«Дороги назад більше немає»: історія жінки, яка втратила дім і вчиться жити в Ірпені
Лютий, що болить

26 Лют, 09:00
Повномасштабна війна змінила мільйони українських родин, але для внутрішньо переміщених осіб вона стала не просто випробуванням, а новою реальністю без гарантії повернення. Люди, які виїжджали «на кілька тижнів», уже четвертий рік будують життя заново – у чужих містах, із валізами спогадів замість дому.
Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувалися з жінкою, яка на сьогодні проживає в Ірпені. Її історія – про втрату, адаптацію та пошук нового сенсу слова «дім».
Дім, який залишився лише на фотографіях
Для Діани, переселенки із Донецької області, війна почалася ще у 2014. Проте вона згадує, що до повномасштабного вторгнення її життя було відносно простим і зрозумілим. Можна було планувати майбутнє, думати про завтра і не боятися за елементарні речі.
Для неї дім був більше, ніж житло – це атмосфера знайомих вулиць, родини, друзів і відчуття стабільності.
Усвідомлення втрати прийшло не одразу. Спершу – новини про руйнування, потім фото знайомих місць, а згодом – кадри власного знищеного будинку. Дім Діани та її сімʼї було зруйновано у 2023 році, відтоді вони мешкають в Ірпені.
«Коли ми побачили наш дім зруйнованим, стало зрозуміло: це кінець. Не залишилося ні школи, ні садочка, нічого цілого», – розповідає вона.
Найболючішим стало прийняття того, що місце дитинства більше не існує. Тепер про нього нагадують лише старі фотографії – кімната, двір, звичні деталі, які вже неможливо повернути.
Життя спочатку – серед чужого міста
На сьогодні для Діани Ірпінь – місто, яке здається безпечнішим, але перший час адаптації був надто складним емоційно.
За її словами, найважче – відчуття чужості: коли нікого не знаєш, а все довкола нове й незнайоме. З часом це відчуття почало зникати, однак разом із цим прийшло інше усвідомлення – дороги назад уже немає.
«Потрібно жити тут і зараз. Хотілося б побачити рідне місто відбудованим, але поки це лише мрія», – говорить вона.
Сьогодні її розуміння дому змінилося. Це вже не стіни, а люди поруч і відчуття безпеки. Дівчина підкреслює:
«Дім – там, де родина. Коли ми разом, здається, що можемо витримати все».
Коли пам’ять стає єдиним мостом додому
Для обох жінок важливо зберігати спогади – не як біль, а як зв’язок із собою минулою.
Діана каже, що іноді переглядає старі фото не для того, щоб сумувати, а щоб пам’ятати, ким вона була до війни. Це допомагає не втратити відчуття власної історії.
Війна змусила швидко дорослішати, ухвалювати рішення без гарантій і вчитися знаходити опору в простих речах – розмовах із близькими, спільних вечерях, планах на найближчий день, а не на роки вперед.
І саме це, за її словами, стало головною зміною: тепер цінується не далеке майбутнє, а звичайний спокійний день.
Життя без точки повернення
Діана зізнається:
«Перший час будь-які покупки здавалися тимчасовими. Не хотілося облаштовувати житло, купувати речі, створювати затишок – ніби це зрада дому, який залишився там».
Лише згодом прийшло розуміння: відкладене життя не поверне минуле.
Історія Діани показує головне – війна забрала не лише житло, а й відчуття стабільності. Для багатьох переселенців повернення перестало бути планом і стало спогадом. Сьогодні вони вчаться жити заново – будувати побут, знайомства і майбутнє там, де колись усе було тимчасовим. Бо інколи дім – це вже не місце на карті, а люди поруч і сила рухатися далі, навіть коли дороги назад більше немає.
Читайте також: «Рекордсмени» закупівель: майже 400 мільйонів на відбудову з «зашкварними» цінами для Київщини
Фото: колаж «Київщина 24/7».
Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.