– Стасю… – пролунав тихий голос із кімнати і Настя, витерши руки рушником, зайшла в кімнату свекрухи.

– Що таке, мамо? Тиск?
Катерина Степанівна лежала на ліжку і напружено терла скроні.

– Не знаю, – втомлено відповіла жінка, – важко. Чи то тривога мучить, чи то на небі вже чекають…

– На якому небі, мамо? Що ви! – Стася емоційно змахнула рушником і раптово хитро посміхнулася, – нудно вам, може, тут одній лежати? Ходімо зі мною на кухню. Скоро Вітька на обід забіжить, а в мене суп ще не готовий.

Неохоче старенька піднялася з ліжка. Трясучи ногами, дійшла до кухні й сіла на м’який стілець, куплений Віктором, новим чоловіком Стасі, спеціально для неї.

Подумавши, взяла з каструлі очищену картоплю і ніж. Згадалося, як тридцять років тому вона повчала невістку:

– Дивись,Насте, як картоплю різати треба – раз, два і три. А в тебе що? Ех, молодь. Криво – косо.

Згадавши, як терпляче Стася вислуховувала ці настанови, старенька посміхнулася. Хороша їй невістка попалася, хоч і не сподобалася їй спочатку.

– Сашко, хто це? – зі здивуванням дивилася тоді на простакувату, занадто повненьку дівчину Катерина Степанівна, – ти де це щастя знайшов?

– Мамо, це Стася. Моя майбутня дружина, – серйозно і без зайвої лірики сказав тоді син.

І вона зрозуміла. Завжди слухняний Олександр раптом проявив твердість характеру і привів у дім молоду дружину. Значить, серцем він її вибрав. Ну і що, що Настя повненька і добра. Схудне, у місті обживеться, характер загартується.

– Що за ім’я таке – Стася! Анастасія ти. Вигадала теж, – бубоніла Катерина Степанівна, з подивом дивлячись, як невістка нарізає картоплю товстими шматками, – тоненько треба. А ти! Ім’я твоє з красивим значенням. Правильним! Воскресла. Анастасія… – свекруха ніби випробувала це ім’я на смак і задоволено хмикнула.

– Не подобається мені моє ім’я, Катерино Степанівно, – старанно орудуючи ножем, відповідала Стася, – це я не сама придумала. У фільмі бачила, що Настю Стасею кличуть. І так воно мені сподобалося, що я тепер тільки так і представляюся.

– Кличуть собаку та корову, – невдоволено пихкала свекруха.

Але Стасі це було байдуже. Бачила вона, що Катерина Степанівна в глибині душі зовсім не зла. Зовсім не така, якою здалася з першого погляду.

І зараз Стася згадала цю розмову, дивлячись, як свекруха акуратно нарізає картоплю. Тоненькі часточки, рівні, як у ресторані. Стільки років минуло, а вона досі так не вміє. Не було в ній ніколи цього перфекціонізму, коли їжа як із ресторану. До того красиво, що і їсти шкода.

– Батьки-то де твої? – запитала Катерина Степанівна за тиждень до весілля, – приїдуть?

– Не приїдуть, – зітхнула у відповідь невістка, – мама мене за Сашка з дому вигнала…

– Як вигнала? – здивувалася свекруха, знову окидаючи поглядом огрядну фігуру невістки, – з’їздити б треба. Познайомитися.

Все життя проживши в місті, Катерина Степанівна і не знала, яке воно життя в селі. Всю дорогу намагалася уявити, що там за мати така, що рідне дитя не пошкодувала, але так і не змогла.

Похилений будинок, який давно не бачив чоловічої руки, стояв посередині села. Велика ділянка заросла травою, лише невеличкий городик із кількома грядками видавав таке-сяке господарство.

“Ну і ну”, – думала Катерина, переступаючи через господарські дрібниці, що валяються тут і там, – “не дивно, що Настуся недотепа така. Уся в матір пішла.”

– Оооо… Гуляща дочка повернулася, – розтягуючи слова, сказала повненька жінка з опухлим обличчям, – чого з’явилася?

– Знайомиться прийшли, – відповіла за Настю Катерина Степанівна і відчула неймовірне почуття гидливості. Вона зморщила ніс від застояного запаху немитого тіла і поту.

Поглянула на фігурку Стасі, що сором’язливо застигла, і раптово посміхнулася.

– Мій син і ваша дочка вирішили одружитися.

– Ах ти погань! – закричала раптом жінка і Катерину обдало запахом міцного, – заміж вона зібралася! А хто братів, сестер піднімати буде,га? Господарство на кого залишити вирішила? Ноги вашої в моєму домі не буде! – жінка замахнулася на Настю і та ніби стиснулася,від гучного крику матері!

– Не чіпай, – сталевим голосом сказала Катерина Степанівна, перехоплюючи руку свахи, – у нас поживе! – повернулася до застиглого в подиві сина і махнула рукою, – поїхали. Це нашої ноги не буде у вашому домі!

Дорога додому пройшла в німому мовчанні. Лише рідкісні схлипування Насті на задньому сидінні порушували цю тишу.

– Не реви! – різкувато обірвала невістку Катерина Степанівна на порозі квартири, – через гідних можна плакати. А тут… – жінка махнула рукою і раптово притиснула дівчину до себе, – не реви. Перемелеться – мука буде.

Закрутило життя… Ось і рік пролетів. У Насті з Сашком син з’явився – здоровий рожевощокий малюк, названий на честь прадіда – Михайлом.

– Мамо, нам квартиру пропонує Гришка, – сказав одного разу син, і Катерина Степанівна спалахнула, наче свічка, – батьків до себе забирає, а чого житло пустувати буде?

– Навіщо їхати? Гроші зайві? На своє накопичите, тоді й поїдете! – сказала тоді Катерина Степанівна, – на дружину глянь! Тут хоч я допоможу, а там хто?

Сказала і не пошкодувала. Мишко ріс неспокійним. Частенько плакав ночами, мучили його то коліки, то зуби. А іноді жінці здавалося, що онукові просто подобається видавати крики, на які Стася реагувала як справжня мати. Брала на руки й ходила квартирою ночами, м’яко ступаючи на пухнасті килими.

Катерина Степанівна жаліла замучену невістку, яка різко скинула вагу і тепер пересувалася квартирою тихою тінню. Під очима залягли синюваті тіні, обличчя змарніло і кудись подівся здоровий рум’янець.

– Ось, – на рік онука Катерина сунула Стасі в руки гарний конверт, – через два дні виїжджаєте. Мишко зі мною побуде.

Тремтячими руками відкрила Настя конверт, гадаючи, що за сюрприз придумала свекруха. І одразу надихнулася, побачивши дві путівки на Чорне море. Посміхнулася і майже одразу згасла.

– А як же ви з Мишком-то одна?

– Про Мишка не думай. Свого виростила і з цим впораюся. Ти, Настя, доросла начебто, а елементарного не бачиш. У дзеркало глянь. Довго ще так протягнеш?

Два тижні солоного моря, яскравого сонця і товариства чоловіка зіграли свою роль. Стася повернулася додому ніби наповнена життєвою силою. Остання відпустка з чоловіком досі гріла розбиту частину душі.

Через два тижні Олександр не повернувся додому з роботи. Фура, що вилетіла на зустрічну смугу, позбавила сім’ю батька й чоловіка. А Катерину Степанівну – сина.

Після втрати сина, свекруха якось разом потухла і зморщилася. Безцільно блукала з кутка в куток, не звертаючи уваги на онука і невістку.

– Мамо, посидьте з Мишком, будь ласка? – одного разу звернулася Стася і відсахнулася, як від удару.

– Не мати я тобі, – у голосі свекрухи почулася сталь, – не я у світ привела, не я ростила. Яка я тобі мати?!

– Вибачте… – Настя нервово затріпала край хустки, – посидьте, будь ласка, з Мишком. Я до магазину і назад.

Катерина Степанівна лише кивнула і знову відвернулася до стінки. Онук був занадто схожий на сина, щоб дивитися без болю в рідні очі.

– Катерино Степанівно, – через місяць сказала Стася. Їй важко давалася непроста розмова, але вона відчувала, що колись доведеться починати, – поїдемо ми з Мишком. Я й речі майже зібрала…

– Куди поїдете? – стрепенулася свекруха і задумливо подивилася на Настю. Закрившись у своєму горі, вона й не помітила, як змарніла невістка. Куплена після весілля сукня бовталася на худенькому тілі, а в очах застигла така неймовірна туга, що Катерина мимоволі поморщилася.

– Зайві ми тут… Сашка немає і це все, – Настя обвела поглядом кухню і схлипнула, – про свій дім треба подумати.

Думки копошилися в голові, як мляві сонні мухи. Поїде Настя, забере онука, може заміж вийде потім, а вона… Вона так і залишиться в цих стінах. І час потече своєю чергою, тільки двері ніколи не відчиняться і Сашко більше ніколи її не покличе. І найласкавіше, найніжніше і найтрепетніше слово “мама” більше ніколи не пролунає в її бік.

Самотність… Чи така вона прекрасна, коли ти й не знаєш, що це таке? Усе життя в сім’ї провела Катерина. Спочатку в батьків, потім із чоловіком. А потім ось син і Настя. А тепер як?

Ніби очі розплющилися і побачила Катерина, що не одну її підкосило горе. Висохла Стася, як озеро в посушливе літо. Тільки не піддається дівка розпачу, за онуком дивиться, гуляє, готує. А вона ж і не помічала за цей місяць, що в холодильнику завжди їжа, а у квартирі чистота і порядок.

– Вибач мені, дівчинко, – раптово заплакала Катерина Степанівна, закривши руками обличчя, – егоїстка я. За своїм горем твого зовсім не бачу. Адже ти теж його любила. А я…

Ніби тільки я одна з нас втратила. А Мишко ж без батька залишився. Не їдьте, Стасю… Як я одна буду? А ви? Тебе ж не чекає мати в селі.

– Ну що ви! Не плачте, – Стася міцно обійняла свекруху, уткнувшись носом їй у маківку, – ми не поїдемо.

Довго сиділи на кухні дві жінки. Багато говорили і, міцно обнявшись, по-жіночому оплакуючи своє горе. Мишко, немов щось відчував і безтурботно спав у своєму ліжечку, чомусь посміхаючись уві сні.

Зараз Стася згадала ту їхню нічну розмову і, ніби занурившись знову в те безпросвітне горе, змахнула сльозу. Чи любила вона хоч когось так сильно, як Сашка? Він і зараз іноді поставав у неї перед очима. Усміхався і схвально кивав головою.

– Заміж тобі час, Стасю, – через шість років після відходу сина сказала Катерина, – ти молода, тобі гуляти треба, а ти в чотирьох стінах закрилася.

– Ми вам набридли? – здивувалася Настя, яка забігла з лікарні додому на обід, – гроші на квартиру в мене давно відкладені. Важко вам, так? Галасливий Мишко, дитина ще.

– Дурниці! – відрізала Катерина Степанівна, – нічим ви мені не заважаєте. Про себе подумай. Роки йдуть, а ти так і будеш одна кукувати?

– Але Сашко…

– А що Сашко? – у голосі свекрухи почулася сталь, – не повернути Сашка вже. Про живих думати треба. Мишко дорослішає, йому батько потрібен.

Віктора, який з’явився в житті Стасі за два роки після цієї розмови, Катерина Степанівна схвалила одразу. Мишко ж, який не знав батьківської любові, ластився до чоловіка, а той відповідав йому взаємністю. Вони разом пропадали в гаражі, ходили на риболовлю і ганяли м’яч у дворі.

– Катерино Степанівно, мене Вітя заміж кличе, – сказала одного разу Стася і завмерла, чекаючи відповіді.

– То йди, чого чекаєш? – жінка з подивом подивилася на невістку, – Мишко його любить. А ти?

– І я люблю, – Настя опустила голову, – а як же ви? Я знаю, що не дочка вам, але начебто так звично і веселіше разом…

– Дурниці, – відмахнулася Катерина, – хто ж ти тоді, якщо не дочка? І не викай мені більше, не один пуд солі разом з’їли. А за Віктора йди. Чоловік хороший, Мишка любить. А на тебе як дивиться, бачиш?

– Але ви ж сказали тоді…

– Хіба мало що я сказала, скільки років минуло, – відрізала свекруха, – що ж ти все мене офіційно кличеш? Катерина Степанівна, та Катерина Степанівна. Мамою хоч назвала б разок.

Здивувалася тоді Настя, розгубилася. Усвідомила разом цю самотність, що загрожує свекрусі. Чи змогла б вона сама ось так? Втратити сина і жити далі. Та й не просто жити, а жити мудро, допомагаючи собі й іншим?

Подумала і зрозуміла – не змогла б.
Від цих думок защипало в носі й захотілося міцніше притиснути до себе Михайлика, погладити по чубатій голові й поцілувати в дитячу щічку. Дорослий він уже. Брикається, коли мати простягає руку, щоб погладити. З реготом тікає від поцілунків. Ще років десять – і наречену приведе. Чи вистачить їй мудрості, щоб прийняти дівчинку так само, як колись прийняла її свекруха?

– Мамо, – прошепотіла тоді Стася, обіймаючи жінку, – дякую вам. Ви навіть не уявляєте, що ви для нас зробили. Найрідніша. Най-най.

Щастя, що огортало тоді Стасю, здавалося їй таким відчутним. Ніби можна було ним укритися, як теплим пледом в осінню негоду.

Нове життя лякало її, але це були такі дрібниці, порівняно з посмішками дорогих їй людей.

Йшли роки. Мишко давно виріс, закінчив інститут і привів у дім тоненьку, майже прозору дівчину.

– Мамо, знайомся. Це – Ганна.

І згадала Стася, як двадцять п’ять років тому ось так само сама стояла і тремтіла від страху в дверях свекрухи. Підбадьорливо посміхнулася дівчині, підморгнула синові й запросила за стіл. Життя тривало.

Молоді одружилися, купили квартиру, а за два роки порадували батьків онукою.

– Маму твою до себе забираємо, – сказав якось за вечерею Віктор і Стася щасливо посміхнулася. Вона й сама хотіла запропонувати, але чоловік, як зазвичай, прочитав її думки.

Катерина Степанівна потроху здавала. Втрачала ключі, гаманці та інші важливі речі. Мало ходила, дедалі більше скаржачись на хворі коліна й тиск.

І зараз, акуратно нарізаючи картоплю, Катерина Степанівна думала, що їй дуже пощастило, що того літнього дня Сашко привів до неї в дім саме Стасю: повненьку, добродушну, але тепер таку рідну.

І хто ж такою щедрою рукою відсипав Насті мудрості, що дозволила їй стільки років тісно жити зі свекрухою пліч-о-пліч? Ворушити, розважати, підкидати турбот. Щоб не лежала, не жаліла себе і не впивалася власною безпорадністю, а піднімалася з ліжка і йшла, знаючи, що вона – потрібна і важлива.

Стільки років минуло, що, здається, і не пам’ятає Катерина Степанівна, що не приводила на світ, не няньчила і не виховувала вона Стасю з пелюшок. Ніби завжди вона була її донечкою, такою рідною і коханою.