Сьогодні, 15 березня, — Миколі виповнилося б 40 років.

Микола народився 15 березня 1986 року в невеликому містечку Гнівань на Вінниччині. Його дитинство минало серед тихих вулиць, полів і лісів, які згодом стали для нього місцями сили й спокою. Навчався в Шендерівській загальноосвітній школі, де був звичайним хлопцем із простими радощами: футбол з друзями після уроків, риболовля на місцевих водоймах і довгі прогулянки лісом у пошуках грибів. Ці заняття він любив усе життя, бо вони нагадували йому про дім, про спокій і прості речі, які роблять людину щасливою.

Після школи Микола обрав робітничу професію. Навчався у Гніванському ПТУ № 12, а згодом — в Іллінецькому фаховому коледжі Вінницького аграрного університету. Як і більшість юнаків його віку, пройшов строкову службу у Збройних Силах України. Повернувшись додому після демобілізації, Микола почав працювати муляром у будівельній бригаді ВАТ «Гніванський кар’єр».

Коли у 2014 році Росія розпочала війну проти України, Микола не залишився осторонь. У 2016 році він став до лав захисників і до 2019 року брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС. Це був час випробувань, коли кожен день вимагав сили духу, витримки та взаємної підтримки між побратимами. За цей період служби він отримав відзнаки «Учасник бойових дій» та «Учасник АТО», а також нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.

Та навіть після завершення служби Микола не відчував, що його шлях у війську завершений. У 2021 році він знову підписав контракт зі Збройними Силами України. Восени того ж року його направили на Донеччину, у район Бахмута. Саме там він зустрів початок повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року.

На війні чоловік був командиром танка танкового батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Побратими згадують Миколу як надійного командира — людину, на яку можна було покластися в найважчі хвилини бою.

Для матері він завжди залишався сином, якого вона виховала добрим, чесним і сміливим. Після його загибелі вона написала слова, у яких переплелися біль і гордість: «Мій найбільший біль і водночас гордість за такого сина».

За свій подвиг Микола Янишин був удостоєний найвищої державної нагороди — звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Також його посмертно нагородили орденом Спілки офіцерів «Слава України».

Останній спочинок воїн знайшов у селі Шендерів на Вінниччині. На землі, де почалася його історія. У Миколи залишилися мама, сестра та брат. І пам’ять про нього — сильного, щирого, відданого Україні чоловіка, який обрав шлях захисника і пройшов його до кінця.

Вічна пам’ять Захисникові!

Христина Микитин

Фото: Платформа пам’яті «Меморіал», Суспільне Вінниця

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform