Моя мама років 15 тому поїхала на заробітки. Думаєте, я з братом за це її сильно поважаю? Чи люблю?

Ні. Цю істоту я навіть бачити не хочу. То навіть не мама мені більше. 

Мені тоді було 10, а братові тільки 7. Батьки розлучилися, тато нас вигнав з квартири, так як це було його майно. Мама нас відвезла до бабусі Стефанії в село. Надовго вона не затрималася – вирішила поїхати на заробітки. Коли ми проводжали маму на вокзал, то брат так плакав, потім ще довго біг за автобусом і кричав.

Бабуся мене багато чому навчила. І варити борщик, ліпити вареники, пляцки запікати. Я могла у свої 10 і корову здоїти, кіз випасати, на городі грядки сапати, за кроликами доглядати. Брат також допомагав у господарстві, коли підріс. А ще бабуся записала нас до церковного хору, де ми разом співали.

Нам у селі було добре. Але все одно мами не вистачало. Я так сильно хотіла їй розповісти, що у мене нового у школі, що я у когось закохалася, що мені хтось подобається. Але цього щастя у мене не було. Я навіть потайки заздрила сусідкам та подругам, які росли у повній родині.

Час від часу мама передавала гроші та продукти, якісь солодощі, одяг. Тільки то все ніяк не замінило її бажаної любові та ласки.

Зараз мені 25. Я одружена, маю коханого чоловіка Остапа та діток. Він, до речі, з мого села, на 4 роки старший. Ми після весілля жили у бабусі, потім переїхали до міста і там купили квартиру. Брат зараз живе у Києві, працює в ІТ-компанії.

Але про бабусю Стефцю ми не забували і після її смерті. Завжди приїздили у гості, купували гостинці. Чоловік з братом зробили ремонт, привезли нову кухонну техніку, провели кабельне телебачення. На подвір’ї збудували літню кухню, поставили для криниці великий дах та огорожу.

Тільки восени 2021 бабусі не стало. Ми вирішили не продавати її хату, адже це пам’ять. Цей будиночок для нас слугує дачею. Я посадила у клумбі багато улюблених бабусиних квітів чорнобривців, піонів, троянд, гладіолусів. Час від часу сюди приїжджаємо, а коли були відключення світла, то взагалі купили генератор і жили 2 місяці.

І після Великодня до нас приїхала мама. Це було дуже неочікувано. Адже я знала, що вона точно не хоче повертатися в Україну, бо боялася війни.

– Ма, ти в бабусиній хаті житимеш?

– Ти що, я в ту діру не повернуся. Тим паче, будинок вже виставила на продаж.

– Як це?

– А чого ти дивуєшся? Я там прописана, має повне право на спадок.

Мама не порадилася ні зі мною, ні з братом. І через тиждень після приїзду знайшлися покупці. Всі гроші з продажу вона забрала собі. Купила дві квартири – одну для себе, другу для оренди. Зробила мінімальний ремонт і тепер здає біженцям.

На початку червня мама поїхала в Єгипет на відпочинок. Я бачила її фото в Фейсбуці. І от зрозуміла остаточно, що ми з нею чужі люди.

Поки у країні війна, мама живе на широку ногу та тягне гроші з біженців. А я волонтерю, допомагаю армії. У брата друг в ЗСУ, він робить для нього збори.

Мама не дала мені грошей ні на весілля, ні на квартиру. Навіть не цікавиться, як її онуки. Коли почалася війна, то мама прямим текстом сказала “не їдьте до мене, у мене у квартирі місця нема для вас”.

А тепер мама ще й забрала у нас з братом будиночок. Це наша рідна домівка, наше місце сили. Як я любила туди приїжджати та відпочивати душею. Але тепер куди мені їхати?