Я завжди бажала мамі щастя. Життя в неї було зовсім не просте. Мого батька важко назвати надійною людиною. Ніколи він нормальної роботи не мав. Навіть на городі не хотів допомагати. Все ненька сама. Вдень – на роботі, на вечір – господарство. Від важкої праці в 30 років виглядала на 50. Пам’ятаю, в дитинстві мені соромно було, що рідна не така гарна, як інші жінки.

Врешті мама не витримала й розлучилась. Він пішов і хоча жив неподалік, про мене навіть не згадував. Часом траплялось я зустрічала його, коли додому зі школи йшла. Навіть не вітався, відвертав голову. Лише згодом я збагнула, що йому, мабуть, соромно було, що ні копійки не давав.

Коли мені виповнилось 15, мама заявила:

 – Доню, ти вже доросла, все розумієш. Не можна так далі жити! Тобі зараз треба на навчання їхати, а в нас грошей немає. Поїду я до Італії, а ти тут сама залишишся.

 – Як сама?

 – Тітка за тобою наглядатиме, як що треба буде – їй дзвонитимеш.

Так підлітком мені довелось подорослішати. Було вкрай важко і мені, і мамі. Але ми впорались. Після школи я вступила на медичний, про який так мріяла. Ненька в Італії помолодшала, мала значно кращий вигляд.

Коли на другому курсі я зустріла Кирила і зібралась заміж мама сама запропонувала:

 – Жити в нашій хаті не можна. А як ти завагітнієш, для дітей там ніяких умов.

 – Нічого, якось буде.

 – Ні, треба будуватися. Нехай Кирило цим займеться, а я на все гроші даватиму.

Насправді ми дуже зраділи. Мій коханий добре тямить у будівництві, він змалку з татом на заробітки їздив до Одеси. Тож він охоче взявся самий за справу. Знайшов кілька хлопців на поміч. Хата виходила на славу. Все робили для себе, з душею, якісне. Мама приїжджала кілька разів на рік, страшенно раділа, що все в нас добре.

І ось вже коли виконували внутрішні роботи я раптом дізналась, що вагітна. Кирило, окрилений новиною, вирішив робити дитячу кімнату. 

Та нещодавно прийшла до мене тітка, дуже хотіла побачити хату. Та увійшовши до дитячої вкрай здивувалась:

 – А нащо твоїй мамі дитяча? Стара вже, щоб народжувати, – засміялась вона.

 – Це нашій дитині. 

 – Але ж ви в старій хаті жити будете!

 – Ні, ми з мамою домовились. Ми будемо в новій, а вона – в старій! Кирило навіть вирішив там ремонт зробити, воду провести, душ-кабіну встановити, щоб мамі зручно було.

 – Вона мені сказала, що житиме в новій з Петром.

 – Яким ще Петром?

 – Її нареченим, вашим сусідом. Вони вже рік разом.

Почувши це, я мало не впала. Ненька мені зовсім нічого не сказала. Я відразу їй зателефонувала.

 – Як це розуміти? Який ще Петро?

 – Доню, я все не наважувалась зізнатися. На Великдень я приїду і весілля зіграємо.

 – Яке весілля? Нащо? Тобі ж 58 років.

 – І що? Я не людина? Нормального життя ніколи не мала і зараз не заслужила? Ти б пораділа за маму!

 – І ви житимете в нашому будинку?

 – По факту він мій. Насправді я вмовляла Петра жити в старій хаті, та він каже, що це неправильно. Я й так вам багато допомагаю. Але ти не хвилюйся – дам гроші на гарний ремонт, можете добудову там зробити.

Вухам своїм я не вірила. Та й неньку свою не впізнавала. Ніколи б вона так зі мною не вчинила. Це все той Петро її налаштував. І взагалі, нащо йому той шлюб? Жили б собі й усе. І чого б мама до нього не переїхала? Ні, свою хату він синові залишає. 

Я в розпачі, не знаю, що робити. Кирило вмовляє все покинути й поїхати на квартиру. А мені шкода наших зусиль. Та й важко буде оренду платити, ще ж чималі витрати на дитину. Крім того, а що як Петро якось здурить маму продати нерухомість. Хто знає.

Скажіть, як вчинити в такій ситуації? Чи можна це пробачити мамі?