Слов’янський напрямок — одна з ділянок, де противник системно тисне, намагаючись прорватися до агломерації Краматорськ—Слов’янськ—Костянтинівка.

На цих підступах оборону тримає 54-та окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи.

На початку 2026 року її очолив полковник Вадим Черній із позивним «Несквік»:

«Можна сказати, що це був „подарунок“ від Збройних Сил на день народження — у лапках. 6 січня мене призначили на посаду командира бригади. Після майже чотирьох років командування батальйоном це зовсім інший рівень: інші масштаби, інша відповідальність».

Призначення відбулося у складний момент — підрозділ стабілізував ситуацію після відходу від Сіверська. Перші тижні комбриг витратив на детальний розбір обстановки, аналіз рішень і визначення слабких місць у системі управління.

«Було багато проблем. Частину треба було вирішувати негайно. Ми почали змінювати підходи — і в бойовій роботі, і в логістиці, і в кадровій політиці».

Його зона відповідальності — один із напрямків, де противник концентрує основні зусилля для просування до ключової агломерації Донбасу. Тут командування — це не про посаду, а про систему, яка або працює, або сиплеться.

«Є правило, якого я дотримуюсь усе життя: хочеш чи не хочеш — якщо призначили, значить працюєш. Взяв м’яч — працюй».

Менеджмент у погонах: чому комбриг — це мер «міста» і система, що має працювати без збоїв

Рівень бригади змінює саму логіку командування. Якщо на рівні батальйону командир ще може заходити в деталі кожного виходу, то тут це вже неможливо.

«Бригада — це місто. Тут зовсім інші масштаби планування та керування. Ти вже не можеш бути всюди одночасно, тому на перший план виходить здатність побудувати систему», — пояснює полковник.

Йдеться про тисячі людей і десятки процесів, які мають працювати синхронно — від бойового планування до забезпечення. У такому масштабі вирішує не «ручне управління», а те, наскільки система витримує навантаження.

Саме з цього Черній почав після призначення — з аудиту і перебудови команди. Його підхід прагматичний: вирішальне значення має не формальний досвід, а здатність давати результат.

«Я підтягую офіцерський, сержантський та солдатський склад. Навіть із „гражданки“. Якщо людина була сильним управлінцем у цивільному житті, її простіше навчити армійської специфіки, ніж витискати результат із того, хто не хоче працювати».

Водночас, за словами комбрига, ефективність управління впирається в ключові ланки — передусім сержантський корпус і офіцерів тактичного рівня.

«Сержант — це перший помічник офіцера. Це люди, які знають підрозділ зсередини і тримають на собі дуже багато процесів».

Попри поступові зміни, кадрове питання залишається одним із найгостріших.

«І офіцерів, і сержантів не вистачає».

Побудова повноцінного сержантського корпусу, пояснює Черній, — це не лише про підготовку, а про зміну ролі цієї ланки в управлінні.

Як орієнтир він наводить армії країн НАТО, зокрема США, де сержант — це окремий професійний рівень із власною відповідальністю і впливом на підрозділ.

Сьогодні, за його словами, українське військо рухається саме в цьому напрямку: переходять на нові моделі управління, розвиваються програми підготовки бойових сержантів, посилюється взаємодія з міжнародними партнерами та обмін досвідом.

«Має бути чітке розуміння, що сержант — це окрема професійна роль. До цього ми поступово приходимо».

Водночас проблема не обмежується лише сержантською ланкою. Темп війни створює дефіцит досвідчених командирів на рівні взводів, рот і батальйонів.

«Сьогодні знайти підготовленого командира взводу чи роти дуже складно».

Офіцери змушені швидко зростати і брати на себе відповідальність, до якої не завжди встигають підготуватися.

«Ти приходиш командувати взводом — і за короткий час можеш опинитися значно вище не тому, що повністю готовий, а тому, що просто немає ким закрити ці посади».

Саме тому, наголошує комбриг, розвиток сержантського корпусу і підготовка офіцерів тактичної ланки — це основа керованості підрозділу. Від того, як ці рівні працюють разом, залежить і темп бою.

Це ж саме стосується і тилу. Війна сьогодні вимагає швидкості не лише на передньому краї, а й у забезпеченні.

«Сама ідея цифровізації та прозорості — це великий плюс. Але нам важливо, щоб система дозволяла обирати якість і технологічність. Мені як командиру потрібен інструмент, який працює одразу».

За його словами, такі інструменти, як DOT-Chain Defence, вже значно спрощують закупівлі та скорочують час постачання, і фактично створюють нову модель забезпечення. Водночас їх ще доводиться підлаштовувати під темп бойових дій.

«Бо на фронті важлива не просто швидкість процесу, а швидкість результату».

У підсумку бригада працює в режимі постійних змін — коли рішення щодо кадрів, логістики та управління впроваджуються одночасно з виконанням бойових завдань.

«Це управління „з коліс“. Ти не маєш часу чекати ідеальних умов — ти маєш будувати систему прямо під час роботи».

«Піхота тримає все»: комбриг про міфи, які заходять на позиції разом із бійцем

Якою б складною не була система управління, фінальне рішення на війні все одно ухвалює людина — на позиції, під тиском, часто без ідеальних умов.

«Я не применшую роль дронів, танків чи артилерії. Але піхота — це фундамент, на якому все тримається».

Саме тут, за словами комбрига, виникає головна напруга — між реальністю фронту і тим, що про нього думають у тилу.

«Цей образ формується ще до того, як людина потрапляє у підрозділ. Рідні, знайомі, телеграм, фейсбук — усе це накладається. Історія про те, що піхота — це „квиток в один кінець“, народилася не в окопах і не серед моїх побратимів — вона прийшла з тилу. І це дуже сильно впливає як на процес рекрутингу, так і на адаптацію бійців загалом».

Це не просто фон — це фактор, який напряму впливає на поведінку бійця у підрозділі.

«Людині в тилу кажуть: „там всі командири-м’ясники“. Коли він приходить уже з цим у голові, з ним складніше працювати. Спочатку треба зламати це уявлення і пояснити, як усе насправді».

У результаті командування змушене працювати не лише з підготовкою, а й із довірою.

Водночас жоден елемент сучасної війни не існує окремо.

«Жоден дронар чи артилерист не виконає задачу без того хлопця, який тримає позицію».

І навпаки — піхота тримається не лише на витривалості, а на тому, наскільки працює вся система навколо неї.

«Ми робимо все, щоб цей хлопець відчував підтримку і розумів — він не один. Мотивація — це не слова. Це відпустки, ротації, навчання. Це те, що командир має організувати в першу чергу».

Саме тому навантаження на піхоту сьогодні — не лише фізичне.

Це постійний тиск, інформаційний фон, очікування і страхи, з якими людина приходить ще до першого виходу.

«Піхотинець має мати свій „імунітет“. І це вже не тільки про тіло — це про те, що в голові».

Саме тому, підсумовує комбриг, завдання командира — зробити так, щоб цей фундамент не просто існував, а залишався здатним тримати удар у довгій війні.

Слов’янський напрямок: як ворог «просочується» і чому це навантажує систему до межі

Тут немає «тихих днів». Противник постійно накопичує сили, шукає слабкі місця і намагається продавити оборону в бік агломерації Краматорськ—Слов’янськ—Костянтинівка.

Обстановка тут щодня змінюється під впливом одразу кількох факторів — погоди, рельєфу і тактики ворога.

Командир 54-ї бригади наголошує: погода не дає переваги жодній зі сторін, але її можна використати як інструмент.

«Погода нікому не допомагає. Коли дороги розмиває, а окопи топить — це важко і нам, і противнику. Але ми використовуємо погодні умови для ротацій та підвозу БК на бронетехніці там, де ворожа аеророзвідка безсила. Це ризик, але успішність таких операцій зараз майже стовідсоткова».

Рельєф на цій ділянці загалом грає на нашому боці — але це перевага, яка вимагає постійної адаптації.

«Ми тримаємо висоти — той самий Сіверськ бачимо, як на долоні. Це дає змогу займати вигідні вогневі позиції, насамперед для ствольної та реактивної артилерії, ефективніше працює розвідка, легше вибудовувати оборону.

У нашій смузі є річки та болота — природні бар’єри, які серйозно ускладнюють противнику просування без відновлення переправ. Ми їх постійно знищуємо.

Паралельно укріплюємо позиції, будуємо інженерні загородження. Ресурсу не завжди достатньо, але ця робота не зупиняється.

Водночас рельєф дуже різний: на кількох кілометрах можуть бути і поле, і ліс, і забудова. Це змушує командирів постійно підлаштовуватися і швидко реагувати на зміну обстановки».

На цьому фоні противник діє не хаотично, а вибірково — підбирає сили під конкретні умови.

«Противник не дурний, він проводить чітку селекцію. У складну урбанізовану місцевість, де наші позиції добре укріплені, вони відправляють якісні бойові групи — досвідчених найманців та добре підготовлених бійців. Натомість у полях — інша історія: там можуть працювати штурмові підрозділи з колишніх ув’язнених, ті ж „Шторм-V“ чи „Шторм-Z“».

Водночас, за словами комбрига, ілюзія про ворога з «іржавим автоматом» давно не відповідає реальності — противник системно нарощує технічне забезпечення.

«Подивіться на дрібниці, на полонених: вони одягнені в нову статутну форму, у них свіжі автомати АК-12. Їхній ВПК працює. Навіть стару техніку, як-от танки Т-55, вони використовують з розумом — заривають їх у землю як стаціонарні вогневі точки».

Але ця картина не однорідна — поруч із підготовленими підрозділами діють і фактично одноразові групи.

«У мішку — ТМ-ка, радіостанція, окопна свічка, якісь сухарі — причому не військові з сухпаїв, не цивільні, а просто сушений хліб із пакету. І він так іде в один кінець з автоматом. Оце й такі кадри бувають», — додає Черній.

Окремий елемент, який визначає поточну динаміку боїв, — не лише тактика «просочування», а й загалом більш гнучка і варіативна поведінка противника на полі бою.

«Противник діє творчо. Вони можуть одночасно тиснути з 5–7 маршрутів. Десь йдуть по полю „кучкою“, десь прориваються через ліс, десь запускають поодинокого піхотинця або двійку, а десь взагалі їдуть на „Жигулях“, „Буханках“ чи мотоблоках із люльками. Це колосальне навантаження на всі наші ланки управління: фізично неможливо знищити всіх одночасно тими засобами, що є.

Вони просочуються в міжпозиційний простір. І нам доводиться буквально „вилазити зі шкіри“, щоб їх відловлювати. Можуть просто кинути десять людей „у туман“ без зв’язку. Просочаться вони чи ні — їм байдуже, бо за ними вже готові йти наступні десять», — пояснює комбриг.

«Ми намагаємось відповідати якістю рішень, а вони — кількістю. І це відчувається насамперед у дронах. Вони дуже активно штампують дешеві ударні платформи.

Той самий „Молнія“ — по суті, зібраний із підручних матеріалів: фанера, пластик, картон, алюмінієві трубки. Але при всій простоті він несе від трьох до десяти кілограмів вибухівки, залежно від моделі, і має достатню дальність, щоб працювати по наших тилах.

І коли таких апаратів не один і не два, а десятки — це вже інша щільність загрози. Їх не шкода, їх запускають масово, і за рахунок цього вони намагаються нас „перекрити“».

У таких умовах підрозділи бригади роблять ставку на досвід, адаптивність і технологічні рішення.

«Ми активно розвиваємо військові технології. Про багато речей поки не можемо говорити — це питання безпеки, але можу сказати, що і в дроновому сегменті ми маємо свої рішення і постійно їх масштабуємо.

Окремий напрямок — наземні роботизовані комплекси. У бригаді вже сформований сильний підрозділ НРК, із широкою лінійкою — від логістичних і евакуаційних платформ до ударних систем. Ми задіюємо їх максимально активно, щоб знімати ризики з особового складу.

Це дозволяє і підвозити боєкомплект, і проводити евакуацію, і виконувати частину задач без прямої участі людей на небезпечних ділянках.

Ми виграємо за рахунок досвіду і точності рішень. Їхній головний козир — люди, яких їм дають стільки, скільки потрібно. Наша задача — бити якістю планування».

Попри постійний тиск, бригада методично знищує сили противника. Середня кількість підтверджених безповоротних втрат у смузі відповідальності — 18–19 осіб на добу, без урахування поранених і полонених.

Водночас, наголошує командир, ситуація залишається контрольованою.

«Я не бачу критичної проблеми, яку не можна було б вирішити. Так, ворог тисне, так, у них є ресурси. Але в нас є інтелект, є новітні технології, які ми впроваджуємо, і головне — у нас є люди, які знають, за що воюють. Ми знаємо, де ворог, ми знаємо, як він діє, і ми знаємо, що треба зробити, щоб він не пройшов далі».

Командир і ціна рішень: війна без простих відповідей

Призначення у 30 років на посаду командира бригади, яка тримає один із найвідповідальніших відтинків фронту, — це не про кар’єру, а про щоденні рішення, за якими стоять життя людей.

Вадим Черній говорить про це без прикрас: у війні немає «зручних» варіантів — є необхідні.

«Емоції можуть зірватися — десь накричиш, десь різко відреагуєш. Але потім сідаєш і працюєш холодною головою. Емоції треба відкидати. Керувати людьми мають ті, хто сам пройшов цей шлях — від рівня роти, батальйону. Офіцер має виробити „бойовий імунітет“ — здатність приймати складні речі і нести за них відповідальність».

Цей «імунітет» формується не в кабінетах — він народжується там, де кожне рішення має ціну.

«Командир не завжди робить вибір, який подобається. Але діяти потрібно. Головне — мінімізувати втрати і виконати завдання. Іншого шляху просто немає».

У цій логіці командир майже неминуче стає людиною, яку не завжди розуміють.

«Ти маєш бути готовим, що будеш ворогом номер один. І для когось у підрозділі, і для когось у тилу. Дуже багато оцінок будуються на чутках, на одному пості чи відео. Але війна — це не стрічка новин. Це система, де кожне рішення впирається в реальні наслідки».

Окрема небезпека, за його словами, — звичка шукати прості відповіді там, де їх не існує.

«Треба просто відкрити історію і подивитися. Ми вже не раз вірили росіянам, підписували договори, сподівалися, що „якось домовимось“. І щоразу це закінчувалося однаково. Тут не про віру — тут про висновки. Ми не маємо права стати Білоруссю».

Його аргумент не теоретичний — він особистий.

«Я знаю, що таке окупація не з підручників. У мене дім знищений у Херсоні. Повністю. І я розумію, що буде далі, якщо ми не вистоїмо. Нам здається, що втрачати вже нічого — але це не так. Завжди є, що втрачати. І значно більше, ніж здається».

У цій реальності війна не закінчується на передньому краї — вона напряму пов’язана з тим, що відбувається в тилу.

«Є велике питання справедливості і розриву між фронтом і тилом. Його треба зменшувати. Не ділити країну, не шукати, хто більше зробив. Це не моя зона відповідальності як командира, але це важливо для всіх. Бо ми всі в одному процесі».

Попри все, його підхід залишається простим.

«Моя задача — робити свою роботу максимально правильно. Викладатися на повну. А оцінку вже дадуть або підлеглі, або командування, або суспільство».

«Першочергово — родина. І держава. І розуміння того, що стоїть на кону».

У цій війні робота не закінчується ні вдень, ні вночі.

«Ти постійно в процесі. Вночі, о другій, о третій — не має значення. І неважливо, ти комбриг чи водій — кожен переживає за свою ділянку. Це відповідальність, яка не вимикається».

І в цій напрузі залишається лише одне правило.

«Якщо тебе призначили і ти взяв цей м’яч — ти маєш довести справу до кінця. Без варіантів».