину, адже в неї є хороший чоловік. Та й вже давно була самостійною, здатною вирішувати свої проблеми без допомоги матері.

Коли Леся, випадково, від чужих людей дізналася, що будинок дістався Олі, це стало для неї справжньою зрадою. Вона не одразу зрозуміла, що сталося, і довгий час не могла повірити. Як так могла вчинити матір її?

Вона, яка завжди була поруч, піклувалася про власну матір, допомагала їй, не отримала навіть частини цього майна. І як вона могла так холодно переписати будинок на Олю, яка майже ніколи не брала на себе відповідальність за її добробут і нічим матері не допомагала, мовляв, їй самій важко живеться також?

Леся не змогла просто мовчати, хотіла почути від рідної людини причину такого вчинку, і прийшла до матері, щоб висловити їй всі свої почуття.

Мати сиділа на старому кріслі, наче чекаючи на це, і не могла пояснити, чому так вчинила, крім того, що їй дуже шкода Ольгу, бо в неї доля важка.

Леся виглядала сердитою, ображеною, але і розгубленою. Вона, можливо, навіть почала відчувати себе зрадженою.

– Чому ти це зробила, мамо? — запитала Леся зі сльозами на очах. — Ти ж обіцяла поділити все порівну між нами.

Мати мовчала. Її руки були в зморшках від старості, Леся дивилася на них і в душі дуже шкодувала її, але не могла збагнути, чому матір за її добро так їй відповіла.

Було видно по материних очах, що після слів Лесі вона шкодувала дуже про свій вчинок, але вже було пізно. Будинок був відписаний, і Оля мала право на нього.

– Оля потребує нашої допомоги, — вимовила мати тихо. — Вона не може жити так, як ти, адже в тебе є чоловік, сім’я, а вона – зовсім одна залишилася.

Леся не змогла більше слухати такі виправдання, хоча було їй шкода матір, але вона не могла пробачити їй цього рішення.

Після цього Леся з матір’ю перестала спілкуватися, не змогла пробачити зраду таку.

Проходили місяці, і ситуація ставала ще складнішою. Оля поїхала за кордон, сподіваючись на краще майбутнє. Вона навіть не повернулася додому, коли дізналася, що мати не могла самостійно впоратися з життям у старості.

Вона знайшла нове життя там, де не потрібно було повертатися в своє село з проблемами. Вона вирішила залишити все, як є. Леся ж теж до матері більше не приходила.

Мати тепер сиділа в порожньому домі, без підтримки. Вона відчула, як важко їй тепер залишатися в цьому великому будинку, який тепер став для неї чужим. Її обидві доньки не були поруч, і вона зрозуміла, що залишилася сама.

Важко було впоратися із самотністю, важко було усвідомити, що її вибір призвів до того, що зруйнувалася її щаслива родина. Але було пізно щось змінити.

Леся ж продовжувала свій шлях, забувши все, що колись об’єднувало її з родиною. Її життя було вже не таке, як раніше, а будинок для Олі став нагадуванням про те, що в житті трапляються зради і тяжкі вибори, які згодом важко забути.

Але, як ви гадаєте, чи має право Леся ображатися на маму через будинок і відмовитися від людини, яка дала їй життя лише через майно? Хіба мама потрібна лише тоді, коли хату добру дає?