— Ну що, Оленко, поїхали твої гості?

— І не кажи, Лідо, слава богу, поїхали. Та я за ці 2 тижні думала, що розорюся з такими гостями, або з розуму зійду! Не повіриш, так набридло вже, що сил немає! Кожному окремий сніданок, один кашу не їсть, інший яйця не перетравлює. З обідом теж мудрую, губи дуємо, те не їмо, це не хочемо. Курка їм жорстка, свинина – жирна, яловичина смердить. Не знаю я, чим їх годувати, от, тільки з магазину б і харчувалися цілими днями. А де я наберу грошей, щоб кожного на замовлення годувати? Однієї кави тільки 2 великі банки на тиждень, та й то, що попало ми п’ємо, нам тільки елітну подавай, а він майже 500 гривень коштує. Кирило мій від дівчаток уже втомився, хлопчику ні на річку не сходити, ні пограти, ні погуляти із дівчатками.

— У сенсі сніданки окремі?

— У прямому. Мої ж звичні, що є, те поїли, та розбіглися. Де сир поріжу, де кашу, де й просто бутерброд, і ніхто претензії не виставляє, сама знаєш, ми, сільські, так привчені. А тут ці родичі новоявлені, хай їм грець! Інтелігенти, одним словом.

— А чому Кирило має з ними сидіти?

— Ну, вони втомилися від дітей, відпочивати ж їхали, от і знайшли няньку.

— Мамо, я в тебе запитати хотіла. Ти не проти, якщо Костині батьки до вас у село приїдуть на тиждень? Вони в Одесу збиралися, та там така обстановка, що бояться виїжджати, а відпочити хочеться.

Трохи літа.

— Таню, а що ж я з ними тут робитиму? Мені ніколи їх розважати, сама знаєш, скільки влітку роботи.

— Мамо, та навіщо розважати? Вони дорослі люди, самі все розуміють. Ти їм розкажи, куди краще з’їздити, як на озеро дістатися, вони самі знайдуть, чим себе зайняти, ще й тобі допомога буде, ще й з городом допоможуть.

— Донечко, мені не шкода, тільки я попередила, мені екскурсії ніколи проводити.

Невдовзі після цієї розмови приїхали батьки Кості, Тетяни нареченого. Приїхали не самі, а в компанії двох онучок 4-х і 6 років. Відразу ж почалися непорозуміння.

— Олено, та куди ти все біжиш? Присядь, відпочинь, посидь із нами. Нікуди твоя робота не втече, що з городом буде, якщо не сьогодні, а завтра траву прибрати?

Ну гаразд, справді, щойно приїхали гості, і справді, не дуже культурно вийде покинути їх одних і займатися справами. Вирішено, сьогодні відпочинок, шашлики, лазня, а вже завтра повертаємося до звичного ритму.

Тільки не вдалося Олені нормально провести вечір. Літала, як бджола, розважаючи чужих онучок. Не така ложка, не та склянка, не хочу молоко, дай чай. Ні, не цей, інший. Чому серветка не волога? Пахне не смачно, іншої немає? Ой, у Міли живіт заболів, у тебе немає таблетки? Ні, це доросла, їй поки таке не можна. І так весь вечір. Виявилося, що в них із собою немає жодної пігулки, ні зубних щіток, нічого з того, що беруть із собою зазвичай люди в дорогу. З горем навпіл усі вляглися спати, під бурчання дітей та їхньої бабусі про те, що постільна не така, надто слизька, а плед – колючий. Але ж це були ще квіточки…

Наступного ранку Олена прокинулася насилу. Далася взнаки безсонна ніч, але справи домашні ніхто не скасовував. Нагодувавши домочадців і впоравшись із господарством жінка пішла на город, поки сонце ще не так палить. Гості ще спали. Попрацювавши на городі, Олена поспішила в літню кухню, готувати обід. Скоро чоловік на обід приїде, годувати його треба.

Ближче до полудня один за одним почали прокидатися гості.

— Доброго ранку, господине. Чим годувати нас сьогодні будеш?

— Приводьте себе до ладу, зараз обідати сядемо. Я локшину домашню зварила на обід.

— Це у вас обід, а в нас ще сніданок. Хто ж таку їжу на сніданок їсть? А легше нічого немає? Я б омлетик з’їла. Дівчата, що ви їсти будете? Замовляйте швидше, тітка Олена зараз приготує.

Одній омлет, другим кашу. Олена, невдоволено зітхаючи, знову стала до плити. Добре ще, що батько сімейства із задоволенням поїв локшину, не довелося на нього окремо готувати.

Нагодувавши всіх обідом, Олена вже буквально валилася з ніг від втоми. Так, на вечерю залишилася локшина, у морозилці пельмені є. Зварю по-швидкому, вирішила гостинна господиня, і запланувала відпочити годинку.

— Оленко, а ти чого спати лягла? Час – обід, найспекотніша спека. Поїхали на пляж, скупаємося, Таня дуже хвалила вашу водойму.

Знову зітхнувши, Олена завела машину, завантажила туди гостей, гримнула на свого ображеного сина, який надувся, що йому місця в машині не дісталося, і поїхала розважати гостей. З пляжу повернулися ближче до вечора, задоволені гості і зовсім втомлена Олена.

— Олено, а кави більше немає?

— Там же велика банка стоїть.

— Так вона закінчилася. Ти знаєш, я без кави жити не можу, п’ю її замість води. І ще, у мене ці дні, я там у тебе в шафці у ванній упаковку взяла, нічого?

— Нічого, бери звісно.

Кава банками, постійні поїздки на природу, шашлики, мало відпочинку. У їжі вибагливі, не догодити. Посуд не той, постіль не та, все не те і все не так. У них то в місті і їжа смачніша, і посуд красивіший, і сонце яскравіше. Домашні справи не робляться зовсім, всі замовлення лежать, навіть доторкнутися до них ніколи, а тут ще маленька онука гостей добралася до швейної машини, і порізала готову викрійку, чуже замовлення.

— Ой, Олено, ну це ж дитина! Подумаєш, порізала. Ти ж швачка, Таня казала, з нічого цукерку зробиш. Виправиш, що вже кричати? Головне, Валя не поранилася. Ти чому викрійку на столі залишила?

Олена дар мови втратила. Та це її робочий стіл, і кожен знає, що до нього і близько підходити не можна!

— Так ви стежте за дитиною краще! Навіщо вона пішла в кімнату, де двері зачинені? Цікаво їй? У її віці вже час розуміти, що можна, а що не можна. Як я це все виправлю? Тепер доведеться нову тканину купувати.

— Ну гаразд тобі, свахо. Що, дуже багато тканини? Ну метр усього, подумаєш! Не сердься. Піди краще кашку Валі приготуй, дуже їй твоя каша сподобалася.

— А знаєш що, сватонько, готуй сама, як ви звикли. Плита – ось, шафа з крупами тут, холодильник – сама знаєш де. Не знаю я, як вам догодити. Один молочне не їсть, інший яйця не перетравлює, третьому борошняне не догодило. Готуй сама, ти ж краще знаєш, чим своїх домочадців нагодувати! І мені вільніше буде, а то я як прив’язана на кухні, город уже заріс, за роботу другий тиждень ніколи братися.

— Ой, ну як я на чужій кухні господарювати буду? А город та господарство – що за дурниці? Зараз все в магазині є, від картоплі і до індички, пішов, та купив. А робота – та почекають твої клієнти, поїдемо, і все зробиш.

Через тиждень нарешті все скінчилося…

— Ой, Олено, спасибі за гостинність. Ми б ще погостювали, та Михася на роботу викликають. У серпні відпустку догулювати піде, і ми обов’язково до вас приїдемо ще.

— Приїжджайте звісно. А взимку ми до вас, усім сімейством. Я ще онука з собою візьму, зводіть нас на ваші атракціони, він у нас в аквапарку ніколи не був.

— Ой, не знаю навіть, Михайло на роботі завжди, та й місця в нас замало. Де ми всі розмістимося?

— Нічого, в тісно та дружно. У нас теж місця не багато, ну що засумували?

— Оленко, так а що ти скаржишся? Вони гості, ти й маєш метушитися, догоджати, пригощати. Вони ж теж, мабуть, не з порожніми руками приїхали, гостинців навезли, мабуть, – запитує Олену подруга.

— Ну так, навезли. 2 магнітики на холодильник та цукерок кульок, який нишком онучкам і згодували. Знаєш, я коли в гості їду, намагаюся допомагати господарям, та й предмети гігієни із собою беру. А тут до смішного, навіть щіток зубних у них не було, не кажучи вже про ліки дітям. І купувати те, чого у них немає, але дуже необхідно, вони не прагнули. Тут же не в каві справа, не в гостинцях, а у ставленні. Не знаю, може й не права я, але не так нас виховували, щоб у гості з порожніми руками їхати, та ще й порядки свої встановлювати. Гаразд перші дні освоювалися, а потім можна було хоч кашу дітям самій варити. Адже не на курорті, бачать же, що ніколи, а роблять вигляд, що все гаразд. Та ну їх, таких родичів. Тепер розумію, у кого Костя такий. Не знаю, чи надовго моєї Танюхи вистачить, чи скоро набридне свою зарплату на його потреби витрачати. І заміж не кличе, і вимог, як до дружини рідної. Сам зайву копійку не дасть, а просить стільки, що й 5 зарплат не вистачить.

— Та вже, пощастило тобі. Як добре, що в мене такої рідні немає! Мої і їдуть із повними сумками, ще й мені в усьому допомагають.

— Дай бог, може, й у мене не буде.

— А в серпні дозволиш приїхати їм?

— Ага! Розбіглася. Ні вже, мені мої нерви дорожчі. Хочуть так відпочивати, де все включено, нехай на курорт їдуть. Дякую, не хочу більше безкоштовною служницею бути.

Чесно сказати, важко повірити, що так буває. Усі ж дорослі люди, всі їздять у гості, але щоб так поводитися? Не знаю, це вище мого розуміння. Мало того, що самі приїхали навіть не до близької рідні, так ще й дітей із собою привезли.