Офіціант глянув на нього з голови до ніг, а потім відповів:

Іван. Він був військовим, служив на передовій, де кожен день – як останній. Багато чого бачив, багато чого пережив, але серце його залишалось добрим і щирим. От одного разу йому випала нагода трохи відпочити, вирватися з фронту додому, до мирного життя. Думав він собі: “Зайду в місто, посиджу в ресторані, поїм щось гаряченьке, бо на війні не завжди є така розкіш”.

Прийшов Іван до ресторану, гарно вдягнутий, хоч і видно було, що людина з дороги. А там – музика грає, люди сидять, сміються, їдять дорогі страви. Підійшов він до офіціанта та й каже:
— Добрий вечір, чи знайдеться для мене столик? Хотів би трохи перепочити.

Офіціант глянув на нього з голови до ніг, а потім відповів:
— Вибачте, але місць немає.

Іван здивувався, бо в залі було кілька порожніх столиків.
— Як це немає? Он же порожні місця стоять.

Офіціант знизав плечима:
— То зарезервовані.

Іван мовчки розвернувся і пішов. Не став сваритися чи щось доводити – не той він був чоловік. Але на душі стало гірко. Подумав собі: “От так ми живемо. Там, на фронті, усі рівні – і офіцер, і солдат, бо смерть не вибирає. А тут… Тут усе інакше”.

Вийшов він на вулицю, сів на лавку під деревом. Сидить, дивиться на зоряне небо й думає: “Ну нічого, я ж не заради ресторанів воюю. Я заради того, щоб ці люди могли тут сміятися й жити спокійно”.

І тут до нього підходить бабуся з кошиком пиріжків.
— Синку, чого ти тут сидиш сам-один?

Іван усміхнувся:
— Та от так вийшло. Хотів зайти в ресторан, але місця для мене не знайшлося.

Бабуся зітхнула:
— Ех, синку… Не всі люди розуміють, як важко вам там. Але ти не журися! На, візьми пиріжок. Домашній, з душею зроблений.

Іван взяв пиріжок і відчув, як тепло наповнює його серце. Він подякував бабусі й подумав: “Ось за таких людей і варто боротися”.

Правда така: не кожен зрозуміє твої жертви, але завжди знайдеться хтось із добрим серцем, хто підтримає у важку хвилину.