На російсько-українській війні виростають молоді командири нашого війська.

У 2014 році вони були школярами та випускниками, а у 2026-му стали досвідченими лідерами, командирами. Вони тримають лінію фронту, контратакують, творять нову світову воєнну історію. І все це — з людиноцентричним підходом до підлеглого особового складу.

Мотиваційні історії молодих офіцерів, які пройшли шлях від курсанта до командира в українському війську — у добірці АрміяInform.

«В армію мене привела дитяча мрія, а вступ до військового навчального закладу — етап реалізації цієї мрії»

Командир 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ ЗСУ полковник Євген Ласійчук. 36 років. У війську — з 2010 року. Ось як він говорить про свою кар’єру офіцера.

«В армію мене привела, зокрема, дитяча мрія: чимало старших знайомих проходили службу в аеромобільних (на той момент) військах. Мені симпатизували блакитні берети й тільники. Я чув чимало розмов про десантні війська, застосування техніки, способи десантування. Це мені дуже подобалося, хотілось дізнатися більше.

Згодом був етап реалізації цієї мрії, я вступив до військового навчального закладу. До речі, військова людина від цивільної відрізняється тим, що постійно навчається, вдосконалюється, розвивається. Є база — а ми вже від неї відштовхуємося. Навіть зараз я на посаді командира корпусу проходжу навчання в Національному університеті оборони України, на факультеті Десантно-штурмових військ, оперативно-стратегічний рівень.

Після випуску з навчального закладу у 2010 році я очолив аеромобільно-десантний взвод у 79-й окремій аеромобільній бригаді. Далі я обіймав лише командні посади: командир взводу, заступник командира роти, командир роти, командир батальйону, заступник командира бригади, командир бригади, тепер — командир корпусу.

«7 корпус ДШВ працюватиме за рахунок технологій». Перше інтерв’ю на посаді командира 7 корпусу швидкого реагування ДШВ Євгена Ласійчука

З командира взводу до командира батальйону включно я проходив службу в Миколаєві, в 79-ці. Згодом була 81-ша окрема аеромобільна бригада з дислокацією в місті Краматорськ, там я і зустрів повномасштабне вторгнення росіян на посаді заступника командира бригади…»

Шлях із педагогіки в… безпілотні системи

Командиром першого батальйону безпілотних систем «Хижаки висот» 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка Сил безпілотних систем є майор Максим Богачук, на позивний «Кондор».

Його батальйон не покидає лідируючих позицій у цифровому рейтингу ефективності підрозділів: б’ють ворога точно і щедро, інколи працюючи 24/7.

Педагог за освітою, і у 2016 році потрапив до лав 59-ї бригади. Відтоді — понеслося. Ось як він розповідає про свій шлях із педагогіки в… безпілотні системи.

«У 2014 році я був студентом історичного факультету в педагогічному університеті. Це мене, власне, трішки «затримало» від війська. Але, закінчивши університет, буквально за місяць я підписав контракт. Вибір військової частини був також очевидний: це своя бригада (59-та, на той час ППД в Гайсині на Вінниччині. — Ред.), територіально біля дому, недалеко. Тому у 2016 році мені було 23, і я підписав контракт: прийшов у військкомат і сказав, що хочу служити. Мені запропонували кілька бригад — я обрав 59-ту.

«Дрони за е-бали», робота з HIMARS і добовий рекорд з ліквідації росіян. Інтерв’ю з комбатом 1 ББС «Хижаки висот»

У 2016 році почав службу у штабі бригади звичайним солдатом. Потім командування вирішило відправити мене на офіцерські курси. Це був 2018 рік та пілотний проєкт у НАСВ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Отже, у 2019 році я повернувся в бригаду вже молодшим лейтенантом.

З початком широкомасштабного вторгнення я не мав бажання сидіти в штабі бригади та перекладати папірці, бо мене навчили більшого: командування відправило мене в 1-й стрілецький батальйон, це був травень 2022 року.

Я, власне, сформував цей піхотний батальйон: був спочатку начальником штабу, але виконував обов’язки командира батальйону. А в листопаді мене призначили командиром батальйону. Я залишався на цій посаді до липня 2024 року. Потім мене перевели в штаб бригади. І за два місяці по тому я став командиром 1-го батальйону безпілотних систем «Хижаки висот».

«Закінчив НАСВ із відзнакою, мені лежала душа до військової науки»

Командиру 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу полковнику Анатолію Куликівському — 28 років.

До Національної академії Сухопутних військ ЗСУ вступив у 2014 році — і просто після випуску з вишу поїздом вирушив у район проведення тоді ще операції Об’єднаних сил. Прийняв управління взводом.

Відтоді увесь час на війні. Каже, що завжди був наймолодшим у підрозділі, який очолював. А у 2022-му були бої за Київщину, далі — рух фактично вздовж усієї лінії фронту.

28 років. І ось його рецепт, як у 28 років очолити бригаду.

«Одразу після школи у 2014 році я пішов навчатися в Національну академію сухопутних військ у Львові. Це вже почалася війна, і я, по суті, розумів, чим маю займатися, усвідомлював, що в мене до цього має лежати душа. І всі розуміли, що ми після випуску не будемо служити в тилових військових частинах.

Я обрав фах «Управління діями механізованих підрозділів», тобто піхоту. Навчання в академії — індивідуальна річ. Якщо ти чогось хотів навчитися, якщо тобі це цікаво, якщо ти точно розумів, що тобі це потрібно — то ти там навчався.

Я закінчив НАСВ із відзнакою — був четвертим у рейтингу серед 109 курсантів. Мені «лежала душа» до військової науки, все подобалося, особливо всі військові предмети (тактика, вогнева підготовка тощо). Хоча в школі відмінником не був.

Викладачів із бойовим досвідом на той час в Академії не було. Вже у 2015–2016 роках почали приходити викладачі з реальним бойовим досвідом АТО, було реально цікаво слухати та переймати, розуміти, з чим ти зіткнешся.

НАСВ — потужний навчальний заклад, який здатен підготувати нормального офіцера та командира із сильними індивідуальними навичками та дати поштовх до того, щоб твоя служба у Збройних Силах приносила користь, а не просто сидіти і посади «перестрибувати».

У 2018 році я прийшов у війська, виконували завдання в зоні ООС. Я обрав 72-гу механізовану бригаду, яка була дислокована в Київській області. Очолив взвод. Після випуску ми одразу потягом поїхали в район виконання завдань — то був Бахмут. Мені було 20 років, дитина по суті. На кожній своїй посаді я був наймолодшим у своєму колективі (усміхається): наймолодший командир взводу, наймолодший військовослужбовець у роті — командир роти, теж я. Батальйон прийняв наймолодший військовослужбовець у батальйоні, і це теж я, комбат. Лише в бригаді були, напевне, молодші за мене.

Якось я прийшов на позиції біля Попасної на Луганщині, мені представляють взвод — а там «діди»… Важливо підлеглим показати роботу під час виконання бойових завдань — так, зокрема, формується авторитет.

Протягом року я був командиром взводу. Потім став командиром механізованої роти. Складно насправді, коли ти комроти, тобі 21 рік, у тебе 80 чи 90 військовослужбовців в роті, вони старші та специфічні… Але теж треба було заробляти командирський авторитет, робити підрозділ кращим… Щодо техніки, наприклад, у мене була одна з найкращих рот у бригаді, хоча прийняв її в такому стані, що жодна БМП не заводилася.

Стійкість піхоти, роль роботів і ситуація в Костянтинівці. Інтерв’ю з 28-річним комбригом 28-ї бригади Анатолієм Куликівським

За рік я став заступником командира батальйону. Ще два роки служби. Навіть не встиг отримати старшого лейтенанта, як уже лейтенантом тебе призначають на посаду заступника командира батальйону. Старші офіцери дивилися на мене, а в очах читалося: «Та я! Та я до цієї посади 10 років служив! А цей молодий!!!» (усміхається). На посаді заступника комбата наголос був на підготовці.

У 2022 році, з початком повномасштабної війни, мене з посади заступника командира батальйону перевели на посаду начальника штабу батальйону. Це так само заступник комбата, але штабна робота, якою я ніколи не займався.

Мій батальйон очолював Герой України Андрій Верхогляд «Лівша» — вже, на жаль, покійний. Я був його начштабу. Стояли на Київщині, організовували оборону. Це один із прикладів успішних оборонних операцій. 72-га бригада стала основою оборони Києва.

Потім надійшло розпорядження сформувати ротно-тактичну групу на базі нашого 1-го мехбату. Я підійшов до «Лівші» і сказав, що якщо створять РТГР — я їду як командир. Він погодився, але потім таки сформували БТГР. Мене призначили т.в.о. командира батальйону, і ми пішли в так званий рейд за противником, який відступав від Києва в напрямку Конотопа. Згодом зайняли оборону на Сумщині, коли противник відійшов за кордон.

Далі мою батальйонно-тактичну групу перекинули на Харківський напрямок. Мені було 24 роки. В один момент БТГР налічувала 1300 військовослужбовців.

Згодом брали участь у наступальних діях на Харківщині (Козача Лопань, Тернова, Перемога, Старий Салтів) спільно з іншими складовими Сил оборони. Було хайпово тоді: і полонених багато, і техніки та зброї трофейної взяли чимало… Наступали, скажімо так, «на куражах». Визволили чотири населені пункти (Кутузівка, Перемога, Старий Салтів, Тернова).

Потім батальйонно-тактичну групу наприкінці травня — початку квітня перекинули на Луганщину після захоплення противником Попасної, і проводити наступальні дії в напрямку Лисичанського НПЗ було складнувато, я замінив зі своїм підрозділом одразу декілька батальйонів… Це був один з найскладніших моментів, напевне, хоча і після нього ще були… Відновлення наше було в Бахмуті — і потім вже 72-га бригада заїхала в повному складі на Донбас, нам дали смугу, мій батальйон займав оборону на Торецькому напрямку. За два місяці після цього нас перекинули на Вугледарський напрямок. Було «активненько»: дві наступальні операції 155-ї бригади морської піхоти рф. Ну, вони двічі наступали — і двічі від 72-ї бригади плотно брали в рот.

Було колосальне застосування техніки. Пам’ятаю, що в мене за один день бою поїхало 9 ротних колон. Одна така колона налічувала понад 10 одиниць техніки: три танки, наприклад, і далі морпіхи на БМП-3. Точно пам’ятаю цифру: за три дні бою ми знищили понад 50 одиниць ворожої техніки. Ну і, можна приблизно порахувати, скільки «смугастих мужиків» з Владивостока лягло там… Ворожі штурми ми відбивали успішно. КСП батальйону був у Вугледарі.

Згодом мені, у віці 25 років, запропонували посаду заступника командира окремої механізованої бригади. Коли це ще таке взагалі бувало?.. Я не відразу погодився — не хотів свій батальйон залишати… Але зрештою мій комбриг мене відпустив — і я приїхав у 28-му. Бригада вже стояла у Костянтинівці. Заступником командира бригади я тут пробув півтора року.

Вважаю, що найбільший коефіцієнт корисної дії був від мене як від офіцера на посаді комбата і заступника комбрига.

Як командир батальйону я створив потужний колектив, який системно працював. Ми почали застосовувати ефективно БПЛА, «Мавіки», дрони зі скидами, коли вішали дві батареї на БПЛА, щоб залітати на 15 км, чи три — щоб летіти на 20 км. Цей же напрямок розвивав у бригаді. Через півтора року сказали, що треба очолити бригаду — і вибору не залишили.

Це був один з перших випадків, коли молодих офіцерів призначають на такі посади. Скажу точно, що бойового досвіду точно не бракує — війну пробігав із піхотою, знаю, що це таке… Але досвіду життєвого чи досвіду документообігу — не вистачало спочатку. Та набув і цих знань, і адаптувався, поруч були потрібні люди».

Шлях до повного лицаря ордена Богдана Хмельницького: від Луганського аеропорту до Курщини

Майор Станіслав Гавриш — військовослужбовець 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ. Випускник військової академії у Львові, згодом — в Одесі. Каже, що з дитинства мріяв про армію, служба приваблювала.

Загартований боями ще з 2014 року, зокрема за Луганський аеропорт.

Після випуску з військового вишу одразу відправився на Харківщину в базовий табір батальйону. Далі — зона бойових дій. І вже 1 серпня 2014 року Гавриш із підрозділом вирушив у Луганський аеропорт.

Від Луганського аеропорту — до боїв на Курщині: історія повного лицаря ордена Богдана Хмельницького Станіслава Гавриша

У 2021 році офіцер Гавриш їздив на навчання в Чехію — там наші військові проходили курси з бойової стрільби. Тоді разом з українськими десантниками опановували методи ведення вогню за стандартами НАТО військовослужбовці ще з 10 держав. Усі заняття проводили британські інструктори.

Увесь цей акумульований досвід офіцер застосовує і під час широкомасштабного вторгнення росіян. Працює якісно: у вересні 2022 року, тоді ще капітан, Гавриш Указом Президента був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

Тепер офіцер — учасник операції ЗСУ в Курській області. І 16 вересня військовий став повним лицарем ордена Богдана Хмельницького.

«Більш ніж впевнена — спершу вони не сприймали мене серйозно. А зараз готові зі мною йти на бойовий вихід»

Світлана — командирка штурмового взводу 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Свій авторитет вона виборола не словами, а бойовими виходами під час Куп’янської операції — разом із підрозділом, під обстрілами та в найскладніших умовах.

Прийшла у бригаду на офіцерську посаду — після навчання в академії управління діями механізованих підрозділів, де випустилася лейтенантом.

«Я прийшла в бригаду як командир взводу. Коли приїхала, вони побачили маленьку дівчинку перед собою. Я більш ніж впевнена — спершу вони не сприймали мене серйозно», — згадує вона.

«Мій взвод готовий іти зі мною»: командирка штурмового взводу розповіла, як здобула авторитет у бою

Переломним став перший бойовий вихід.

«Коли вони побачили, що я збираюся на вихід, я туди пішла і повернулася. Уже тоді між собою почали говорити, що не злякалася. І далі це пішло, як сарафанне радіо — від одного до другого», — каже командирка.

За її словами, після кількох бойових виходів ставлення в підрозділі змінилося остаточно.

«Зараз це вже було три виходи. Що стосується мого взводу — вони всі готові зі мною зараз піти», — зазначає Світлана.

До речі, як писала АрміяInform, у 2025 році зросла кількість охочих дівчат вступати до вищих військових навчальних закладів.
За результатами вступної кампанії 2025 року співвідношення здобувачів освіти жіночої статі, яких зараховано до військових навчальних закладів, становить 22,5% від загальної кількості вступників. Як порівняти з результатами вступної кампанії 2024 року, приріст кількості здобувачів освіти жіночої статі — 3,5%.