Ексклюзив

Ранок 4 березня 2022 року. Восьмий день повномасштабного вторгнення. Буча ще тримається – подекуди є світло, але саме місто вже стискається в пастку, з якої не всі вийдуть живими. Тетяна Устименко вже одного разу тікала від війни. У 2014-му вона виїхала з Донецька, рятуючи родину від російської агресії. 

Буча стала місцем, де починалося нове життя. І місцем, де це життя знову обірвалося. Того дня вона втратила сина – Сергія, волонтера, якого російські військові розстріляли разом із друзями за лічені метри від батьківського дому. Журналісти «Київщини 24/7» поговорили з Тетяною про день, який розділив її життя на «до» і «після».

Місто під обстрілами і відчуття, що загроза поруч

Того ранку Буча здригалася від канонади. російська техніка вже була в місті, але хаос не давав зрозуміти, де саме пролягає лінія фронту.

«Стріляли з усіх боків. Було абсолютно незрозуміло, де вони знаходяться, чия це техніка. Я війшла на двір, виглянула за хвіртку і заціпеніла: бачу наш український екскаватор, а прямо за ним, впритул – російські танки», – згадує Тетяна.

У ці ж години в місто в’їжджала сіра «Мазда». У ній були троє друзів – Сергій Устименко, Максим Кузьменко та Анастасія Яланська. Вони займалися волонтерством і того дня везли корм для тварин у притулок, а також планували завезти продукти батькам Сергія. До їхнього будинку залишалися лічені хвилини.

Тетяна не знала, що її син збирається їхаті до Бучі. У перші дні березня Сергій разом із друзями – Максимом Кузьменком і Анастасією Яланською – жив у будинку ще одного спільного друга у селі Гатному біля Києва. Разом і волонтерили.

«Я не знала, що він займається волонтерством. Він не казав мені про це, не хотів, щоб я переживала. Я була впевнена, що він у безпеці. А як виявилось – він просто не міг сидіти на місці, склавши руки», – каже жінка.

Сергій був дуже близьким із родиною, завжди відповідав на дзвінки. Але того дня все змінилося: 

«Мій Сергій був дуже відповідальний. Він завжди брав слухавку, коли я телефонувала. А тут – довгі гудки і тиша. Серце почало стискатися, я не знаходила собі місця».

Тетяна відчувала тривогу, але ще не розуміла її причини. Вона написала синові повідомлення: «Не їдь у Бучу, тут уже техніка рф». Телефонувала раз за разом – без відповіді. У той самий час «Мазда» з Сергієм, Максимом і Настею вже наближалася до місця, де розгорталися фатальні події.

Перший постріл – і вулиця, яка стала пасткою

За кілька хвилин до того, як «Мазда» повернула на Києво-Мироцьку, там уже пролилася перша кров. Сусід родини, Володимир Асаулов, почув обстріли і побачив палаючу машину. Він вийшов, щоб допомогти людям усередині.

«Він почув обстріли, побачив ту машину, яка палала і просто не зміг сидіти вдома. Пішов подивитися, чи є там люди, чи живі вони. Його розстріляли миттєво, прицільно», – каже Тетяна.

Після цього Києво-Мироцька фактично перетворилася на смертельну пастку – місце, де за лічені хвилини опинилися інші цивільні, які навіть не підозрювали, що їдуть назустріч смерті.

Дзвінок, який обриває все

Коли Сергій перестав відповідати, Тетяна кинулася до ікони.

«Я поставила ікону, запалила свічку і почала молитися, просити Бога за нього. І раптом ікона сама собою падає прямо на свічку і гасить її. В кімнаті стало темно і тихо. Я закричала на весь дім, покликала чоловіка. У ту секунду я зрозуміла – сталось щось страшне», – згадує жінка.

Вона продовжувала телефонувати синові. Цього разу слухавку підняли:

«Я почала кричати в трубку: «Синок, синок, відгукнись!». А у відповідь почула: «Тетяно, це не ваш син. Вашого сина вбили. Він лежить тут, біля нашої хвіртки».

Вони з чоловіком одразу вибігли з дому:

«Ми побігли вниз, бо там стояло якесь згоріле авто. І лежала людина. Це був сусід. А потім ми розвернулися – і вже побачили і машину, і дітей».

90 куль у машину і жодного шансу вижити

Сергія, Анастасію і Максима розстріляли близько 11:45 неподалік будинку Устименків. В автомобілі, яким вони їхали, правоохоронці згодом нарахували понад 90 отворів від куль.

«Ми побачили розстріляне авто і дітей. Вони лежали там. Тих нелюдів, які це зробили, вже не було. Тіла забрали з дороги у другій половині дня, коли росіяни пройшли цю ділянку і просунулися до центру міста. Ховали вже потім – у себе у дворі. Чоловік сам їх відмивав від крові, готував до поховання. Викопали глибокі могили. Я написала кожній дитині прізвище, ім’я, по батькові, дату народження. І додала: «Розстріляний 4 березня 2022 року». Бо якби нас теж убили або розбомбили – а це було більш ніж імовірно – я не хотіла, щоб діти залишилися неопізнаними. Мені було так боляче. Нікому такого не побажаєш. Ця картина постійно стоїть перед очима. Але ми не мали вибору – треба було гідно поховати дітей», – згадує Тетяна.

Наступного дня після вбивства російські військові зайшли на подвір’я родини і побачили могили.

«Вони запитали: «Що це таке?». Я подивилася їм в очі і сказала: «Це діти, яких ви вчора вбили». А вони відповіли: «Ми нікого не вбивали» – розвернулися і пішли».

Максим отримав кульове поранення в голову – загинув на місці. Настя встигла вискочити з авто, але її розстріляли в ноги – вона впала. Сергій теж вибіг і накрив її собою. Їх просто добили.

Після деокупації Бучі тіла змогли перепоховати. Судово-медична експертиза зафіксувала: Максим отримав два кульові поранення, Анастасія – шість, Сергій – дев’ять.

Вбивці з морозивом – і підрозділ, який вдалося встановити

За кілька хвилин до розстрілу цивільних камера спостереження біля магазину зафіксувала групу російських військових. Вони спокійно пересувалися територією, заходили до крамниці та діставали з морозильної камери морозиво – їли його просто на вулиці, поруч із місцем, де невдовзі станеться вбивство.

Саме ці кадри стали одним із ключових доказів, які дозволили журналістам ідентифікувати ймовірний підрозділ – 104-й десантний полк зс рф, що перебував у районі Києво-Мироцької в той період.

Серед встановлених фігурантів – військовослужбовці цього підрозділу та їхнє командування, які, за даними розслідування, можуть бути причетними до розстрілу цивільних. Зібрані журналістами матеріали передано правоохоронним органам для подальшого розслідування воєнних злочинів.

Після втрати – життя, яке стало боротьбою

Після загибелі сина, каже Тетяна, вона довго не могла знайти сенсу жити далі. Але з часом прийшло інше усвідомлення – її життя тепер має іншу мету.

Разом із матір’ю Максима Кузьменка вона продовжує боротьбу за справедливість: бере участь у судових процесах, співпрацює зі слідством і міжнародними інституціями.

«Я хочу, щоб вони всі понесли покарання. Бо дуже багато винних у цій війні. Щоб поніс покарання той головний чорт, який це все почав. Щоб відповідали ті, хто дозволив убивати дітей. І щоб понесли покарання ті, хто натискав на курок і вбивав наших дітей», – каже Тетяна Устименко.

Історія родини Устименків – одна із сотень епізодів звірств, які російська армія залишила після себе в Бучі. За час окупації тут загинули 458 цивільних. Більшість із них – як Сергій, Настя та Максим – були вбиті не випадково, а прицільно: пострілами в голову або груди.

Сьогодні на місці розстрілу на Києво-Мироцькій стоїть пам’ятний знак. Люди приносять сюди квіти. Але це місце – не лише про пам’ять. Воно про доказ. Про те, що це не «трагедія війни», а свідомий злочин. Про те, що за кожною цифрою – життя, яке окупанти обірвали навмисно. І про те, що без покарання ця історія не завершиться.

Чітайте також: 33 дні пекла окупації: історія Липівки, через яку пройшло понад 300 одиниць ворожої техніки

Фото: Марія Заган, Тетяна Устименко, Ірина Асаулова, Анастасія Яланська

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.