Лютий, що болить

Повномасштабна війна змінила мільйони українських родин, але для внутрішньо переміщених осіб вона стала не просто випробуванням, а новою реальністю без гарантії повернення. Люди, які виїжджали «на кілька тижнів», уже четвертий рік будують життя заново — у чужих містах, із валізами спогадів замість дому.

Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувалися з жінкою, яка нині проживає в Києві після вимушеного виїзду з Маріуполя. Її історія — про втрату дому, життя «на паузі», поступову адаптацію та пошук нового значення слова «дім».

Валіза, з якою виїжджали «ненадовго»

Наступна історія дівчини, яка проживала в Маріуполі, до того часу, як країна-агресор не зруйнувала її домівку. Нині дівчина навчається у столиці, де також не відчуває цілковитої безпеки.

Руслана залишала свій дім із думкою, що це тимчасово. Вона взяла лише документи, найнеобхідніше і двох собак.

Тоді ще не було відчуття втрати – воно прийшло значно пізніше, коли місяці почали складатися в роки.

«Розуміння, що життя вже не буде таким, як раніше, прийшло поступово», – каже вона.

Втрати, які не видно ззовні

За словами Руслани, найбільші труднощі переселенців часто залишаються непомітними для інших. Це не тільки пошук житла чи роботи, а постійне внутрішнє відчуття нестабільності.

Іноді бажання повернути хоча б частинку минулого проявляється у дрібницях: вона намагалася відтворити вдома куточок зі старої квартири – навіть замовляла підставку для квітів з фотографією, щоб хоч щось нагадувало про дім.

«Люди не завжди бачать цю внутрішню тривогу, але іноді мені буває надзвичайно важко», – пояснює вона.

Дівчина говорить, що найскладніше після переїзду – навіть не фізичні труднощі, а момент, коли потрібно почати будувати нове життя без внутрішньої готовності до цього. Вони опинилися у ситуації, коли рішення потрібно приймати швидко, хоча емоційно людина ще живе минулим.

Свій серед своїх – і все ж трохи чужий

Руслана розповідає, що у новій громаді є підтримка і теплі люди, але відчуття приналежності приходить повільно. Іноді воно проявляється в дрібницях – коли знаєш дорогу без навігатора або коли тебе впізнають у магазині.

Та водночас залишаються моменти, які розуміють лише ті, хто пережив подібне. Наприклад, слово «Марік» – так переселенці називають Маріуполь між собою.

«Коли зустрічаєш людей звідти, щось всередині ніби стискається. Розумієш, що тут тебе не завжди можуть відчути так, як вони», – говорить Руслана.

Речі, за словами жінки, не мають великого значення. Найбільше болять спогади – місця, куди вже неможливо повернутися. Але ще сильніше виснажує невизначеність: неможливість планувати життя на роки вперед і страх знову все втратити.

Вона згадує дитинство – поїздки до Маріуполя, дорогу, зупинки, родинні традиції. Колись мріяла сама їхати тією трасою за кермом до рідних.

«Права вже є, машину подарували батьки… а рідної дороги більше немає. Нікуди їхати», – з сумом говорить дівчина.

Нові звички замість старих маршрутів

Переселенці часто говорять про втрату великих речей – квартир, роботи, міста. Але не менш болючими стають дрібниці: дорога до магазину, улюблена кав’ярня, знайомі сусіди, навіть звук двору ввечері.

Руслана каже, що довго не могла звикнути до тиші нового району – вона була іншою. Інші запахи, інші люди, інший ритм життя. Здавалося, що місто живе без неї, а вона – ніби випадкова гостя.

З часом з’явилися нові звички: свій маршрут прогулянок, знайомі продавці, місця, де вже не потрібно пояснювати, хто ти. Саме ці маленькі моменти поступово повертають відчуття опори.

Руслана ж ловить себе на тому, що інколи подумки будує маршрути рідним містом – ніби все залишилось, як раніше. Так пам’ять стає способом не втратити частину себе. Героїня каже, що не вважає себе сильною. Вона просто навчилася жити в умовах, які не обирала.

Читайте також: У київській лікарні відкрили два сучасні відділення: неврологія з реабілітацією та малоінвазивна хірургія

Фото: колаж «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.