Велика війна застала Сергія у відрядженні на заході України. Почувши про обстріли Києва, він не вагався та повернувся до столиці.

Історію бійця опублікували на сторінці 1129-го зенітного ракетного Білоцерківського полку.

Сергій — старший солдат і командир відділення, чий військовий шлях почався задовго до повномасштабного вторгнення. У свої 38 років він поєднує в собі спокійну впевненість досвідченого воїна та енергію людини, яка звикла доводити справу до кінця.

Його війна почалася не у 2022-му. За плечима — строкова служба та мобілізація у третій хвилі АТО в лавах славетної 72-ї бригади. Тоді Сергій був механіком-водієм БМП, пройшов через Гранітне, Старогнатівку та Новотроїцьке.

«Я розумів, куди я йшов. Дуже добре розумів. У піхоті ти знаєш ціну кожної хвилини», — пригадує Сергій.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Сергій вивіз родину в безпечне місце і відразу пішов до військкомату. Вже 9 березня він знову був у строю.

Разом з ним на війну пішов і Руслан — брат дружини, якого Сергій вважає рідним. Разом служили в групі прикриття зенітно-ракетних комплексів на Слов’янському напрямку. Тепер Сергій — командир відділення, а Руслан отримав офіцерське звання і продовжує службу із Сергієм, але вже як заступник командира однієї з батарей.

Свою першу збиту ціль Сергій пам’ятає добре.

«Перша ціль була збита у нас — це був березень 2023-го. Там якраз сніг був, мороз. Пух — вона полетіла, я там перший раз її бачив, як вона взагалі летіла ракета. А ми стояли недалеко, метрів 50–100. І в тепловізор її знімали. Емоції дуже хороші, позитивні такі. Мабуть, „Орлан-10“ це був», — розповідає боєць.

Нині Сергій керує відділенням, яке полює на ворожі безпілотники. Робота виснажлива, але результативна.

За словами Сергія, від початку війни небо сильно змінилося. Ворог переходить на дешевші або, навпаки, складніші технологічні рішення, з’явилося багато ударних дронів типу «Молнія» та «Гербера».

Попри суворий побут, Сергій — людина з глибоко цивільною освітою. Наразі він закінчує навчання на магістра з економіки, до цього — бакалаврат в університеті Ярослава Мудрого, а до війни працював на державному підприємстві, що обслуговує атомні станції.

Утім, справжня його пристрасть — це метал.

«Я зробив собі таку маленьку міні-кузню, робив ножі. Напередодні війни я майже закінчив дві танто. Я їх поклав на столі, вони так і залишилися лежати — виведені в дзеркало, готові, але не закінчені. Війна все поставила на паузу», — каже він.

Найскладніше для Сергія — бути далеко від родини. Син народився в Польщі вже під час війни, і батько вперше побачив його, коли малюку було 9 місяців.

«Якраз закінчувалася відпустка, я збирав речі до машини, а він зробив свої перші 10 кроків до мене», — розповідає військовий.

На питання, чи залишиться він в армії після перемоги, Сергій відповідає чесно.

«Я ніколи не хотів служити, так просто вийшло. Треба було — взяв і пішов», — каже боєць.

Його чекають на роботі, його чекає кузня, і головне — родина.

А поки що він продовжує передавати досвід молодим бійцям. Для них він — той самий надійний «дядько 35+», який знає, як виживати, як перемагати і як тримати стрій.

Як повідомляла АрміяInform, за період війни він був і штурмовиком, і командиром, і водієм бойової машини, його історія — це черговий приклад, що будь-хто, маючи мотивацію, знайде себе у війську.