Сім’я Мельників зібралася за вечерею. У повітрі витала напруга – вирішували, що подарувати старшому синові, Ігореві, на весілля.

– Може, машину твого батька? Вона все одно стоїть без діла після того, як його не стало, – запропонувала мати, задумливо дивлячись на чоловіка. – Або гарну суму на перший внесок за квартиру.

– А з чого раптом такі дорогі подарунки дарувати? Як щодо сервізу чи книги? – пожартував чоловік. Він не особливо був прихильним до старшого сина, вважаючи його надто самостійним і далеким від сім’ї.

– Бо ми батьки! Ми взагалі збирали йому на весілля… – почала мати, але раптом її зупинив молодший син, Сашко:

– Це, мамо… – він зам’явся, наче слова застрягли десь в середині. Нарешті він видихнув і продовжив: – Моя дівчина вагітна.

Подружжя подивилося одне на одного. Батько почухав потилицю і сказав, не приймаючи заперечень:

– Значить, теж одружуйся.

– У сенсі?!

– У прямому.

– Але ж у неї живіт буде… Яке весілля?!

– А ви не затягуйте. За місяць зіграєте весілля. Живіт з’явитися не встигне.

– Але… Тату…

– Жодних “але”. Дитина народиться у шлюбі, – глава сім’ї стукнув кулаком по столу та закрив цю тему.

Повисла мовчанка. Обстановка загострилася ще сильніше. Зізнання молодшого сина змінювало все. Гроші збирали на одне весілля, а тепер – треба було ділити накопичення на два.

– У такому разі накопичену суму треба розділити порівну, – твердо сказала мати. – Обидва наші сини заслуговують рівного відношення.

– Ні, – різко відповів батько. – Ти знаєш, що в Олександра буде дитина, а Ігор… він із дітьми не поспішає. Та й він чудово впорається сам, без нашої допомоги. Він взагалі не хотів у нас гроші брати на весілля, тож сам нехай собі забезпечує свято. А Сашко без нас не зможе. Вони з нареченою ще молоді. Допоможемо їм.

– А як же Ігор? – Жінка здивовано подивилася на чоловіка.

– А Ігор обійдеться символічним подарунком. Я все сказав. Буде так.

Жінка насупилась, стиснула губи, але сперечатися не стала. Вона знала: із чоловіком неможливо тягатись. Він був упертим і вважав, що тільки він має рацію. І все-таки мати не хотіла обділяти старшого сина. Усередині неї вже народився план – тонкий, витончений… Якщо батько хоче подарувати Ігореві дрібницю – нехай так, але вона подбає про те, щоб ця дрібниця виявилася найціннішим подарунком у його житті.

Ігор сприйняв новину про одруження Сашка спокійно.

– Допомагайте Сашку. Ми з нареченою вже все придумали, у нас весілля буде просте. Нам ваша допомога не потрібна, – кивнув старший син. Молодший, навпаки, користувався допомогою батьків сповна. Навіть просив, щоб батько продав машину діда: аж надто нареченій хотілося пишне дороге плаття.

Як вирішили це питання, Ігор не знав… Він готувався до свого свята.

– Сину, ти дорослий, розумний… Ми з матір’ю впевнені, що ти сам можеш подбати про майбутню родину. Тому подарунок від нас не фінансовий, але корисний: фоторамка. – Батько подарував синові коробку, перев’язану стрічкою.

– А це від мене, синку… – тихо сказала мама, простягаючи подарунок, загорнутий у старовинне мереживо. Усередині виявилася книга – потерта, в шкіряній палітурці, що зберігала запах вікового пилу і чогось невловимо теплого.

– Що це? – здивувалася наречена. Подарунки батьків чоловіка, треба сказати, зачепили її.

– Сімейна реліквія, – з усмішкою пояснила свекруха, і в її очах майнули лукаві іскорки.

Гості зашепотілися. Такі подарунки були відверто дешевими, не відповідали ні статусу події, ні очікуванням. Але Ігор не виглядав розчарованим. Навпаки, він міцно стиснув книгу в руках і навіть не спробував її відкрити, ніби й так знав, що там усередині.

Минуло кілька тижнів

Якось увечері Сашко прийшов до брата, щоб попросити допомоги з весіллям.

– Слухай, нам тут не вистачає… Може, у тебе залишилися гроші від подарунків?

– Сашко, мені подарували дуже мало. Ми вже всі витратили. – відповів Ігор.

– Ну, може, у батьків твоєї дружини позичити? Нам, правда, потрібні живі квіти на арці. Але це дуже дорого.

– Ні. Я не проситиму грошей у тестя на цю нісенітницю. Ми мали штучні квіти. Це безглуздо викидати гроші на те, що зав’яне на другий день. І взагалі, чи не час стримати апетити? Ви студенти, а не олігархи!

– Я розумію, тобі прикро… Ти сердишся. Але я не знав, що тебе кинуть батьки, тож не треба на мені відіграватися. Просто дай грошей! – не вгамовувався Сашко, розглядаючи візерунок на килимі.

– Прикро? – Ігор усміхнувся. — Ти знаєш, що мені подарували?

Сашко знизав плечима.

– Дідусь казав мені про цю книгу, – продовжив Ігор, обережно, з майже побожним трепетом розгорнувши обкладинку. – Це не просто реліквія. Це код.

Усередині, між пожовклих сторінок, ховався лист – тонкий, тендітний, із старовинним сургучним друком, що ніби зберіг дихання минулого. У ньому дід вказував місцезнаходження коштовностей, які належали прабабусі.

– Та ну?! І ти повірив у цю сімейну байку?

– Я вже був за потрібною адресою. Прикраса лежить на зберіганні у сейфі.

У Олександра засмикалося око.

– Ну, треба ж, – простягнув молодший брат посміхаючись. – А я думав, тобі дійсно дісталася непотрібна книжка! Може, й мені в старих скринях покопатися?

– Краще подумай про майбутнє своєї дитини. Влаштуйся на підробіток. – Ігор прибрав конверт.

– Ти винен половину мені. Винен! – продовжив Сашко.

– Половину чого?

– Грошей із продажу прикраси.

– Сашко, а з чого ти взяв, що я його продаватиму?

– А навіщо тобі ці старі дрібнички? Вони скоро знеціняться! А гроші завжди ціни!

– Я сам вирішу, що робити. Іди. Я не можу допомогти тобі з грошима.

Брат пішов. Але через кілька днів Сашко прийшов знову – вже не з легкою цікавістю, а явною жадібністю. Із ним прийшов батько. Чоловік був незадоволений вчинком дружини. Його погляд гарячково бігав по кімнаті.

– Послухай, – почав Сашко, сідаючи навпроти брата. – Все, що ти отримав, – це теж частина спадщини сім’ї. Ми маємо поділити його порівну. Хіба це справедливо, що тобі дісталися всі цінності, а мені нічого?

Ігор підняв брови і повільно глянув на брата.

– А коли батько вирішив, що мені дістанеться лише символічний подарунок, ти теж говорив про справедливість? – його голос був тихий, але в ньому лунав лід.

Сашко відкрив рота, але тут же закрив його. Він пам’ятав: тоді йому було смішно, він навіть дратував брата. Але тепер, коли на кону стояли не старі книги, а справжнє багатство, жарти скінчилися.

– Це інше, – промимрив він. – Я просто… Я твій брат, Ігоре. Хіба ти не хочеш допомогти мені?

Ігор повільно підвівся, і в його очах відбилася сталева рішучість.

– Я допоможу тобі, Сашко. Але не так, як ти гадаєш.

Ігор приніс молодшому братові ту саму книгу.

– Тримай, – сказав він. – Я залишу тобі те, що справді цінне. Гроші, прикраси – це те, що приходить. Але ось історія, знання та можливість побачити речі інакше – безцінні.

Сашко насупився, розчаровано розглядаючи пошарпану палітурку.

– І що мені з цим робити?

– Почитай, може, чогось почерпнеш. Знайди свій шлях. Ти завжди хотів довести, що можеш більше. Ця книга не лише про минуле, а й про майбутнє. Може, ти відкриєш у ній щось, що змінить твоє життя?

Сашко хотів заперечити, але щось у голосі Ігоря переконало його задуматися. Він узяв книгу, пробігся пальцями сторінками.

Батько, який спостерігав за сценою збоку, мовчки пішов. Помилка, якої він припустився, не проконтролювавши дружину, тепер була очевидною.

Сашко залишився із книгою в руках. Можливо, у ній справді була цінність – просто він поки не зумів її усвідомити.