Генерал Армії УНР, якого кулі не брали
Поділитись
Генерал Армії УНР Яків Гандзюк мав дев’ять життів і лише одну Батьківщину. Так характеризують легендарного українського військового діяча Якова Гандзюка.
Яків Григорович Гандзюк (2 квітня 1873, с. Багринівці, Подільська губернія — 9 лютого 1918, Київ) — український військовий діяч часів Перших Визвольних змагань, полковник РІА (Російська імперія), генерал-майор (Тимчасовий уряд), отаман бригади армії УНР (Центральна Рада). Георгіївський кавалер, учасник російсько-японської, I СВ та 1-ї радянсько-української воєн.
З початком революційних подій призначається на посаду бригадного командира 23-ї піхотної дивізії (17.04.1917)
За кілька місяців Яків Гандзюк досягає вершини своєї військової кар’єри — отримує звання генерал-майора (6.06.1917 р.) й очолює 104-ту піхотну дивізію. Пізніше, не без участі генерала, вона стане українізованою — Першою Українською дивізією у складі 1-го Українського корпусу під командуванням генерала Павла Скоропадського — майбутнього очільника і гетьмана Української Держави — дивізія відводиться до Проскурова, де й проводиться українізація. Начальником штабу стає генерал Яків Сафонов, першою дивізією командував Яків Гандзюк, начальником булави (помічником) — полковник Микола Капустянський.
До складу дивізії входили 4 полки — Київський імені Б. Хмельницького, полковник Маєвський, Стародубський імені гетьмана Скоропадського, Дмитро Масалитинів, Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, Наум Никонів, Чернігівський імені гетьмана Полуботка, Гнат Порохівський.
Гандзюк мав велетенський зріст — понад 2 метри. Офіцер вищого рангу мав небезпечну звичку координувати дії військ, стоячи на весь зріст. На запитання Василя Кочубея, чому він так легкодумно ризикує життям, Яків Григорович відповів: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити „ва-банк“ своє життя, інакше переможцем буде противник»;
був неперевершеним майстром стрільби з револьвера. Тричі (1907, 1910, 1911 рр.) вигравав офіцерські змагання, причому на змаганнях 1911 р. був нагороджений цінним подарунком від імператора Миколи II;
носив пишну бороду, по-особливому розчесану на дві сторони «а ля Скобелєв»;
за час своєї військової кар’єри мав 9 поранень;
володів 5-ма іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у політиці. Не терпів зверхнього ставлення до рядових солдатів, був надзвичайно суворим до себе та в усіх вимірах кришталево чесною людиною. Характер мав рішучий, а ще залізну волю та виняткове вміння впливати на людей (за спогадами онуки Лідії Гандзюк-Логвиненко).;
колеги згадували Гандзюка як людину скромну, яка дивувала оточення. Вільний час присвячував підвищенню культурного рівня військовиків — організовував гуртки, де читалися різноманітні лекції, вечори з концертами, танцями, любительськими спектаклями, називаючи все це словом «вечорниці».
Л. Проценко у нарисі «Він йшов попереду…»: «полковник Гандзюк користувався магічним впливом на підлеглих. Коли він, вихопивши шаблю, із закликом „полк, за мною!“ кидався в атаку, увесь полк, як один чоловік, поривався за командиром»
Людина-магніт для куль.
Яків Гандзюк був професійним військовим до мозку кісток. Учасник російсько-японської та Першої світової воєн, він пройшов шлях від звичайного рядового до генерал-майора.
Але найдивовижніше не в кар’єрі, а в його неймовірній живучості. На момент 1917 року на Гандзюку “живого місця” не було. Він отримав 9 тяжких поранень. Його контузило, прошивало кулями навиліт, сікло осколками. Після кожного разу він не просто виживав, а повертався в стрій.
У військових колах про нього шепотілися, що “Гандзюка смерть боїться”. Але справжнє випробування чекало на нього не в окопах світової війни, а вдома, під час боротьби за українську незалежність.
Вибір, дорожчий за життя.
Коли почалася Українська революція, Гандзюк став на бік УНР. Він очолив 1-й Український корпус, ставши правою рукою Павла Скоропадського. Саме завдяки його залізній дисципліні вдалося на певний час стримати більшовицький наступ на Київ.
Проте лютий 1918 року став фатальним. Під час наступу банд муравйова на Київ, генерал Гандзюк разом із начальником штабу Сафоновим потрапили в засідку біля станції Пост-Волинський.
Більшовики знали, хто перед ними. муравйов особисто запропонував Гандзюку “змити провину” перед пролетаріатом і перейти на бік червоних. Відповідь генерала була такою ж твердою, як і його характер: “Ви помилилися, бо ми українці. Офіцерська честь не дозволяє мені зрадити присязі Батьківщині”.
Останній парад генерала.
Їх повели на розстріл до стін Олександрівської лікарні. Навіть у ці останні хвилини Гандзюк залишався генералом. Свідки згадували, що він спокійно попрощався з побратимом і дивлячись у вічі розстрільній команді, сказав: «Стріляйте, я не боюся».
Більшовики настільки боялися авторитету цієї людини, що навіть після залпу кинулися на тіло з багнетами. На трупі генерала потім нарахували 12 штикових ран. Вони хотіли переконатися, що цього разу він точно не підніметься.
Чому про це варто пам’ятати?
Яків Гандзюк це нагадування, що справжня незламність існує не в коміксах, а в нашій історії. Він вижив у дев’яти боях, щоб прийняти свою десяту, останню смерть як герой, не схиливши голови.
Сьогодні він спочиває на території Видубицького монастиря в Києві. Якщо будете там, зазирніть до його могили. Це місце сили людини, яку кулі не брали, а вороги не змогли зламати навіть смертю.