Лютий, що болить

Київщина пережила пекло окупації – зруйновані будинки, спалені вулиці, вбиті мирні жителі. Деокуповані міста й села досі нагадують про ціну, яку люди заплатили за свободу.

На платформі Svidok.org фіксують свідчення – від особистих історій життя в підвалах і евакуації під вогнем до розстрілів цивільних автомобілів і масштабних руйнувань. Кожне з них – не просто факт війни, а людська історія, біль і сила, які неможливо забути.

Ексклюзивно для «Київщина 24/7» директорка з контенту та комунікації онлайн-платформи Svidok.org Олена Кук розповіла про свій «Лютий, що болить», роботу з історіями деокупованої Київщини, найважчі свідчення та важливість їх фіксації.

Життя під обстрілами та повернення додому

На платформі Svidok.org зібрано десятки свідчень про окупацію та звільнення населених пунктів Київської області – Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Бородянки та інших громад.

Серед історій – життя в підвалах під постійними обстрілами, евакуація під вогнем, розстріли цивільних автомобілів, катування й страти мирних жителів, повернення додому після деокупації та зустріч із зруйнованими вулицями й братськими могилами.

«Це дуже особисті свідчення. Люди описують, що бачили, що чули, що відчували. І саме ця персональність робить історії надзвичайно сильними. Найважче читати свідчення про вбивства та страти. А уявити, що люди це пережили, – майже неможливо», – зазначає Олена Кук.

За її словами, особисте сприйняття війни після роботи зі свідченнями не змінилося: як медійниця, вона ще під час активних бойових днів читала й чула ці історії. Водночас сам процес документування став постійним нагадуванням про те, наскільки близькою була ця війна – і як легко вона може знову стати близькою, якщо знехтувати безпекою та пам’яттю.

«Коли я приїжджаю в Ірпінь, Гостомель чи інші міста Київщини, ці жахіття сприймаються вже не лише як новини, а як особистий досвід пам’яті. І це не паралізує – це мотивує. Мотивує робити все можливе на своєму місці, щоб наблизити перемогу й не дозволити ворогу повернутися», – підсумовує Кук.

Від руїн до життя: свідчення з деокупованої Київщини

«Малюнок, який зупинив вибухи»: перша ніч під Ірпенем

Ірпінь, Київська область

Перша ніч після початку повномасштабного вторгнення запам’яталася мешканцям Ірпеня особливо страшно. Над містом кружляли винищувачі, а вибухи були такими потужними, що здавалося – тремтить сама земля.

До одного з підвалів зайшла сім’я з маленькою дівчинкою. Знайшлася крейда, і дитина намалювала на підлозі свій малюнок. На деякий час вибухи ніби стихли – у цьому символічному акті простежувалася сила дитячої надії серед хаосу війни.

«Цей малюнок завжди нагадуватиме про ту страшну ніч», – згадує свідок.

Ми врятувалися з Гостомеля

селище Гостомель, Бучанський район, Київська область

Жінка, яка провела десять днів у підвалі житлового комплексу, починає розповідь із прохання згадати тих, хто опинився в епіцентрі війни – Харків, Суми, Чернігів, Маріуполь, Буча, Ірпінь, Гостомель.

Вона та її мама врятувалися завдяки незнайомим людям, які посадили їх у машину й вивезли з-під обстрілів. Підвал мешканці символічно назвали «Без печалі». Там усі зрівнялися: разом плакали, сміялися, читали новини, готували їжу й навіть святкували день народження дитини.

Дітям війну пояснювали як гру: сидіти в укритті – «такі правила». Лише дев’ятирічна дівчинка поставила запитання, на яке вже не можна було відповісти казкою:

– Чиї військові стоять у дворі?

– Їхні, – тихо відповіла співрозмовниця.

Підвал був холодним і сирим. Люди спали одягненими – на піддонах і ковдрах, тримаючи поруч рюкзаки для швидкого виходу. Діти й дорослі хворіли, стіни здригалися від вибухів, у квартирах з’являлися кульові отвори, прилітали уламки.

Попри це, підвал жив своїм життям. Мешканці об’єднали два приміщення для безпечнішого виходу – жартома назвали це «вікном у Європу». Жінка допомагала сусідам порадами з безпеки, майже не спала, постійно перевіряла сумки й проходи. Особливо цінною була робота місцевих інтернет-провайдерів: під обстрілами вони ремонтували кабелі й навіть зливали пальне з підбитої техніки, щоб живити генератор.

Виїжджали під вогнем: на дорогах – розстріляні цивільні авто, тривали бої, виднілася підбита техніка, лунали крики військових. Першу ніч після втечі вони провели разом із людьми з Харкова, Чернігова, Охтирки – саме тоді жінка вперше усвідомила масштаб трагедії.

«Можна бути наляканою. Можна бути слабкою. У тебе можуть відібрати життя. Але ніхто не може відібрати те, заради чого ми живемо», – підсумовує вона свій досвід під землею в Гостомелі.

Їх переслідує росія: історія кримських татар, які втретє почали життя з нуля

Ірпінь / Ужгород

Сім’я кримських татар тричі починала життя з нуля. У 1994 році батьки героя цієї історії переїхали з Узбекистану до Криму – на рідну землю свого народу. Перші роки були непростими: багато хто сприймав їх як чужинців. Та з часом родина облаштувалася – будували будинок, знаходили роботу, і в 2000-х життя стало стабільним.

У 2014 році все знову обірвалося – після анексії Криму сім’я змушена була переїхати до Ірпеня. Починали з нуля вже у 60 років. В Ірпені відкрили кав’ярню – продавали випічку та каву, і справа пішла. Але війна знову наздогнала їх: кіоск знищили, і родина ледь встигла виїхати на Захід – до Ужгорода.

«Навіть після Ірпеня ми зрозуміли, що можна почати будь-що і будь-де, навіть із кількома тисячами гривень у кишені», – розповідає один із членів сім’ї.

У Боздоському парку Ужгорода родина запустила нову кав’ярню на старому трейлері, назвавши її «Ірпінь-кафе». Там не лише продають каву та вафлі – там створюють спільноту переселенців: згадують рідні міста, діляться історіями, підтримують одне одного.

«Головне – бути живим. Навіть у 40, 60 чи 65 років. І завжди знайдеться план», – підсумовує він.

«У Бородянці – гірше, ніж у Бучі»: свідчення очевидця перших днів після звільнення

Бородянка, Київська область, 5 квітня 2022 року

Близько сьомої ранку група журналістів отримувала останні інструкції від військового, як безпечно дістатися до селища. Напередодні президент Володимир Зеленський заявив: «У Бородянці гірше, ніж у Бучі».

На в’їзді їх зустрів розбитий гранітний знак із назвою населеного пункту та синя «Таврія» без двигуна – лобове скло прострелене. Головна вулиця була майже повністю знищена: обгорілі фасади, вибиті вікна, понівечені під’їзди. Людей – одиниці.

Перша співрозмовниця йшла порожньою вулицею й крізь сльози повторювала: «Боже, як страшно…Шкода людей…».

За її словами, хліб до селища привезли лише нещодавно, а протягом місяця мешканці залишалися без їжі. Під завалами будівлі, зруйнованої авіаударом, залишалися тіла 23 загиблих. Трохи далі – прострелений бюст Тараса Шевченка.

У дворах поодинокі мешканці розповідали про місяць життя в підвалах. – «Он нашу сусідку вбило», – показала на свіжий горбик землі літня жінка.

Місто поступово оживало: військові й сапери виходили на вулиці, місцеві отримували гуманітарну допомогу або поверталися до зруйнованих домівок. На спалених «Газелях» залишалися російські написи: «Проход проезд запрещен», «Стой V Стреляют».

В одному з будинків журналіст зафіксував мародерство – донька власниці констатувала: усе перевернуто, зник ноутбук. Наймоторошніше чекало у дворі п’ятиповерхівки – рештки загиблого. Це був один із найважчих моментів поїздки.

Пізніше команда зібралася біля пошкодженого пам’ятника Архангелу Михаїлу: меч залишився в руці, хрест – на землі. Символ зруйнованого простору.

Повертаючись до Києва, журналісти мовчали. Побачене остаточно зняло будь-які ілюзії щодо масштабу руйнувань і людських втрат.

Виїхати в Бучу, щоб ховатися від війни – але вижити було не просто

Село Михайлівка-Рубежівка стало першим місцем, куди свідок разом із сім’єю виїхав на початку повномасштабного вторгнення, щоб сховатися від обстрілів. Та навіть там відчуття безпеки виявилося ілюзією.

«24 лютого, ми вирішили в Рубежівку – таму нас була дача. Перші два дні ще було більш-менш нормально: світло, вода. Потім вимкнули електрику, зник зв’язок, почали «глушити» телефони. Ловив лише МТС, і то треба було лізти на дах, щоб просто повідомити рідним, що ми живі», – згадує свідок.

За кілька днів на територію зайшла тероборона та попередила: виїхати зараз неможливо. Люди намагалися врятуватися, але багатьох розстріляли. Жінки та діти, яким пощпстило вижили, поверталися пішки, залишивши чоловіків, яких більше ніколи не бачили.

«Нам довелося заколотити вікна, щоб не було видно людей у будинку. Нас було 11 – двоє котів і собака. Запасів їжі вистачило на тиждень. На другий тиждень залишалася лише мука і вода – з цього робили млинці», – розповідає свідок.

Життя під постійними обстрілами та звуками «градів» повністю змінило відчуття реальності. Телебачення й радіо створювали ілюзію нормальності, тоді як довкола тривала війна.

«Виїхати вдалося завдяки знайомому. Було лише 15 хвилин, щоб зібратися, обклеїти машину написами «Діти», «Люди» і рушити. Автоматні черги лунали всюди. Ми мчали за білим бусом, який вивіз нас на безпечний Захід», – пригадує свідок.

Попри страх, у ті дні особливо відчувалася цінність спільності. Люди допомагали одне одному, заряджали телефони від генератора, ділилися їжею, підтримували дітей і намагалися зберегти життя всіх поруч.

Розстріляна «Мрія»: Гостомель після звільнення Київщини

Гостомель, Київська область – 3 квітня 2022 року

Ранок у Києві зустрів холодом і дощем. російська армія вже відкотилася, і столиця вперше відчула полегшення. Місто залишалося напівпорожнім, але життя поверталося.

Фотограф Едуард Крижанівський згадує: дорога пролягала крізь постбойове повітря Київщини. У Бучі журналісти побачили перші наслідки боїв: зруйновані будинки, обгорілі машини та понівечену бронетехніку. Попереду – головна мета: аеродром у Гостомелі, , де стояла знищена «Мрія».

Дістатися летовища було непросто: пошкоджені дороги, заплутані під’їзди, перевірка на блокпостах. Усередині зони – мертва тиша. Поле аеродрому всіяне знищеною технікою: підбиті БМП, гаубиці, машини з літерою V. І головне – розірваний Ан-225 «Мрія».

Кожен кадр шокував. Літак виглядав живою істотою, що загинула. Усередині – неприродна тиша, на бетоні – сліди боїв: покинутий російський чобіт, гранати, уламки техніки, закривавлений метал.

Свідчення як зброя: доказ у судах, голос для світу і пам’ять, що не дозволить забути

Свідчення війни – це не лише емоційні спогади, а передусім докази воєнних злочинів і реальний інструмент притягнення винних до відповідальності. Саме таку місію виконує платформа Svidok.org: зібрані історії передаються правоохоронцям і долучаються до кримінальних проваджень.

«Перш за все це – свідчення воєнних злочинів. Їх потрібно передавати правоохоронцям. Саме цим займається наша платформа: зібрані історії долучаються до кримінальних справ, щоб допомогти притягнути винних до відповідальності. Кожен, хто має сміливість розповісти свою історію, фактично робить свій внесок у справедливість», – наголошує Олена Кук.

Вона пояснює, що персональні історії працюють там, де статистика безсила: за кордоном саме людські голоси змушують відчути війну як реальність, а не як суху хроніку новин. За її словами, свідчення демонструють, що агресія – це не «далека геополітика», а трагедія конкретних родин, міст і вулиць. І водночас – нагадування світу, що з агресором, чиї дії позбавлені людського виміру, неможливо домовитися.

Свідчення, каже вона, виконують одразу кілька функцій: це і доказова база для судів, і інструмент міжнародної адвокації, і фундамент для справедливого покарання, і спосіб зберегти увагу міжнародної спільноти до України – фінансову, військову, політичну.

Але не менш важливий ще один вимір – пам’ять. Поки суспільство живе всередині війни, об’єктивно переосмислити події складно. Травматичний досвід психіка часто витісняє. Саме тому фіксація історій сьогодні – це спосіб зберегти їх для завтрашнього дня.

Читайте також: У київській лікарні відкрили два сучасні відділення: неврологія з реабілітацією та малоінвазивна хірургія

Фото: Svidok.org, Тетяна Козак, Едуард Крижанівський, Олена Кук

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.