Життя Івана, простого сільського чоловіка, було непростим, але сповненим теплих моментів і турботи про найрідніших. Його молоді роки обірвалися різким ударом долі: дружина раптово пішла з життя. Хвороба, яку виявили надто пізно, залишила Івана вдівцем, а двох маленьких донечок — без матері. Старшій донці тоді було всього десять років, а молодша ще й до школи не ходила.

Спершу Іван був розгублений, адже на нього звалилася гора відповідальності. Він боявся, що не впорається, але розумів: здаватися не можна. Дівчаткам потрібен був батько — і турботливий, і сильний. На щастя, поруч були його батьки, які допомагали з господарством і доглядом за онуками.

Старша донька швидко подорослішала. Вона почала допомагати батькові: готувала їжу, доглядала сестру, а згодом і бралася за хатню роботу. Іван працював днями й ночами, щоб забезпечити дітей усім необхідним. Він намагався приділити їм увагу, щоб вони не почувалися самотніми в цьому світі.

Час минав. Дівчата росли, і ось одного дня старша донька привела до хати хлопця. Вона несміливо повідомила батькові, що хоче вийти заміж. Іван спершу трохи розгубився, але швидко зрозумів: це добре. Хлопець був із порядної сім’ї, любив його доньку й ставився до неї з повагою. Батько почав працювати ще більше, адже весілля потребувало чималих грошей. Він хотів, щоб усе було як годиться.

Весілля вдалося на славу! Після одруження старша донька переїхала до міста, де почала будувати своє життя разом із чоловіком. Іван радів за неї, хоч і трохи сумував за її присутністю в хаті.

Молодша донька теж довго не барилася. Зразу після закінчення школи вона також привела нареченого до батьківського дому. Хлопець був працьовитим і добрим — саме таким, якого батько міг побажати для своєї дитини. Іван знову взявся за важку працю, щоб організувати ще одне весілля. Цього разу молодята залишилися жити неподалік у тому ж селі. Молодша донька часто приходила до батька в гості, приносила йому їжу чи просто сиділа з ним за чаєм.

Але після того, як обидві доньки вийшли заміж і пішли з дому, Іван залишився сам. Сусіди радили йому знайти собі жінку: мовляв, ще молодий, можна створити нову сім’ю і не доживати віку на самоті. Але Іван якось не зміг цього зробити. Можливо, через те, що серце все ще належало його покійній дружині.

Та попри самотність у хаті, Іван не почував себе покинутим. Майже щодня до нього забігали онуки — діти молодшої доньки. Вони наповнювали дім сміхом і радістю. А у вихідні приїжджала старша донька зі своєю сім’єю: привозила гостинці й проводила час із батьком та сестрою.

Іван був щасливий бачити своїх дітей і онуків щасливими. Він знав: усе його життя — важка праця, безсонні ночі й турботи — були недаремними. Час від часу ввечері він сідав на лавку біля хати й згадував свою дружину. Вона завжди мріяла про сина, але доля подарувала їм двох чудових доньок. І тепер у нього є два зяті, які стали йому майже як рідні сини й називають його “батьком”.

Іван живе тихо й спокійно. Його дім завжди відкритий для дітей та онуків, а серце — сповнене вдячності за те, що він має. Бо головне в житті — це любов і родина.