Особливо нестерпним життя стало після того, як у нас гостро постало питання житла. 

Зараз поясню, у чому суть проблеми. 

Чоловікова мати живе сама. Чоловік загинув давно, а з дітей тільки мій Павло. У її розпорядженні ціла двокімнатна квартира. 

Те ж саме у її матері, точно у бабусі мого чоловіка. Вона вже старенька і також живе в окремій квартирці. Трохи менших масштабів, але все ж дах над головою є. 

Тим часом я з Павлом та двома дітьми живу в однокімнатній квартирі. Не живу, а тіснюся. Місця не вистачає катастрофічно. А діти ж ростуть! 

Ця квартирка моя. Її нам весілля подарували мої батьки, тож фактично чоловікові вона не належить. 

До того, як у нас народилися діти, ми розуміли, що варто дбати про розширення площі. Намагалися підіймати цю тему, але нікому до цього тоді діла особливо не було. Тож і я вирішила ще трохи почекати. Думала, що після народження чада свекруха нарешті одумається. 

Терпіла я довго. І ось у нас уже двійко малюків, а ділитися квартирою ніхто навіть не збирається. 

Я справді гадала, що рано чи пізно чоловікова мати запропонує якийсь варіант розширення нашого житла. Вона могла б з легкістю помінятися місцями з нами чи піти жити до старенької матері. Останній все одно потрібен догляд.

Павло вже не раз говорив з мамою. Пропонував їй усе, про що я мовила вище. Але та відмахується. Своя квартира їй, мовляв, зручніша. За мамою доглядати вона не збирається, бо на старість заслужила пожити для себе. І взагалі, яке ми маємо право лізти у її особистий простір. Самі маємо наскладати і купити власний дім!

Ще одна альтернатива, яку запропонувала нам свекруха – продати свою квартиру та квартиру бабусі і купити щось більше. Зате була одна умова – стареньку після цього ми забираємо до себе і доглядаємо аж до скону.

Остання пропозиція взагалі здалася мені повним абсурдом. По-перше, квартиру батьків продавати я не збираюся. По-друге, разом із двома малюками на руках доглядати ще й немічну бабусю – це вище моїх сил.

Сама ж вона за це не береться, зате на мене відповідальність рада перекинути. Я вже точно терпіти примхи бабусі не збираюся. Вона у нас ще та капризна жінка. 

Але свекруха наполягає на своєму: “Поховаєте бабусю – і квартира ваша.” Усе це Павлова матір говорила так спокійно, що мені аж незручно стало.

Я не збираюся чекати чиєїсь смерті, заради вигоди. Це дуже низько та аморально.

І взагалі я не розумію, чому свекруха не хоче жити з рідною матір’ю. А що в цьому такого? Що в них за стосунки такі? Мої батьки все життя з бабусею жили – і нічого страшного не сталося. І не вони одні такі. 

Зате про власну старість свекруха дбає. Якось у розмові проскочила фраза, мовляв, коли стану немічною, то ви мене до себе заберете, а квартиру можете в оренду здавати. Ось така вона хитра жінка. Совісті їй точно бракує. 

Я ж маю намір вчинити з нею, так само як вона поводиться з власною матір’ю зараз.

До слова, сама бабуся така ж, як і її донька. Жити вона теж хоче сама і поступатися квартирою не збирається.

Що ж вони всі такі принципові, га?!

А кого ви підтримуєте у цій ситуації?

Чому?