— Ти не моя мама! Залиш нас із татом у спокої! Іди геть! — чула кожна дівчина, яка побажала ділити дах, хліб і розкладний диван з Антоном.

Маленька Аліса злісно кидалася словами і дорогими плюшевими зайцями, а іноді й важким гострим пластиком, варто було кандидатці на роль мачухи переступити поріг їхньої малометражної панельної фортеці.

— Ти б до психолога свою доньку зводив, чи що. А то виросте чергове «щось» і кидатиметься на всіх, — сказала остання дівчина Антона, коли Аліса розбила об стіну подаровану гостею статуетку голуба.

— Вибач, заради бога вибач. Я не думав, що вона кине… — Антон вибачався, змітаючи тремтячими руками голову і хвіст голуба в совок. — Я ж попереджав, що вона ніяк не може оговтатися від того, що в неї не стало матері.

— Слухай, я теж втратила нещодавно собаку, але я ж не кричу як ненормальна і не кидаюся речами!
— Собаку? Ти порівнюєш втрату матері з собакою?!

— Я її любила. Усе, відчепіться!

Шмигнувши носом, наче відчувши щось мерзенне, дівчина нервово повернула ключ до упору, потім в інший бік. Впоравшись із замком, вона так голосно грюкнула дверима, що на чотирьох поверхах разом запалилися лампочки, які працюють від звуку.

— Крихітко, ну навіщо ти так? Уже майже чотири роки минуло, хіба ти не розумієш, що я не справляюся один? — Антон присів на коліна перед донькою.

— Не бійся, я тобі допоможу, а ця тітка тобі не потрібна, вона погана, всі вони погані, —прошепотіла Аліса й обійняла батька за шию.

Кожного нового дня Антон усе глибше занурювався в себе. Холодні жовтневі вітри тепер, здавалося, продувають його цілий рік, доки одного разу серце чоловіка не зігріла Єва.

Утім, зігріла вона не тільки серце, а ще й стегна, проливши на Антона половину своєї кави в метро. Після цього вона тричі наступила йому на ногу і до того ж дала парасолькою в око. Щоправда, все це сталося вже після знайомства і тисячі тисяч вибачень дівчини.

— Так, про всяк випадок. Хіба мало, ніс розіб’єш або на пофарбоване сядеш, — пояснювала Єва, дістаючи вже другу упаковку вологих серветок, коли відтирала штани Антону.

— І часто з вами подібне відбувається?
— Періодично, — не замислюючись, відповіла та.

Після першої кави в метро Антон вирішив запросити Єву на другу, а потім і на третю. Дівчина з добрим серцем виявилася ходячим магнітом, що притягує всілякі дуркуваті ситуації і маленькі нещастя: то їй зад дверима в автобусі прищемить, то сусідська кішка подряпає половину обличчя, а вже за штрафами за перехід вулиці в недозволеному місці Єва була олімпійською чемпіонкою.

На диво, Єва не помічала всього цього. Такий сценарій життя для неї був цілком природним. А ще вона зовсім не вміла ображатися і злитися.

За це Антон у неї і закохався, як семикласник. Кращої мачухи для Аліси важко було уявити, нехай навіть і такої «небезпечної». Адже там, де була Єва, під ударом перебували всі в радіусі п’яти кілометрів.

— Слухай, коли прийдемо додому, ти не звертай уваги на її витівки. Вона хороша, правда. Я просто не знаю, як до неї знайти підхід. І взагалі, всі ці жінки… Я сам винен, але…

— Тихо, тихо, заспокойся ти, дихай глибше, — погладила Єва Антона по руці, коли вони підійшли до під’їзду. — Знаєш, нам не обов’язково йти до вас додому. Може, познайомимося тут, на вулиці?

— На вулиці? — здивувався Антон.
— Ну так, ти ж сам кажеш, що вдома вона нервує, тож давай на вулиці. І ще в мене черевики кішками пахнуть, — зніяковіло промовила Єва. — Сусідка попросила за її мейн-куном наглянути, а він мене не дуже любить, — посміхнулася вона.

— Не переймайся. Гаразд, давай я приведу її. — Антон притулив таблетку домофонного ключа і, щойно двері з гудінням відлипли, поспішив усередину.  Єва безцільно шукала щось в інтернеті, коли ззаду несподівано пролунало:

— Це ваш гаманець?
— Ой, — злякано підстрибнула на місці Єва і, обернувшись, побачила дівчинку на вигляд років семи-восьми, яка тримала в руках її гаманець з усіма грішми, картками і рецептом на таблетки. — Спасибі, мало не загубила, — усміхнулася Єва.

— Уважніше треба, — діловито потерла ніс дівчинка.
— Згодна. А ти чого тут одна?

— А я не одна, я з дідусем і Олегом, — показала дівчинка на старого, який копався під капотом чорної іномарки, що стояла неподалік. Поруч із ним тримав інструменти хлопчина приблизно того ж віку, що й юна співрозмовниця.

Тут Єві на плече прилетіла «посилка» зі стовпа, поруч із яким вона стояла.
— Ой, а на вас щур літаючий накакав, — хихикнула дівчинка.

— Подумаєш, — посміхнулася Єва і дістала з сумочки упаковку вологих серветок. — І до речі, це не щури. А голуби.
— А дід каже, що щури.

— Пф, щури. Хіба щури можуть доставляти листи ангелам?
— А-а-а-ангелам?

— Ну так. Ти хіба не знаєш, що голуби — це листоноші, які раніше доставляли листи людям, а тепер доставляють їх на небо? — Єва говорила так переконливо, що кілька голубів зверху теж почали прислухатися.  Дівчинка замотала головою:

— А от якщо не ангелам, а простим людям на небо вони можуть листи доставити?
— А чому ні? Потрібно просто індекс правильний вказати.

— А ви не…
Дівчинка не встигла договорити, бо двері під’їзду з гудінням відчинилися і з них вийшов Антон.

— Ось ти де! Пішли й нічого не сказали. Я вже думав, тебе вкрали. — Антон підійшов до дівчинки і підняв її на руки.
— Дід тобі дзвонив, а ти слухавки не береш. Але записку-то побачив?

— Побачив-побачив. Ось, знайомся, це Єва, — представив Антон доньці нову дівчину. — А це Аліса, — кивнув він у бік дівчинки.

Аліса змінилася в обличчі й обпекла Єву злісним поглядом.  Наступні півгодини минули ніяково. Розмови не клеїлися, у повітрі висіла напруга, розійшлися теж якось натягнуто.

— Вибач, — сказав на прощання Антон і повів доньку додому.
— Усе добре, — ледве чутно відповіла Єва.

Через тиждень Єва проходила повз під’їзд Антона і помітила Алісу, яка ховалася за спинкою лавочки.

— Привіт. Що робиш?
— Голубів ловлю, — відповіла Аліса, не зводячи очей із сірого птаха, що клює окраєць запліснявілого хліба. — А, це ви… – з промовила дівчинка, повернувши голову в бік Єви.

— І як ти збираєшся його ловити? — не звертаючи уваги на суворий погляд, запитала Єва.
— Руками.

— Та вже, багато ти так наловиш. Сачком треба.
— Де я його візьму? — Аліса подивилася на дівчину як на дурну.

— Я можу принести.
— Ви?

— Ну так, чому ні? Чекай тут, підгодовуй, я до «Дитячого світу» і назад.

Аліса не встигла нічого відповісти, а Єва вже побігла в бік зупинки. Повернулася вона за сорок хвилин із величезним сачком і пакетом насіння.

— Краще відразу побільше приманити, щоб шанси зросли, — сказала Єва і висипала половину пакета на майданчик біля під’їзду. Аліса мовчазно погодилася.

За п’ять хвилин небо накрила сіра куркотлива пляма. Голуби з шумом опускалися на асфальт і збивалися в загальну масу.

— Давай ти, — простягнула Єва сачок.

Схопивши інструмент, Аліса вискочила з-за лавки й накинула пастку на зграю голубів, яка вмить розлетілася в сторони.

— Зловила, зловила!
— Чудово, давай лист! — Єва витягла голуба з-під сачка.

— А я ще не написала…
— Як це? А чого тоді з ним робити? — Єва дивилася на Алісу, Аліса на Єву, очманілий голуб, завдяки куту огляду в триста сорок градусів, — на всіх одразу.

— Ви чого тут робите? Весь асфальт тепер у посліді, — голосно й огидно, як чайник, що закипів, буркнула двірничиха, що підійшла.

— Ходімо краще додому, — підштовхнула Єва дівчинку до під’їзду, і та слухняно поспішила вперед. — Тато вдома? — запитала Єва, коли вони з Алісою піднімалися на її поверх.

— Ага. Сказати, що ви прийшли?
— Не потрібно, — посміхнулася Єва, помітивши смуток і недовіру в очах дитини. — Ми ж тут в інших справах. Іди пиши листа, я чекаю на тебе на сходах.

Аліса посміхнулася і зайшла у квартиру. Вона повернулася за п’ять хвилин зі згортком і ниточкою в руках.

— Ш-ш-ш… — Єва приклала палець до губ і показала на голуба, який сидів на вікні. Аліса кивнула, її очі заблищали азартом.

Єва піднесла до голуба долоню з насінням, той насторожено почав захоплювати дзьобом по одній. Коли птах остаточно втратив пильність, Єва спробувала його схопити, але голуб виявився швидшим. Щоправда, не розумнішим.

Замість того щоб летіти на вулицю, він полетів просто на Єву. Здійнявся вереск. Птах бив крилами по очах дівчини і дряпався кігтями, Єва носилася по сходовому майданчику, намагаючись скинути голуба, але нічого не виходило. На шум почали визирати сусіди, почулися сміх і лайка.

Наступні десять хвилин Єва відтирала себе і половину поверху вологими серветками. Голуб усе ж відлетів у вікно і відтоді більше ніколи не довіряв людям. Аліса зникла за дверима квартири, а коли повернулася, в її руках були відро з водою і швабра.

— Так швидше буде, — сказала вона і з ляпасом вдарила ганчіркою об підлогу. У повітрі запахло сирим каменем.

— Алісо, ти куди? — з’явилося обличчя Антона в дверях. Виглядав він, м’яко кажучи, спантеличеним, побачивши, як його донька і Єва миють підлогу в під’їзді. — А чого це ви?

— Не став зайвих запитань, — підморгнула Єва.
— Так, тату, ні до чого тобі багато знати, — піддакнула Аліса.

— Океееей, зрозумів, — прикрив двері Антон.

— Знаєш, я тут подумала, навіщо ми цих ловимо? Є ж спеціальні голубники, де мешкають професійні листоноші, а не всілякі сумнівні фрілансери, — сказала Єва, коли з миттям підлоги було покінчено.

— Серйозно? А чого ж ти раніше мовчала?!
— Та якось забула. Давно, знаєш, не відсилала листів на небо.

— А ми можемо з’їздити до них? Будь ласка! — застрибала від нетерпіння Аліса.
— Можемо, але тільки завтра. Давай я заїду за тобою після роботи, добре?

— Ура! — сказала Аліса.

Увечері Єва зателефонувала Антону і все розповіла.

— Ти думаєш, це гарна ідея? Коли вона підросте і все зрозуміє, то, можливо, затаїть злість за такий обман.
— Знаєш, якби мені з дитинства говорили тільки правду, я б, напевно, з глузду з’їхала.

— Взагалі, ти маєш рацію. Ви завтра без мене?
— Так, думаю, ми впораємося. До того ж вона у тебе дуже тямуща, я б із нею поспілкувалася.
— Дякую тобі.

Наступного дня Єва забрала Алісу, і вони на таксі поїхали до голубника.

— Ого, які вони білі й красиві, — розглядала із захопленням голубів Аліса. — Я можу будь-якого вибрати? Він точно доставить лист потрібному одержувачу? Він не зіб’ється зі шляху? У них навігатор є? Мені треба, щоб прямо до мами лист прийшов, я дуже прошу, — дошкуляла Аліса заводчику розпитуваннями, а той тільки й встигав відповідати.

— Головне — правильний індекс написати, — нагадала Єва.
— Я написала наш домашній, він же там дублюється, так? А ще додала, чия це донька пише, щоб ангели нічого не переплутали, — із серйозним виглядом сказала Аліса.

— Дякую вам, — Єва акуратно простягнула гроші заводчику, коли вони прив’язали лист до лапки голуба і випустили його в небо.

— Та мені не шкода, — витираючи сльози рукавом, бурмотів чоловік, прибираючи гроші і закриваючи клітку.
— Спасибі велике, Єво, — обійняла Аліса дівчину.

Та у відповідь мовчки погладила дівчинку по голові.  Через два дні зателефонував Антон.

— Тут Аліса каже, що їй лист із відповіддю прийшов із неба, і в ньому про тебе написано. Не хочеш прийти почитати?

— Звичайно, скоро буду.

Єву так вразила ця новина, що вона попросилася раніше піти з роботи і, забувши зберегти проєкт, над яким працювала весь день, випадково видалила його під час вимкнення комп’ютера.  Забігши на потрібний поверх, вона подзвонила у двері. На порозі з’явився Антон.

— Аліса із сусідським хлопчиком гуляє у дворі. Вона тобі лист залишила на столі, мабуть, соромилася сама віддати.

Змилена Єва пройшла до кімнати й узяла до рук зім’ятий аркуш паперу, на якому дитячим почерком із помилками й виправленнями було написано таке:

«Спасибі донечко за лист, я теж дуже сильно за тобою сумуваю і люблю тебе. Кожен день згадую про вас із татом. Я подивилася на Єву, вона хороша. Вона не твоя мама, але ви можете бути підружками. Я б цього хотіла. Твоя мама».

Єва проковтнула клубок у горлі й ледве чутно вилаялася, коли помітила, як від її сліз почав розповзатися текст на папері.

— Мабуть, вона все зрозуміла, — сказав Антон, підійшовши ззаду й обійнявши її.

Єва тільки кивнула, все ще не в силах стримати сльози.

— Знаєш, я завжди думав знайти для неї маму, але не розумів, що їй потрібна подруга, адже мама в неї вже є.

— На більше я й не хотіла претендувати, — видихнула Єва і тут побачила за склом вікна голуба, який дивився просто на них. Здавалося, він підслуховував розмову і тепер справді збирався летіти на небо, щоб розповісти про те, що сталося, ангелам.