Коли я був молодим, я закохався. Без пам’яті, без оглядки. Ярина стала для мене всім – моїм світом, моїм сонцем, моїм сенсом. Я не уявляв життя без неї. Вона була прекрасною, ніжною, дивовижною.

Я завжди мріяв стати батьком. Хотів виховувати дітей, оберігати їх, бути тим татом, якого вони люблять і поважають. Але Ярина не поспішала. Вона говорила, що хоче пожити для себе, без обов’язків і турбот. Я приймав це, бо кохав її.

Але одного дня сталося диво – Ярина завагітніла. Я був щасливий, як ніколи раніше. Мені здавалося, що я літаю. Проте щастя було затьмарене складнощами – її організм виявився слабким для виношування дитини. А на першому УЗД ми дізналися, що під її серцем б’ються три крихітних життя.

Пологи були важкими. Години очікування здавалися вічністю. Коли нарешті вийшла медсестра, я затамував подих. «У вас два хлопчики й одна дівчинка», – сказала вона. Дівчинка народилася останньою – на тридцять дві хвилини пізніше за найстаршого та на чотирнадцять хвилин після молодшого брата.

Мої діти були здоровими, сильними, такими маленькими, але вже такими важливими для мене. Я приїхав забрати Ярину з пологового, сповнений любові та гордості. Але замість щасливого моменту отримав удар, якого не очікував…

Лікар вийшов до мене й тихим, майже вибачливим голосом сказав, що Ярина пішла. Просто втекла, залишивши немовлят. Без слів, без пояснень. Вона не хотіла ні мене, ні дітей.

Я стояв, ніби паралізований. Світ рушився, але не було часу ламатися – у мене були діти. Я зателефонував батькам, і вони одразу приїхали. Ми виховували трійнят разом. Ми зробили все, щоб вони ніколи не відчували нестачі любові. Вони зростали разом, підтримували одне одного, йшли одним шляхом – до дитячого садка, до школи, до університету.

А я… я більше ніколи не зміг довіритися жінці. Не зміг полюбити знову. Бо після такого зради серце не загоюється. Але в мене були діти, і вони стали моїм сенсом, моїм життям.

А потім… Одного дня в наш дім постукали.

Ми не чекали гостей. Старший син відчинив двері – і побачив її. Ту, що покинула нас. Ярину.

Вона стояла на порозі, невпевнена, змучена. Просилася зайти, поговорити. Діти дивилися на неї, ніби на примару. Вона була для них незнайомкою.

Ми сіли за стіл. Спогади нахлинули, але раптом вона сказала: «Я не любила тебе. Не хотіла дітей. Я просто втекла».

Вона сказала це вголос. Без жалю. При власних дітях.

А потім – ще нижче. Вона попросила грошей. Хотіла пожити в нашому домі. Бо їй стало важко.

Я подивився на своїх дітей. Вони не впізнавали її. Вони не знали її. Вона не була їхньою матір’ю – лише жінкою, яка їх народила.

Ми відмовили.

Вона розлютилася. Подала в суд, щоб вимагати аліменти від дітей, яких вона покинула.

Але доля справедлива. Суд навіть не розглянув її позову. Вона втратила батьківські права багато років тому. Бо мати – це не просто біологія. Це любов, турбота, присутність.

Я не жалкую ні про що. Ми з дітьми вчинили правильно.

А ви як думаєте?