Він погоджується з тим, що Росія має ресурс продовжувати війну у 2026 році, але цей ресурс дедалі дорожчий і дедалі гіршої якості. Це видно і з відкритих західних оглядів Jamestown, ISW, RUSI, і з непрямих індикаторів російської економіки та мобілізаційної статистики.

Кремль тримається за рахунок масового контрактного набору в десятки тисяч на місяць, високих виплат родинам загиблих, перерозподілу бюджету на ВПК і примусової індустріалізації регіонів. Але цей механізм дозволяє переважно закривати втрати, а не створювати якісно нові ударні армії. Стеля очевидна: чим інтенсивніші бої, тим швидше згорає людський ресурс і тим нижча якість поповнення. Це класична економіка війни виснаження.

Тому “масштабний наступ” РФ можливий не як один прорив на сотні кілометрів, а як серія локальних наступальних операцій на вибраних напрямках. Продавлювання фронту малими тактичними групами, обхідні маневри, атаки хвилями, знищення нашої логістики і постійний тиск на моральний стан тилу. Саме так російська армія намагається компенсувати дефіцит підготовленої піхоти і командирів середньої ланки.

Підрозділи ворога виснажені, офіцерський корпус розмитий втратами, логістика під ударом наших дронів і високоточної зброї, склади та маршрути постійно під загрозою. “Прозорість поля бою” через масове застосування БПЛА і космічної розвідки робить будь-яку концентрацію сил смертельно небезпечною, і саме тому РФ змушена воювати дрібними групами, витрачаючи людей як ресурс.

Це не означає, що загрози немає. Це означає, що стратегія Кремля – довга війна на виснаження, де ставка робиться на демографію, страх, енергетичний тиск і інформаційні операції. Вони намагаються довести Заходу, що можуть воювати довше, ніж демократії готові підтримувати Україну. І тут починається головна битва – не лише за кілометри фронту, а за нерви суспільства і політичну волю союзників.

Індикатори ІПсО вже видно: наративи про “невідворотний прорив”, “весняну катастрофу”, “втому Заходу”, “таємні переговори за нашою спиною”. Це класична схема тиску перед спробами локальних наступів. Мета – змусити нас панікувати, посваритися між собою, вимагати капітуляційних рішень або зменшити підтримку армії.

Реальність інша. Росія здатна тиснути, але ціна для неї зростає геометрично. Кожен місяць війни – це нові втрати підготовлених кадрів, нові дірки в бюджеті, нова залежність від Ірану, КНДР і Китаю, нові тріщини в елітах. Їхній ресурс великий, але не безкінечний.

Наше завдання – тримати фронт, бити по логістиці і ВПК, знищувати командні пункти, розвивати власне виробництво дронів і ракет, і не дати ворогу виграти головну битву – за наші голови.

Весна 2026-го буде важкою. Але вона не буде “фатальною”, якщо ми збережемо холодний розум, союзницьку єдність і темп технологічної війни. Бо в цій війні виграє не той, хто голосніше кричить про наступ, а той, хто довше тримає ресурс і волю. І Україна це вже довела.