До останнього підтримувала цивільних на «Азовсталі».

Марина народилася 3 вересня 1978 року в селі Портівське Донецької області. Після школи опанувала малярсько-штукатурну справу в Донецьку. Працювала майстром озеленення бази відпочинку в Маріуполі.

У 2015 році підписала контракт з полком «Азов», була майстром ремонтної майстерні зенітно-ракетного дивізіону і діловодом тилу гарнізону Юр’ївка. Служба в полку подарувала Марині кохання її життя — Миколу Іваненка.

«Ми з Мариною познайомилися 2018 року. Я прийшов до полку повторно. Ми з нею побачилися на наряді — вона змінювала мене на чергуванні. Настільки красива, що в мене аж мову відібрало. Я пригостив її кавою. Розмовляли пів ночі. Марина розповіла, як потрапила до „Азову“. 2015 року вперше обстріляли східний район Маріуполя. В той період на їх базі відпочинку розташувався полк „Азов“. Працівники залишилися без роботи. Марина сіла на східцях і розплакалася, бо має двох малих дітей. Начальник штабу це побачив і запропонував приєднатися до полку. Вона підписала контракт. Марина за характером була бойова. Шукала варіанти помсти», — згадує чоловік.

Марина була творчою людиною, вона любила малювати, шити, в’язати, захоплювалася гончарною справою, старовинною архітектурою, а особливо любила відвідувати Львів та Одесу.

«Марина була найкращою в усіх сенсах. Ми мріяли про будинок у Сумській області, де є гончарна глина. Марина збиралася виготовляти глиняний посуд. Діти усі тепер зі мною назавжди. Марина продовжує жити у наших спогадах. Якісь рішення ми приймаємо разом, зі словами: «А як би мама зробила, що вона б нам порадила?» — розповідає Микола.

Пізніше він перевівся служити у морську піхоту до Бердянська. У листопаді 2021 року в Марини закінчився контракт, але вона залишилася у своєму підрозділі. Востаннє Микола бачився з дружиною за декілька днів до повномасштабного вторгнення. Тоді ж і провели бесіду з дівчатами: що робити, якщо почнеться евакуація, якщо вони загубляться тощо.

«Разом зі мною були наші діти, — пригадує Микола. — Я просив Марину помінятися, бо мама повинна бути поряд з дітьми. Вона вже тоді знала, що з „Азовсталі“ їх не випустять, адже всі бази даних були злиті окупантам. Відповіла: „Я тебе кохаю, бережи дітей і потурбуйся про них…“. Потім зв’язок зник. Це було 6 березня. Наших трьох дітей я вивіз у надійне місце. На душі була пустота. Але через тиждень з’явився короткий зв’язок. Марина написала: „Жива, все добре“. Я від радості сидів на колінах і плакав», — згадує чоловік.

Навіть у важких умовах оточення на «Азовсталі» Марина продовжувала допомагати людям, стежила, щоб усім вистачило їжі, підтримувала цивільних і побратимів.

8 травня 2022 року чоловік купив усім дітям телефони. Після 16:25 зв’язок з Мариною обірвався. Жінка загинула в пожежі 8 травня 2022 року на металургійному комбінаті «Азовсталь», захищаючи Маріуполь.

«Я не знав, що в цей час вона загинула, — розповідає Микола. — 9 травня був мій день народження, я писав їй, що чекаю на неї вдома, про все, що відчуваю до неї. 16 травня патронатна служба повідомила, що її не стало. Марина загинула у великій пожежі, там було 60 людей. Знайшли фрагменти лише шести тіл. Тіла Марини не було».

Старшого солдата окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України «Азов» Марину Алексюк посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У неї залишилися цивільний чоловік з доньками, сестра і двоє братів.

Вічна пам’ять Захисниці!

Фото: NV, Український часопис

Підготовлено Українським інститутом національної пам’яті спільно з Українським національним агентством Укрінформ та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform