Покровський напрямок сьогодні — це замерзлий чорнозем, посічені посадки та небо, що гуде від дронів навіть у хуртовину.

Саме звідти — з «горнила» зимових боїв — щойно вийшли бійці групи швидкого реагування (ГШР).

Ми зустрічаємося з ними неподалік від лінії бойового зіткнення. Тут хлопці нарешті можуть скинути важку броню, прийняти гарячий душ, попрати зашкарублий від мокрої землі одяг і просто відіспатися після виходу.

— «Зара, я вибачаюсь… секунду…» — один із бійців на мить збивається, перемикаючись із мови коротких команд на звичайну бесіду.

Перед нами — Комар і Паштет. Воїни 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан». Вони — «пожежники фронту». Їх залучають на ділянках, де потрібне негайне підсилення.

Дистанція витривалості: як працює ГШР під Покровськом

Група швидкого реагування — це не про планові ротації «за графіком». Це про короткий сигнал, збір за хвилини й вихід туди, де вже точиться бій.

«Буває, ми перебуваємо на позиції від доби до семи. А буває і тридцять — все залежить від завдання», — пояснюють хлопці.

Покровський напрямок диктує свої жорсткі правила. Головне з них — забути про комфортне пересування на техніці. Броня привертає занадто багато уваги «пташок», тому основний спосіб дістатися цілі — піший марш.

«Марш — стільки, скільки треба. Дистанція щоразу інша», — розповідає Комар.

Взимку цей шлях стає справжнім випробуванням на витривалість. Під ногами — або мерзла груда, або слизька каша, а зверху — «вороже небо». Розвідувальні «крила», FPV, «Мавіки» — вони всюди. Щоб не стати легкою мішенню, група змушена вичікувати годинами, маневрувати та обирати найскладніші шляхи.

Тут вони виконують різні завдання: десь треба вибити ворога з позиції, десь — зайти і витягнути своїх, десь — пройти першими й провести інших. Усе, що вимагає швидкого рішення і жорсткої роботи, лягає на них.

«Ми, як пожежники: де горить, туди ми і летимо. Там, де треба швидко — виходимо ми. Штурм, зачистка — це наше», — додає Паштет.

Незважаючи на щоденні «накати» окупантів, бійці зберігають спокій. На питання про обстановку на напрямку вони відповідають по-військовому лаконічно: «Обстановка? Все добре. Як завжди — стріляємо під*рню, і все».

Операція «Новорічні подарунки»: сім днів облоги

Один із найрезультативніших виходів групи стався напередодні Нового року. Він розтягнувся на сім діб і вимагав витривалості на межі можливого. Завдання — деблокувати побратимів, яких ворог затис на укріпленій позиції. Зв’язок із хлопцями зник, і часу на розкачку не було.

«Нас було четверо: Санча, Дим, я і Комар. Завдання — визволити хлопців, бо під*ри їх затисли. Ми їх розблокували, але ворог не відступив, а закріпився на сусідньому укріпленні», — згадує Паштет.

Те, що почалося як операція з деблокування, перетворилося на тривалу облогу. Три дні бійці «Спартана» викурювали росіян. Окупанти засіли міцно, розраховуючи на допомогу своїх. Але допомога прийшла «по-російськи» — по їхньому ж рубежу відпрацювали власні артилерія та міномети.

«Три дні ми їх звідти викурювали. На четвертий вони „зламалися“ і вийшли, бо тротил робить чудеса, — згадує Комар. — Ми закидували їм „подарунки“, поки вони не зрозуміли: або вихід із піднятими руками, або смерть у цьому ж укріпленні».

З тієї позиції вийшло четверо. Тих, хто вирішив чинити опір до кінця і продовжував стріляти, довелося ліквідувати на місці в ближньому бою. Але на цьому «улов» групи не закінчився. Шлях назад із чотирма полоненими крізь посадку був не менш небезпечним.

«Дорогою ми продовжували зачищати точки, перевіряти позиції. Натрапили ще на двох. Ті теж спочатку не горіли бажанням здаватися, але ми їм популярно пояснили: життя дорожче», — додають хлопці.

Результат того виходу — шість полонених окупантів. Серед них — повний «вінегрет»: від кадрових розвідників до 18-річних строковиків.

«Було здивування: 18 років, чувак! Кажу: „Ти розумієш, що прийшов мене вбивати?“. А він: „Ні-ні, мені обіцяли інше“. Мізки їм промивають капітально. Коли здаються — вони милі, лагідні. А як подивишся телефони — там вони набагато „цікавіше“ про нашу країну розповідають», — ділиться Паштет.

Попри лють, яку викликають ці знахідки в телефонах, бійці ГШР тримають себе в руках. У них є чіткий наказ і розуміння: кожен такий «екземпляр» — це шанс повернути додому свого побратима. Полонених нагодували, дали води й передали далі. На цьому робота «пожежників» закінчилася — вони виконали свою частину справи й пішли на коротку ротацію.

Саме за такі виходи Комара та Паштета нещодавно відзначили почесними нагрудними відзнаками командувача НГУ.

«Н*хуй шастати»: дистанція витягнутої руки

Такі затяжні операції — це лише частина роботи. Часто все вирішується не днями, а секундами. Коли дистанція між тобою і ворогом скорочується до кількох метрів, часу на роздуми не залишається.

«Це був ранок, я міняв хлопця на посту, — розповідає Комар. — Раптом ворог вийшов прямо на мене. Відстань — витягнутої руки. Він з автоматом, я з автоматом. Розмови в нас не вийшло — я зреагував швидше. Як то кажуть, н*хуй шастати».

У Паштета схожа історія сталася під час звичайного виходу за водою. Це був приклад того, як ворог намагається хитрити навіть за крок до смерті.

«Натрапив на нього (окупанта — ред.) на позиції. Почалася стрілянина, я влучив першим. Він закричав, що здається. Я почав зближатися, давав команди віддати зброю, але він до останнього тримав автомат при собі. В останній момент, коли я вже був близько, він щось „зашурхався“, почав робити різкі рухи зі зброєю. Моє життя і життя групи дорожче, ніж ризик від такої „здачі“, тому я миттєво спрацював на ураження», — згадує боєць.

Від цивільного життя — до своєї «другої родини»

До війни їхні життя були різними. Паштет працював у цивільних сферах і змінював напрями. Каже, що саме у «Спартані» вперше відчув: він на своєму місці.

«Захищати свою групу і себе, знищувати ворога — ось мої реалії. Найголовніше для мене — що я в ГШР. У мене сильна, мотивована група. Ми — справжня сім’я, де кожен відповідає за життя іншого», — говорить він.

Комар до широкомасштабного вторгнення працював майстром із ремонту взуття. На запитання, чи важко було змінити ремесло на штурми, відповідає просто: «Зовсім ні. Усього навчають, і навчають якісно. Головне — мотивація».

Головна порада від хлопців для тих, хто тільки готується до служби: страх — це природно, але паніка — це вирок.

«Страх можна побороти, а от паніку — ні. Коли людина панікує, вона підставляє і себе, і всю групу. А коли ти заходиш у „коробочку“ зі своїми хлопцями, страх відступає. Ти просто усвідомлюєш, що ви — одне ціле, і треба йти до кінця».