Так я роблю все своє свідоме життя. То батькам допомагала, то брату і його сім’ї.

Всі звикли, що мене можна попросити щось і я виконаю, та коли я раз відмовила – миттю стала об’єктом обурень та цькування.

Не знаю чому так склалось, але у мене немає ні чоловіка, ні дітей. Тому найближчі люди – це моя сім’я.

Мені 54 роки, я вже 15 років живу і працюю в Італії. Навіть тут я не пізнала жіночого щастя, проте завжди висилала додому передачі й гроші

Коли брат привів додому невістку, батьки одразу віддали молодій сім’ї половину будинку. Сказали, що якщо хочуть, то можуть собі окремий вхід зробити. Невістка одразу поставила перед фактом, що у старості батьків буду доглядати я, бо я і так самотня. Заперечувати я не стала, це очевидно.

Потім дружина брата народила дитину. Сказала, що хатні обов’язки робити не встигає, і все лягло на мої плечі. Навіть взяла мене хрещеною мамою, щоб у нас зберігалися хороші стосунки. Потім вона народила другу і третю дитину. 

Так жили дружно, ділилися усім, що мали.

Коли не стало батька брат одразу пішов до мами зі серйозною розмовою. Наполягав, щоб вона весь будинок заповіла йому. Адже все і так колись належатиме їхнім дітям, навіщо ця тяганина з нотаріусами, що я і так свою частку теж колись племінникам залишу. Що мене ніхто виганяти з хати не стане.

Я не заперечувала, бо брат мав рацію. 

А коли мені стукнуло 39 я відчула, що вдома мені нічого робити, а грошей бракувало, тому вирішила поїхати працювати.

Брат з дружиною мене одразу підтримали, навіть дали грошей на дорогу. Я влаштувалася баданте і висилала мамі гроші, а вона за потреби ділила їх з братом.

Минулого року моєї мами не стало, а я зловила себе на думці, що тепер вдома мені нічого робити, не хотілося плентатися під ногами. Тому вирішила відкладати гроші собі на маленьку квартиру і жити окремо. Відповідно передачки з Італії припинилися, але це моїм родичам не сподобалось.

Останнім часом невістка почала частіше до мене телефонувати у Вайбер, розпитує як я поживаю, яка погода, що нового. І кожну розмову зводить до того, що їм потрібні євро. 

– Нам хоча б 300 євро. Паркан доробити. Коли б ти могла передати?

– У мене немає таких грошей! 

– Як нема? А на що ж ти тратиш? У тебе ж нікого крім нас нема! – нервувала та.

Я промовчала і поклала слухавку. Наступного дня до мене дзвонив брат, але я не стала піднімати трубку. 

Ні брат, ні його дружина, ні мої племінники не стануть думати про мою старість. Я сама можу про себе подбати, тому нагоди купити собі квартиру не хочу пропустити. Вже достатньо надопомагалася за ці роки, час пожити трохи для себе!

Чи я не права?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами.