Я завжди жила в достатку. Мій чоловік – успішний керівник у фінансовій сфері, людина, яка забезпечила нашій сім’ї життя без турбот. Велика квартира, простора дача, автомобілі – ми мали все, про що можна мріяти.

Але найцінніший наш скарб – це наша донька, Есміральда. Вона росла у розкоші, огорнута нашою турботою, нашою любов’ю. Ми ніколи не шкодували для неї нічого. Вона була центром нашого всесвіту.

Але час – безжальний… Ми й не помітили, як наша маленька дівчинка виросла, закінчила університет і… закохалася.

Це було для нас ударом. Її обранцем став Тимко – хлопець, який ніколи не викликав у нас довіри. Ми одразу відчули: щось не так. Але хіба можна переконати закохану дівчину? А коли ми дізналися, що вона чекає на дитину… наші серця здригнулися. Ми не могли йти проти її щастя.

Вона вийшла заміж. Ми змирилися. А коли на світ з’явилася наша онучка Златочка, усі сумніви відступили – ми просто хотіли, щоб наша дочка була щаслива.

Але щастя було неповним.

Есміральда не хотіла жити ні з нами, ні з батьками Тимка. Вона мріяла про власний дім, про місце, де зможе створити свою сімейну історію.

І тут почалася гра.

Тимкові батьки були сповнені ентузіазму – вони запевняли, що підтримають дітей і допоможуть купити квартиру. Вони навіть обіцяли дати половину суми.

Але час минав… і їхні обіцянки так і залишалися словами. Вони постійно відкладали, просили зачекати, придумували виправдання. Ми розуміли: чекати немає сенсу.

І тоді ми зробили вибір.

Ми самі придбали для доньки квартиру. Вона сама вибрала її, з любов’ю продумала кожну деталь, кожен куточок свого майбутнього дому. Ми бачили, як горять її очі, як вона нарешті щаслива.

І ось, нарешті, усе готово. Вечеря, новосілля, теплий родинний вечір. Ми прийшли першими, потім з’явилися батьки Тимка.

Спочатку Ліда, свекруха доньки, була у захваті. “Ой, яка ж краса!” – вигукувала вона, захоплено розглядаючи кожен куток квартири.

А потім… вона взяла документи на житло.

Її обличчя спочатку здивувалося, потім напружилося, а потім… зблідло.

“Як це…? Чому тут записана тільки Есміральда? А де ж Тимко?”

Мій чоловік лише спокійно подивився на неї. “А на що ви розраховували? Ви ж самі сказали, що ще не маєте грошей. Ви так бажали, щоб квартира була на вашого сина? То чому ж не купили її для нього?”

Ліда розгублено кліпала очима.

Вона чекала іншого. Вона була впевнена, що ми запишемо квартиру і на Тимка, хоча вони не дали на неї ані копійки.

“Це несправедливо!” – прошипіла вона.

Але… що тут несправедливого? Якщо вони справді хотіли допомогти – чому не зробили цього? Вони лише тягнули час, грали на нашій терплячості, а тепер, коли все стало ясно, – ображаються?

Ні.

Світ працює не так. Хто хотів – той зробив. А хто тільки говорив – залишився ні з чим.