Олена Розумна, яка отримала нагороду від міністра оборони, створила школу бандури
Українська суботня школа громади українців міста Cалоніки і Північної Греції “Україно-Грецька Ініціатива ” (УГІ) цього річ вперше набрала два класи учнів для гри на бандурі і придбала навчальний інструмент. Вперше вчителькою стала волонтерка, відома не тільки в Україні, а й у світі бандуристка, заслужена артистка України Олена Розумна.
Олена розповідає про себе коротко. Спочатку в неї була музична школа, музичне училище імені Глієра, а потім – Київська консерваторія. В Україні бандуристка була педагогом з вокалу у Київському державному вокально-хореографічному ансамблі “Барвінок”, десять років керувала театром естрадної пісні в Київському державному будинку художньої та технічної творчості, була керівником Київського Театру естрадної пісні і ансамблю «Сузір’я», працювала в ансамблі пісні та танцю військ Протиповітряної оборони і в ансамблі “Оберіг” Головного управління розвідки Збройних сил України, виступала з гуртом “Скрябін”.
Олена брала активну участь в теле-шоу України: була зірковим тренером у проєктах «Українська фабрика зірок» і «Битва хорів». У Вільнюсі бандуристка представляла Україну на саміті Євросоюзу «Східне партнерство», що відбувся у Вільнюсі у 2013 році.
У 2014 році, коли почалася війна, Олена з бандурою і творчим колективом рушила на Донбас, щоб підтримати наших кіборгів. За словами співачки, тоді для багатьох людей бандура і українська пісня стали опорою, ідентичністю, яку можна було почути.
Олена Розумна нагороджена міністром оборони України “Знаком пошани”, медаллю “За сприяння воєнній розвідці України” першого і другого ступенів, пам’ятним знаком “За заслуги”. Це лише частина з її численних нагород.
Перш ніж потрапити в Салоніки у 2015 році, Олена зі своєю бандурою об’їхала пів світу, включаючи Америку.
– Це ж моя культурна дипломатія. Маємо репрезентувати Україну. Бандура для цього ідеально підходить. Такого інструмента немає ніде у світі. Коли за кордоном люди чують цю музику, розуміють, що музикант — з України. Потім спілкуються, складають враження про нас, дізнаються правду про витоки нападу росармії на наші землі.
Іноземці часто сумніваються, чи східні регіони українські, якщо московити на них посягають. Звичайно, українські, в наших кордонах, але вплив насильницький мали. А росії не території наші потрібні, вона хоче знищити нашу націю, культурні надбання, ведучи геноцидну війну. Те, що такий інструмент, як бандура, з’явився в Україні, ще один доказ того, що ми окрема держава, окрема культура. Після повномасштабного вторгнення бандура стала українським трендом у світі, символом нашої незламності в протистоянні країні з «другою» армією в світі,- каже Олена.
У Салоніках співачка зустріла кохання, створила сім’ю, вивчила грецьку і почала співпрацю з Українською громадою Північної Греції і консульством України.
Бандуристка очолила творчий колектив “Марелі”, який брав участь в усіх культурних подіях. Тепер зіркова співачка стала волонтеркою-вчителькою. Цікавлюся в Олени, як вона зробила бандуру вибором свого життя.
– У нас із мамою спільні смаки. Мама моя художниця з Новосибірська. Коли приїхала в Київ закохалася, мабуть, спочатку в Україну, а потім в мого батька. Вона відразу вивчила українську мову, перейнялася глибинністю нашої культури, відчула в мені талант співачки.
Я з трьох років співала у молодшій групі хору ім. Верьовки. А потім клас бандури в музичній школі №35 з дуже вимогливою викладачкою Лідією Власенко. Я ж відразу закохалася в інструмент і в шість років уже брала участь у різних конкурсах, і мої були всі найвищі нагороди.
Не люблю говорити про перемоги, я більше ціную досвід, Найголовніша моя перемога – це перемога над собою. Дуже важливо виходити з зони комфорту і робити те, чого ще не робив, освоювати нові сцени. Роки навчання були для мене просто піснею, як і роки роботи в солідних колективах.
– Чим для вас є бандура?
– Це не просто музичний інструмент. Це ніби живий орган, якась частина тебе, без якої ти не можеш жити. Я це недавно зрозуміла.
У нас був величезний шторм, такий, що позаливало підвальні приміщення. Я виступала в амфітеатрі і не бачила стихії, ледве добралася додому і почала тривожитися, що не пам’ятаю де залишила бандуру, на першому чи на другому поверсі. На порозі мама чоловіка збирала воду, а я відразу запитала: «А бандура де?». Вона витримала паузу і чітко сказала, що син мій у безпеці на другому поверсі. І я зрозуміла, що людські цінності мають бути на першому місці, але я за сина не хвилювалася, бо знала, що є дорослі вдома, а бандура безмовна, про неї треба піклуватися.
Бандура – це мій всесвіт, моє єство. Я безмежно закохана в цей старовинний і вічно юний інструмент, перспективи і можливості якого невичерпні і ніким ще не вивчені. Водночас – це чесний інструмент, який служив тільки тим подіям, які заслуговували на увагу. Має за собою глибоку історію. І я відчуваю за це відповідальність.
– Чи думали колись, що самі навчатимете дітей?
– Звичайно, що ні. Але мене мама завжди орієнтувала на вчительську роботу, говорила, що це дуже престижно: формувати майбутнє України, розвивати талант дітей. Я тепер згадую мамині слова. Діти всі обдаровані, хочуть навчатися. У мене дві групи – середня і старша по десятеро дітей з українських і «змішаних» сімей. Ми прийматимемо і греків, якщо хтось виявить бажання. Я впевнена, це хороший спосіб інтегрувати нашу музику в грецьку культуру.
– З чого почали перший урок в цьому першому для вас навчальному році?
– З історії інструмента. Адже ця бандура, яку ми тримаємо в руках не така вже й архаїчна, вона родом із 60-их років минулого століття. Просто жоден музичний український інструмент не пережив стільки злетів та падінь. Багато людей вважає, що це той інструмент, на якому грав козак Мамай, зображений на відомій картині. А історики люблять порівнювати, що бандура в нас виникла тоді, коли у Японії створювали перший синтезатор. Сучасна бандура – далека правнучка тієї стародавньої.
На академічній бандурі можна виконувати будь-яку музику, що має мелодію – від стародавніх кантів до джазових хітів, а от на старосвітській – лише властиву її часу – думи, балади, псальми. Кобзар-бандурист був колись, як театр одного актора, поєднуючи мистецтво співу та гри на музичному інструменті. Їх шанували українці всіх суспільних верств і боялися вороги. Тому в 30-х роках минулого століття бандура була оголошена націоналістичним інструментом і декілька десятиліть про неї мовчали. Відродження інструмента розпочалося в післявоєнні роки.
В сучасному репертуарі тембр бандури сміливо і свіжо поєднується з тембрами класичних інструментів. От це я і хочу донести дітям, щоб вони бачили інструмент в розвитку.
– Чи важкий в оволодінні цей інструмент?
– І легкий, і важкий. Залежно від бажання, почуттів до нього і знання нотної грамоти, вміння грати на інших інструментах. Я граю ще на арфі і фортепіано. Половина моїх учнів уже знають ноти з музичної школи і відчувають їх на струнах.
Уроки починаємо з найменшої бандури, у ній в середньому 50 струн. Для навчання нам школа придбала такий інструмент. Діти ознайомлюються з її будовою, з тим, як потрібно тримати під час гри, як правильно тримати руку і як щипати струни, щоб був певний звук.
Я здивована, бо багато з моїх вихованців мають поставлену руку для гри на бандурі, хоч це елемент навчання. Приблизно у 5 класі діти вже можуть взяти бандуру з перемикачами, у ній може бути до 65 струн. На такій бандурі можна виконати буквально усі твори. Учням хочу передати все , що я знаю і вмію.
– А ви могли б назвати три причини, через які варто навчитися цьому мистецтву і стати бандуристкою?
– Та я можу 20 таких причин назвати! Цей унікальний інструмент лікує і зцілює вібрацією звуків. Хто відчує бандуру, той ніколи не розлучиться вже з нею, медитуватиме під її звучання. А ще мозок бандуристів працює інтенсивніше і уважніше, бо тренується при грі обома руками та ще й з гарною піснею.
Відкрию секрет, що в нас функція лівої руки ніяк не гірша від функції правої. Це професійне. Ще важливо, що бандуристки завжди привертають до себе увагу талантом і рідкісним інструментом. Де б ми не виступали, усі розумітимуть, що ми українці. Я ще захоплена тим, що це один із тих інструментів, можливості якого досі не повністю розкриті. Тож можна дозволити собі сміливо експериментувати!Тому треба навчитися спочатку володіти бандурою, а тоді ці та багато інших перспектив відкриються перед тими, хто стане на цей мистецький шлях.
А цим дітям, що зробили вже перший крок, я хочу привити любов до цього інструмента, відкрити його секрети, розвинути їхні здібності, щоб вони гідно несли це мистецтво далі і передавали колись своїм вихованцям. Адже наша бандура безсмертна, бо разом з історією вона модерна, має величезний репертуар, починаючи з класики Бортнянського, Березовського до сучасних творів для гри на бандурі від «Океану Ельзи».
Аранжувальники тепер роблять українські народні пісні з елементами року, джазу, з сучасними ритмами. Це цікаво, адже бандура має широкі можливості і кожен тут може знайти якусь свою грань, свій напрямок. На ній можна зіграти все, навіть “Мелодію” Мирослава Скорика, яка стала лейтмотивом нашої визвольної боротьби за волю та мир.
Я хочу, щоб діти через музику бачили і відчували добро, щирість і транслювали світові не трагічну Україну, а таку, яка дивиться у світле майбутнє, красиву, молоду, сильну і самодостатню, якою вона неодмінно буде. Ми засіваємо все це через сьогоднішніх учнів.
Мрію про створення ансамблю, організацію концертів. Сценічна практика зближує. А потім, у перспективі, мене цікавить участь моїх учнів у конкурсах. Бо це є важливою частиною музичного розвитку. Такі заходи – це стимуляція і мотивація продовжувати працювати над собою. Ну, і крім конкурсів, хотіла б, щоб ці майбутні бандуристи гастролювали світом, знайомили його з самобутністю нашої культури.
Таким чином ми нагадаємо, що музика – це міжнародна мова, яка не потребує перекладу, і що в культурах різних народів є багато спільних рис, які всіх нас об’єднують. Отож, мета в мене чималенька – популяризувати і розвивати українську культуру і мистецтво бандури в Європі й світі, завжди нагадувати, що в кожній ноті бандури живе частинка України. Люди хочуть більше слухати бандуру. І цей шанс треба не проґавити! Це також складова нашої перемоги над ворогом.
Людмила ОСТРОВСЬКА