Щодня війна завдає нищівного удару по суспільству. Йдеться не лише про фізичне знищення людей, а й про їхній моральний стан. Як військові, так і цивільні потребують підтримки та допомоги.

Цією важливою підтримкою та надією на повернення духовного спокою стають психологи. Серед фахівців, які виконують цю місію є і Роксолана Мілецька – 28-річна військова психологиня, родом із міста Яворова, що на Львівщині.

З 2017 року вона активно надає допомогу там, де на неї найбільше чекають. До слова, її батько також військовий і є для неї авторитетом.

– ⁠Чому обрали шлях психолога та як стали військовим психологом?

-Вирішила, що стану психологом ще у школі. Я доволі емпатична, люблю людей і мені цікаво слухати і чути інших, досліджувати чужий життєвий шлях. У 2014 році вступила до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності на спеціальність практичної психології, так  почався мій шлях.

Мала вибір: піти психологом у ДСНС або продовжити шлях батька і бути військовою. Мабуть, вирішальним для мене був 2014 рік, коли я чула та бачила, що відбувається з військовими. Мені важливо було бути дотичною до цієї справи та корисною у війську.

Після двох курсів стаціонару я перейшла на заочне і вступила до лав ЗСУ.

Тут вже пояснювала хлопцям, хто такий психолог, чому це важливо- вміти просити про допомогу. Попри те, що я обіймала посаду солдатську, мала виконувати свої функціональні обовʼязки, працювала із особовим складом.

Окрім цього, проходивши навчання, вивчаючи побут, перебуваючи у різних умовах, я відчувала і проживала життя так само як і наші бійці. Під час навчання на сержанта виконувала обов’язки офіцера-психолога у батальйоні. Походи на позиції, постійна комунікація з хлопцями, початок повномасштабки…

Далі переатестація і посада офіцера групи контролю бойового стресу частини, а з початку 2025 року я очолила свою групу.

– Хто такий військовий психолог сьогодні і як війна змінила цю професію?

– Військовий психолог – це людина, котра має освіту (в ідеалі) і виконує обовʼязки за посадою. Нехай це сухо звучить, але … Завдання військового психолога – це навчання, підтримка, тренування особового складу, аби бійці могли виконувати бойові завдання та зберігати своє ментальне здоровʼя наскільки це можливо. 

Це не про «сухі тести» чи проведення службових розслідувань і нуль контакту з бійцями, принаймні у моїй бригаді. Ми не працюємо у «лакшері» умовах, ми постійно у розʼїздах. Проте є психологи, які працюють у пункті психологічної допомоги.

Війна відкоригувала роботу військових психологів, для нас з’явилися нові виклики. Насамперед йдеться про те, що жахливі події стають буденністю, до них звикаєш. Зрештою, постійна робота з особовим складом дає свої плоди і військовослужбовці більше звертаються за допомогою, особливо після 2022 року.

Викликом є робота із хлопцями, які приходять після ТЦК, і за своїми фізичними, а також психічними обмеженнями не можуть виконувати завдання. Це окрема історія…

– Що таке ПТСР з точки зору сучасної психології ? Які симптоми є найпоширенішими ?

Посттравматичний стресовий розлад – це розлад, який може розвиватись, може бути відтермінований, бо він пост, на стресогенну подію чи ситуацію, винятково загрозливо характеру. Тобто це подія, яка перевищила межі психологічної витривалості людини. Симптоми при цьому зберігаються та підсилюються. 

Основні маркери, не перелічуватимемо всі кластери за МКХ чи ДСМ, це:

• наявність флешбеків та інтрузивних думок;
• стійке уникання місць, розмов про подію;
• мабуть, гіпервігільність, що є синонімом слова гіперпильність – це коли людина постійно напоготові. Вона всюди бачить загрозу.

– Чим ПТСР відрізняється від «нормальної» реакції на стрес або горе ?

– ПТСР відрізняється стійкою симптоматикою. Зі стресом гостра реакція виникає і стан стабілізовується, не заважає функціонувати далі. З горем та сама історія. Може, складніше із затяжним горем, бо є втрата – це сильний стрес. Людина оплакує тут втрату, може страждати за тим, чого вже немає, однак поступово повернеться до життя. А ПТСР заважає, ти у постійній напрузі.

– Чи обов’язково ПТСР виникає після війни і чи у кожної людини він проявляється ?

– ⁠ПТСР не обовʼязково виникає тільки після участі у бойових діях, тобто сильний стресор це не тільки війна. Також він не обовʼязково виникає у кожної людини. Це міф радше. Однак дозволю собі сказати, що при такому розкладі війни, яку ми маємо, думаю ПТСР матиме вищі показники і серед цивільних і серед військових. Хоча зараз більше військовим діагностують Розлад адаптації. 

Я б тут додала історію, про те, як я їздила на виклик до бійця, котрий безперервно пробув на лінії зіткнення із противником понад 250 діб. Я  їду і як жива людина думаю: «Боже, яким він буде, а як підійти, а що казати, а може там вже ПТСР». Я приїхала і бачу перед собою бійця живішого аніж я (сміється). Попри весь той треш, який він там пережив, у його очах було до біса багато життя і жодного флешбеку.

Ще історія – боєць пройшов купу штурмів, мав ампутацію – живіший, аніж ми всі разом взяті, готовий повертатись на службу. Інший боєць – перший вихід – надзвичайно травматичний для нього – через місяць діагностовано ПТСР.

– Чи може людина не усвідомлювати, що має ПТСР ?

⁠- Людина може не усвідомлювати, що це ПТСР, але вона точно буде усвідомлювати, що щось не так, що щось у мені змінилось. Я часто спостерігала дві крайнощі: через перенасичення інформацією у інфопросторі і також унікальною властивістю приміряти на собі всю симптоматику тих чи інших розладів, люди або, не до кінця розуміючи, ставлять собі такий діагноз, або ж навпаки до останнього заперечують, що щось не ок. Особливо стосується чоловіків, бо вони ж сильні, вони захисники, їм не можна «ламатись». 

У мене був боєць, який за всіма ознаками вже не витримував, але категорично відмовлявся від лікування, бо він же сержант, він відповідає за людей. І коли вже прийшла та межа і ледь не силоміць вели його лікуватись, тоді цей процес лікування був вкрай важким. 

– Чи лікується ПТСР повністю ? Якщо так, то які методи терапії є найефективнішими, на вашу думку?  Скільки триває терапія ?

– Скажу наступне: війна ділить нас на до і після. І приносить шрами глибокі, болючі та такі, що постійно кровоточать. Думаю, слово «вилікуватись», означає те, що у людини затягується рана, вона не кровить, але вона є. Мабуть, зцілення – це здатність інтегрувати весь той пережитий жах. Із тим досвідом треба йти далі, жити далі.

Які методи ? Я назву популярні та науково- доказові, а тоді додам свою скромну, субʼєктивну думку. Лідери по роботі із ПТСР чи травмою – це травмо-фокусувана когнітивно-поведінкова терапія, десенсибілізація та переробка травми рухом очей ( ЕМДР), тривала експозиційна терапія плюс фармакотерапія. Тепер моя думка: техніка це ок, але психіка – то цілий незвіданий світ, тому, мабуть, у лікуванні ПТСР важливий мультимодальний підхід (комплексний і різноманітний) з врахуванням індивідуальних особливостей кожного бійця.

Бо лікують гарні препарати, гарна терапія, залученість до творчості, і стосунок як із лікарями, так із близькими і оточенням в цілому. Мабуть, найважливіший фактор – це бажання самого бійця. Падати на дно можна, від нього легше відштовхнутися. І є завжди два шляхи – шлях, коли я замикаюсь і стаю живим мерцем, або ж я йду важким шляхом до постравматичного зростання.

Тривалість терапії – індивідуальна. Тут вказати часові рамки дуже важко. Особливо, якщо з ПТСР коморбідний ще розлад, а може, й не один. Тому індивідуально.

– Чи можна запобігти розвитку ПТСР ?

– ⁠Думаю, що так, своєчасне звернення за допомогою є важливим.

– Що не варто робити людині з ПТСР? Є якісь обмеження чи заборони ?  ⁠

– Те, що я скажу є загальним і для інших розладів, але тим не менше… Не варто ігнорувати свій стан, не шукати швидкого полегшення «душевного болю». Йдеться про алкоголь та наркотики. Не варто самостійно коригувати призначені медикаменти. Звісно, уникати, наскільки це можливо сильних стресових подій. Хоча у нас є історії, коли хлопці із встановленим діагнозом ПТСР та пройденим лікуванням, повертаються до підрозділів. Їх залучають до більш тилової роботи або тренування особового складу і вони під постійним моніторингом.

– Як родичам зрозуміти, що людині потрібна допомога ?

– Маркер – зміна поведінки. Це звуження контакту, емоційна лабільність, порушений сон, втрата інтересів. І, думаю, не зашкодить пряме питання «Слухай, ти важливий/важлива для мене, я бачу, що є зміни у твоїй поведінці, чи ти їх бачиш ? Мені б хотілось допомогти тобі, як я можу це зробити ?

– Як правильно підтримувати військових, які повернулися з передової ? Які фрази або дії можуть нашкодити ?

– Мабуть, слово правильно тут буде не коректним, бо не буде універсальної поради однієї для всіх. Тут важлива чесність один з одним, повага до досвіду. Давайте простір, дякуйте, допомагайте, якщо є змога. Чого точно не варто казати – це отой треш про «а скільки ти вбив, а що ти бачив, а я тебе не посилав, ой, а я тебе розумію» і тд. Часто я помічала, що слово герой не всі військові сприймають. Але дякую тобі за те, що ти є, за твій шлях – підійде всім.

 -Чи відслідковуєте Ви долю тих, з ким працювали в терапії ?

– ⁠Я не психотерапевт, я військовий психолог та консультант у напрямку КПТ. Тут, в районі виконання завдань, ми не проводимо ніякої терапії, а з розладом тим більше. Однак ми скеровуємо хлопців із встановленими діагнозами у профільні заклади, яким довіряємо. І є гарні результати. Тому терапію не проводимо, але контакт підтримуємо з більшістю, аби відстежити стан, динаміку. Звісно, кожен боєць важливий, і ті, хто вже списані з лав ЗСУ, і бійці, яких консультуємо – то так, вони моніторяться, наскільки це дозволяє нам обстановка.

– Які виклики чекають українське суспільство щодо ментального здоров’я після війни ?

– Я часто міркую про це. І чесно кажучи, я не знаю. Я думаю, що буде не легко. Хтось емоційно переживає цю війну, хтось заморожений і адаптувався. Думаю, нам важливо буде дати собі простір для сліз, болю, втрат. Думаю, попереду багато роботи із ментальним здоровʼям.

– Що вам допомагає не вигорати ?

-Я вигораю, я не робот. Але тримає власна психотерапія, близькі, люди (бійці). І ще маленькі цінності: можливість помитись, попити кави, повчитись, чи побути в тиші. У моїй групі є дивіз «ЗЦІЛЮЮЧИ ІНШИХ – МИ ЗЦІЛЮЄМО СЕБЕ». 

Турбуйтесь про ментальне здоровʼя, будьте добрішими один до одного, памʼятайте, якою ціною продовжується буття, будьте надійним тилом.

Мені до рук потрапила подарована книга, де є чудові слова «Найбільше, що ми можемо зробити, – простягнути одне одному руки і допомогти подолати невидиме. Лише тримаючись за руки, ми можемо знайти стежки, що ведуть крізь пітьму, крізь джунглі й міста, знайти мости, перекинуті над найглибшими в світі безоднями».

Нехай це буде ментальною їжею для нас усіх.

Розмовляла Вікторія Луцюк.