У нашому селі завжди казали: “Якщо не поважаєш себе, то й інші тебе не поважатимуть”. Ця історія про нашу Катю — дівчину, яка не побоялася відстояти свою гідність і показала всім, що таке справжня сила духу.

Катя працювала у майстерні разом із Антоніною Андріївною, яка була для всіх немов друга мама. Антоніна вже кілька років була на пенсії, але не могла залишити свою справу — дуже вже любила те, чим займалася. Та життя диктує свої умови, і через сімейні обставини їй довелося піти. Катя залишилася в майстерні, бо мала талант і любов до ремесла. Всі знали, що вона працює з душею.

Коли новою начальницею призначили Вікторію Олександрівну, все наче перевернулося. Вона була жінкою суворою, серйозною, але, як з’ясувалося, ще й дуже вимогливою — до інших, а не до себе. Якось вона попросила Катю зробити їй кофтинку. Ну що ж, замовлення як замовлення. Катя завжди ставилася до роботи відповідально, тому погодилася.

Але тут почалося… Спершу Вікторія попросила зробити її замовлення позачергово. Катя, хоч і здивувалася такій вимозі, вирішила поговорити з колегами. Дівчата погодилися допомогти. А потім начальниця почала висувати нові забаганки: “А чи можна переробити малюнок? А чи можна зробити трохи інакше?” Катя мовчки терпіла, переробляла й працювала ночами, щоб догодити. Вона звикла доводити все до ідеалу.

Коли настав день примірки, вся майстерня зібралася подивитися на результат. Вікторія одягла кофтинку, покрутилася перед дзеркалом і заявила: “Ну, не погано. Але я очікувала краще. Ну, і так зійде”. Усі були ошелешені її словами. Але найгірше сталося пізніше.

Катя ввечері зайшла до кабінету начальниці, щоб запитати про оплату своєї роботи. І тут Вікторія видала: “Я ж казала, що заплачу тільки якщо буду задоволена. А це взагалі не ідеально”. У Каті аж руки затрусилися від обурення. Вона витратила стільки часу й сил, а їй кажуть, що це “не ідеально”?

Катя спробувала пояснити, що робота виконана якісно і вона заслуговує на оплату. Але начальниця лише знизала плечима: “Ну, якщо тобі потрібні гроші, зробиш мені щось краще”. І тут у Каті урвався терпець.

“Вважайте, що я вам цю кофтинку подарувала”, — сказала вона і додала: “До речі, я вже написала заяву на звільнення ще тоді, коли пішла Антоніна Андріївна. Сьогодні мій останній день”. Сказала це й грюкнула дверима так голосно, що аж стіни здригнулися.

Але це ще не кінець історії. Весь колектив почув їхню розмову. Дівчата були настільки обурені поведінкою начальниці, що вирішили підтримати Катю. Вони всі разом написали заяви на звільнення й через кілька днів пішли слідом за нею.

Ця історія швидко розлетілася по всьому селу. Люди говорили про те, як важливо цінувати свою працю й не дозволяти нікому принижувати себе. А Катя стала для багатьох прикладом гідності та сміливості.

Кажуть, що після цього випадку Вікторія Олександрівна довго шукала нових працівників, але ніхто не хотів працювати під її керівництвом. А Катя відкрила власну майстерню вдома й тепер працює на себе. Її замовлення розбирають миттєво, бо всі знають: у цієї дівчини золоті руки й велике серце.

Отак у нашому селі ще раз підтвердили стару істину: поважай себе — і тебе поважатимуть інші.