Лютий, що болить

У березні 2022-го світ облетіла світлина з Ірпеня: 20-річна дівчина в дублянці, з повідцями в обох руках, намагається втримати собак, які рвуться в різні боки. Позаду – зруйноване місто, попереду – підірваний Романівський міст і невідомість. Той кадр став символом людяності на тлі війни. Але за ним – не лише емоція моменту. За ним – кілометри пішої евакуації, десятки врятованих життів і рішення, яке змінило долю назавжди.

Ексклюзивно для «Київщина 24/7» зооволонтерка Анастасія Тиха розповіла, як їх із родиною застала війна, чому вони до останнього не виїжджали з Ірпеня, що було найстрашнішим у ті дні та як один вихід із міста змінив усе її життя.

Війна, яка застала серед врятованих

24 лютого 2022 року Анастасія була в Ірпені. На той момент у неї вже діяв мініпритулок – близько 20 тварин.

«Нас війна застала в Ірпені. У нас уже був мініпритулок, тому ми до останнього не виїжджали», – згадує вона.

До останнього не вірили, що бойові дії можуть охопити Київщину. Перший тиждень, каже Анастасія, був відносно спокійним. А потім почалося: зникли світло, газ, вода. Для тварин з інвалідністю це означало щоденну боротьбу за елементарне виживання.

«Коли вже відключили воду, дбати про собак-інвалідів стало вкрай важко. Тоді ми зрозуміли – треба йти», – розповідає вона.

Єдиним шляхом евакуації залишався Романівський міст – уже підірваний. Машиною виїхати було неможливо. Лише пішки.

Чотири кілометри під обстрілами

9 березня вони зібрали два рюкзаки речей і ще один – з медикаментами для тварин. Разом із чоловіком вели й несли 15 собак (серед них – з інвалідністю), 5 котів, черепаху, хом’яка та навіть павука.

Колишній чоловік тягнув візочок із супермаркету: у ньому були коти в переносках і собака, яка не могла ходити. Іншого старенького пса доводилося буквально вести, бо він не встигав за зграєю. Решта собак – на повідцях.

«Найскладніше – пройти ці чотири кілометри й вивезти всіх», – каже Анастасія.

Тварини панікували через вибухи, виривалися в різні сторони. Чотирьох собак тоді втратили – вони загубилися в хаосі евакуації . Біля мосту допомогли українські військові – перенесли тварин через річку. На іншому березі чекала машина, організована подругою.

Саме там, серед натовпу журналістів, фотограф Крістофер Очкіоне зробив кадр, який став упізнаваним у всьому світі.

Повернення у місто

Евакуація не означала кінець боротьби. Окрім притулкових собак, зникла й власна собака Анастасії.

«Я п’ять днів поспіль їздила на блокпост і благала пропустити мене в місто, щоб їх знайти», – розповідає вона.

Зрештою військовий дозволив проїхати. Їй вдалося знайти свою собаку і ще двох із притулку. Потім – регулярні поїздки в Ірпінь. Вони возили корм тваринам і їжу людям, які залишалися в місті. Збирали покинутих і травмованих собак.

«Це було навіть трохи кумедно: ти йдеш із собаками на повідцях, а позаду ще кілька без повідця, які вирішили евакуюватися самі», – усміхається Анастасія.

За місяць без машини їм вдалося вивезти 50 собак . Загалом із самого Ірпеня команда врятувала близько 60 тварин. Та на жаль втрат уникнути не вдалося.

«Багато тварин гинули – від прильотів або замкнені в квартирах», – каже вона.

«Або зараз, або ніколи»

Саме перші тижні війни стали точкою неповернення.

«Після виїзду з Ірпеня я зрозуміла: відкривати великий притулок – або зараз, або ніколи», – говорить Анастасія.

Сьогодні «Дім особливих хвостиків» – це вже близько 400 тварин: 340 собак і 60 котів. Тут рятують тварин з усієї України, зокрема з прифронтових територій. Паралельно вона працює в ІТ-компанії – щоб утримувати притулок і команду. Каже, що втомилася, як і всі українці. Але не шкодує.

«Я дуже втомилася. Але пишаюся тим, що створила», – зізнається вона.

Тихий фронт

Для Анастасії річниця повномасштабного вторгнення – це не лише спогад про страх і вибухи. Це – момент, коли довелося остаточно визначитися зі своєю місією.

«Головне – щоб війна закінчилася», – каже вона.

Поки країна тримає оборону на передовій, «Дім особливих хвостиків» у Ірпені тримає свій фронт – тихий. Фронт, де кожне врятоване життя – це маленька перемога над хаосом війни.

І те фото біля Романівського мосту – не просто кадр. Це доказ того, що навіть у місті, яке палало, знаходяться люди, які не тікають першими. Вони йдуть останніми – з повідцями в руках.

Читайте також: У київській лікарні відкрили два сучасні відділення: неврологія з реабілітацією та малоінвазивна хірургія

Фото: Christopher Occhicone, «Дім особливих хвостиків»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.