Катя прокинулася вранці та подивилася на екран телефону. На дисплеї оповіщення, що вона має одне непрочитане повідомлення.

“Катерино, приїдь до нас. Мама хоче тебе бачити”.

Це повідомлення було від Поліни, її двоюрідної сестри. Але це не було дивним.

Дивним було те, що тітка Віра хотіла її бачити… Кілька років їй, здавалося, було не до племінниці.

А ще Катерина її боялася. Ось цю сердиту і сувору тітоньку, яка чомусь цю саму суворість виявляла тільки до неї.

Мама Катерини померла, коли дівчинці було дванадцять років. Оскільки батька свого вона не знала, а бабусь і дідусів на той час не було вже в живих, то вона опинилася в будинку маминої сестри, тітки Віри.

Спочатку все було добре — Катерина виховувалась із двоюрідною сестрою Поліною, у них різниця у віці всього один рік, Поліна старша була. Разом ходили до школи, разом прибирали квартиру та готували вечерю до приходу тітки Віри.

Квартира покійної мами Катерини здавалася в оренду, до того ж тітка оформила опіку над нею та отримувала гроші. Вона не обділяла сироту, купувала їй речі нарівні з донькою, намагалася нікого не образити. Але в якийсь момент все змінилося.

Це сталося в одинадцятому класі. Поліна тоді почала зустрічатися із однокласником та закинула навчання. Ближче до іспитів схаменулась, почала бігати репетиторами, але все ж таки без перескладання не обійшлося.

А Катерина була іншою… Вона поставила собі за мету і йшла до неї.

Дівчинка хотіла стати юристом, тож до навчання ставилася серйозно. Вона не прогулювала заняття, до самої ночі сиділа над підручниками та склала всі іспити на відмінно.

Начебто все добре було, крім того, що тітку Віру ніби підмінили… Вона стала суворою щодо племінниці, зривалася на неї, а ще, ніби ненароком говорила неприємні речі.

Начебто, що, звісно, ​​Катерині треба вчитися, може з роботою пощастить, якщо Бог зовнішністю обділив. Полінка тепер була красунею, а Катерина більше навчалася.

Іноді, стоячи перед дзеркалом, Катерина оглядала себе і справді вірила у те, що має вади. Напевно, у неї й справді великий ніс, і стрижки у неї модної немає.

Можна було б кілограма три-чотири скинути, тітка ось недавно сказала, що вона розжиріла. Комплекси неповноцінності наростали як снігова куля.

І росли вони пропорційно до успіху в навчанні у Катерини та зниження успіхів у Поліни. В інститут сестра Катерини не вступила, не змогла пройти балами.

З хлопцем розлучилася, а фінал тієї любовної історії була небажана дитина. Тітка Віра відразу схопила за руку свою нерозумну дочку і потягла до клініки. Адже вона розсудила — сусіди заплюють, коли дізнаються, що дочку в подолі принесла.

А після цього Поліна ніби з котушок злетіла – постійно відвідувала клуби та
бігала на гулянки.

– Тітко Віро, – перейшовши на другий курс в інституті, Катерина вирішила підійди до тітки з серйозною розмовою. – Я хочу жити у маминій квартирі.

– З чого раптом? – суворо вона запитала племінницю.

– Розумієте, я знайшла роботу. Буду секретарем в адвокатській фірмі, мені пощастило, це ж корисний досвід, стане в пригоді в майбутньому. Я сама зможу оплачувати своє життя.

– Ну і чудово. А навіщо ж у мамину квартиру переїжджати? Навіщо втрачати додатковий дохід від здачі?

– Я не висипаюся. Поліна приходить пізно, шумить…

– А, зрозуміла, – кивнула тітка, – Ти просто заздриш сестрі, що в неї насичене особисте життя, коли біля тебе жодного порядного чоловіка. Та хоч би непорядний попався, так і такого нема.

Катерина скривилася. Не казати ж тітці, що її на курсі двоє хлопців намагаються кликати на побачення.

– Я не заздрю ​​їй, – тихо відповіла Катерина, – Я просто хочу висипатись. А Поліна шумить, включає музику, та й запах уранці в кімнаті такий, що мене сп’янює.

– Ось вона, подяка. Ростила я тебе, все зробила для твого блага та майбутнього, останнє віддавала, а ти ось так. Та йди куди хочеш!

Катерині була незрозуміла реакція тітки. Так, звичайно, вона багато в чому права – взяла її на виховання, не кинула, годувала та одягала, але не останнє віддавала – гроші за оренду квартири та від держави вона отримувала.

****

Кілька днів тітка з нею не розмовляла, а потім мовчки увійшла до кімнати, поклала ключі та вийшла. Катерина переїхала до квартири матері, навчалася, працювала.

Іноді приїжджала до тітки, розповідала про свої успіхи, але тітка завжди її критикувала. Якоїсь миті Катерина зрозуміла – їй не раді в цьому будинку.

А ще більше це стало зрозумілим, коли вона вийшла заміж за помічника адвоката, сина власника тієї самої фірми. З Поліною була інша історія – вона знову повідомила, що чекає дитину, тільки цього разу дитину вирішила залишити.

І хлопця до хати привела. Жили вони не дуже, перебивалися з однієї роботи на іншу. Але, як здавалося Катерині – тітка Віра щаслива, адже вона дуже любила свого онука.

Тільки ось Катерина була ніби небажаним гостем у цьому будинку, тому почала спочатку приїжджати рідше, а останній рік і зовсім не з’являлася у квартирі тітки. І раптом це повідомлення.

– Катерино, ти ще скажи, що поїдеш. Навіщо? – її чоловік Влад бачив все збоку і йому було неприємно таке ставлення.

– Поїду, коли просила. Вона вже кілька років мене ні про що не просить.
– Я з тобою.

— Ні, Владе. Ти не забув, що тобі треба поїхати у сізо до Петраченка? Я сама поїду.

– Тоді акуратніше, пам’ятай, що ти зараз не одна. Не дозволяй собі хвилювань та переживань.

Катерина посміхнулася. Так, Влад має рацію, вона зараз не одна. У неї є коханий чоловік, а ще вона носить під серцем бажану дитину. Ось уже третій місяць пішов…

***

Двері їй відчинила Поліна. Виглядала вона погано – під очима кола, волосся скуйовджене.
– Що з тобою? – Катерина здивувалася.

– А, учора з Риткою погуляли. Ти йди до мами, а я в душ, приведу себе до ладу.
– А твої де?

– Сергій у кімнаті пазли збирає, а Роман… Він тут більше не живе. Пішов минулого тижня.

– Пішов? А чому ти нічого не казала?
– Такими речами не хваляться. Нічого, не вперше йде, нагуляється і прийде. А ні, то подам на розлучення та аліменти.

Поліна пішла в душ, а Катерина спершу пройшла в дитячу кімнату, поцілувала племінника, а потім пройшла в кімнату до тітки. Та лежала на високих подушках та читала книгу.

– Доброго дня, тітко Віро. Поліна мені написала повідомлення, що ви хотіли б мене бачити.
– Правильно, – відклавши убік книгу і знявши окуляри, зітхнула тітка.

– Що з вами? Ви бліді, та ще й схудли.

– Захворіла я, серце. А ці мене доводять, ніби швидше в могилу хочуть загнати. Але не скаржитися на них я тебе покликала. Як то кажуть – що посіяла, те й пожинаю.

– А навіщо тоді покликали?

– Страшно мені стало, – зітхнула тітка Віра. – Ось помру я, а так і не попрошу вибачення перед тобою. Так і не покаюсь. Вчора геть сусіда поховали – тридцять вісім років, молодий ще був. А мені вже шостий десяток пішов.

– Та навіщо ви таке? Ви ще молода, щоби помирати. Та й за що прощення просити? Це я винна, я вас образила.

– Дурненька ти, Катерино. Начебто інститут із червоним дипломом закінчила, у житті добре влаштувалася, а зберегла дитячу наївність. Ніяк ти мене не образила, це я, погана тітка, від заздрощів голову втратила.

– Яка заздрість, про що ви? – здивувалася Катерина.

– Як же про що? Ви ось з Полінкою разом росли, однаково я вас виховувала, а в неї ніби чорт уселився. У навчанні нуль, роботи путньої немає, дитину ось нагуляла, мужика цього в будинок привела. Одна радість у мене – онук.

А в тебе все по-іншому, по правильному – навчання, робота, потім вийшла заміж за хорошого хлопця. Все розумно. І щоб я не говорила, гарна ти. І красою своєю вміло розпоряджаєшся, не те що моя Поліна. Намалюється, виглядає як вульгарна жінка.

– Тітонько… Катерина поклала долоню на її руку.

– Катерино, – перебила вона її. – Все я зрозуміла, усвідомила. Ти пробач мені, люба. Стільки років була несправедлива, а треба було на себе гніватися, думати, де ж я Полінку не так виховала. А тебе не сварити мала, а пишатися тобою. Вибач мені, Катерино.

Катерина нахилилася та обійняла тітку. Слова були непотрібні.

– Катерино, ти вже заглядай до мене, хоч раз на місяць. Поговоримо, поспілкуємось. Ти не думай, догляд за мною не потрібен, зрештою Поліна допомагає.

– Добре, тітка Віра.
– Катерино, ну а загалом як? Як робота, як життя сімейне?

– Добре все, – посміхнулася Катерина. – І на роботі, і вдома.

– Катерино, може, не моя справа, але дітлахи колись будуть? Кар’єра кар’єрою, але про майбутнє думати треба.
– Вже, – прошепотіла Катерина. – Третій місяць.

Сльоза зіслизнула по щоці тітки, вона розкинула руки та кинулася обіймати племінницю.

– Катерино, якщо ти дозволиш, якщо дозволиш, я буду бабусею для твоєї дитини.

– Звичайно, будете, тим більше ви і є бабуся.

Тітка Віра даремно турбувалася за своє серце — її вилікували, порадили більше бути на свіжому повітрі, робити нескладні кардіонавантаження, а те, що в неї немає тиску підскочить, це нормально в такому віці.

Часто буваючи в сім’ї племінниці, вона нарешті взяла доньку в їжакові рукавиці. Віра тепер Катерину ставила за приклад і домоглася того, що Полінка тепер зважала на кожне її слово.

Молодій жінці це пішло тільки на користь, вона взялася за розум і забула про гулянки. Іноді тітка Віра брала доньку Катерини та привозила до себе у квартиру, де із задоволенням поралася з онуками, забувши про те, що зовсім недавно збиралася помирати…