Ексклюзив

В лютому 2022 року рішення, яке зазвичай означає катастрофу, стало порятунком. Вода прийшла в Демидів не як стихія – як зброя. Українські військові свідомо підірвали дамбу на річці Ірпінь, прирікши частину села на затоплення, щоб врятувати Київ. Це був вибір без права на помилку: або вода – або російські танки на вулицях столиці.

Демидів заплатив за цей шанс власними подвір’ями, будинками і зруйнованим життям. Але саме ця жертва зламала темп наступу і виграла для України найцінніше – час.

Журналісти «Київщина 24/7» поспілкувалися з волонтером Євгеном Будаєвим, який одним із перших побачив село після деокупації. Його спогади – це не просто про воду і руїни. Це про людей, які вистояли там, де навіть земля пішла з-під ніг.

Символ незламності: дівчинка серед руїн

Після звільнення Демидова волонтери побачили те, до чого неможливо звикнути навіть за роки війни. Руїни, понівечені будинки, підтоплені подвір’я – село виглядало так, ніби його навмисно стирали з карти. Сліди обстрілів тягнулися навіть центральною вулицею, перетворюючи звичний простір на декорації катастрофи.

Та найбільший шок – це не бетон і не вода. Це люди, які залишилися серед усього цього. Євген Будаєв згадує одну зустріч, яка врізалася в пам’ять сильніше за будь-які руйнування. Це була сім’я, за якою волонтери стежили ще під час окупації, намагаючись допомогти.

«По-перше, це була лють і жах від того, що ми побачили. Навіть по центральній вулиці – прильоти від «Градів». І саме там ми зустріли сім’ю, якою раніше опікувалися. Маленька дівчинка сиділа просто посеред розбитого подвір’я і гралася іграшками. Це було дуже боляче. Дуже сумно», – розповідає він.

Наслідки підриву дамби: вода, руїни і врятований Київ

Демидів після підриву дамби виглядав як територія повільної катастрофи. Вода зайшла у двори, затопила будинки, розмила дороги. Помпи не справлялися – їх просто не вистачало, щоб стримати стихію. Вулиці перетворилися на потоки брудної води з мулом і уламками. Але саме ця вода стала бар’єром, який зупинив ворога.

«Все було підтоплене. Помпи тоді, на жаль, не справлялися. Але завдяки цьому ворог не прийшов. Це найголовніше», – каже Євген.

У цьому – вся парадоксальність Демидова: руйнування, які врятували. Затоплені подвір’я, знищені городи, пошкоджені будинки – ціна, яку заплатило село за те, щоб російські колони не прорвалися до Києва.

Попри воду і розруху, люди не пішли. Вони залишалися у своїх дворах, стояли біля затоплених будинків, намагалися рятувати те, що ще можна було врятувати. Життя трималося – буквально на рівні води. Та найважче, за словами волонтера, було не це. Найважче – слухати.

«Найскладніше – це чути історії людей: як усе сталося раптово. Все інше – це наша робота, тут немає складнощів. Ми кожен робимо свій вибір. Але коли бачиш, що люди втратили домівки, городи, близьких – залишається тільки одне бажання: допомогти. І ми допомагали всім, чим могли – і морально, і речами, і матеріалами», – розповідає він.

Євген не виділяє жодної історії окремо. Каже: так не працює. Бо в Демидові не було «найбільшої трагедії» – там кожна родина пережила свою.

«Не можна сказати, яка історія найстрашніша. У кожного вона своя – і кожна болюча. Війна забрала у них те життя, яке вони мали. Багато сімей розділило, хтось досі за кордоном. Дехто не може повернутися до нормального життя – після повені будинки знищені: цвіль, грибок, і з цим досі борються. Просто… у кожного свій біль», – каже він.

Страх, біль і сила духу

Євген розповів, що особисто страху не відчував. Але те, що бачив у людях навколо, – було значно сильніше за будь-який страх.

«У мене особисто страху не було. Але не буду казати за інших – багато людей дуже гостро це переживали. Брали все близько до серця, пропускали через себе. І через це їм було дуже боляче усвідомлювати те, що сталося», – розповідає він.

І все ж навіть у цьому болю народжуються образи, які неможливо забути. Та сама маленька дівчинка, яку він побачив серед руїн, стала для нього не просто спогадом – символом. Символом того, що життя вперто тримається навіть там, де, здається, не залишилося нічого.

«Ми тоді зупинилися і побачили цю картину. Просто були вражені: маленька дівчинка грається посеред руїн. Трохи далі була ще одна хата – більш-менш вціліла. Ну як вціліла… половини даху не було. І вони там жили, в тісноті», – згадує волонтер.

Допомога попри небезпеку

Організація допомоги в Демидові нагадувала роботу на межі – під обстрілами, серед води, яка ще не відступила, у селі, що тільки-но почало приходити до тями після окупації. Вулиці залишалися підтопленими, ризики – щоденними. Але це не зупиняло тих, хто вже зробив свій вибір. Вони просто їхали. І допомагали.

«Ми на це не зважали. Ті, хто зробив свій вибір, – були там. А дивувати когось прильотами… Знаєте, це вже тоді не дивувало. Та й зараз не дивує», – говорить Євген.

Євген додає: сили продовжувати поїздки і допомагати людям давала непохитна віра в перемогу.

«Мабуть, це віра в те, що ми все одно переможемо. По-іншому бути не може. Коли віриш у те, що робиш, це – хочеш ти чи ні – дає сили і наснагу», – каже він.

Життєвий досвід і висновок

Ці поїздки для нього стали точкою неповернення. Війна перестала бути новинами – вона стала особистим досвідом, який змінює оптику назавжди. Те, що раніше здавалося далеким, раптом стало близьким, болючим і дуже конкретним.

«Для мене особисто це велика зміна в житті, бо до початку війни я цього не розумів. Хоча війна у нас триває ще з 2014 року. Я вдячний тим, з ким познайомився – тим першим, хто пішов шляхом волонтерства до нас. Багато з них уже, на жаль, постарішали, але вони передали нам свій досвід. І тепер ми несемо його далі», – підсумовує Євген.

Робота в Демидові стала для нього не просто волонтерством – це досвід, який залишився під шкірою. Кожна історія, кожна розмова, кожен погляд людей, які втратили дім, але не втратили себе, – усе це сформувало внутрішню опору, яку вже неможливо зруйнувати.

Після деокупації Демидова відкрилася повна картина: масштабні підтоплення, знищені будинки, життя, яке довелося відбудовувати з нуля. Але разом із цим – і щось інше: впертість людей, які залишилися і не здалися. І саме в цьому – головний висновок Демидова: перемога складається не лише з фронтових рішень. Вона тримається на людях, які вистояли там, де, здавалося, вижити було неможливо.

«Київщина 24/7» також повідомляла, що 1 квітня – третя річниця визволення Іванківської селищної територіальної громади від російських окупантів. Саме Іванківщина була однією з перших громад Київщини, яка зустріла ворога на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Окупація тривала 36 днів. Селище було в повній ізоляції – в облозі ворожих блокпостів, під постійними обстрілами з реактивної артилерії, в умовах гуманітарної кризи.

Читайте також: 33 дні пекла окупації: історія Липівки, через яку пройшло понад 300 одиниць ворожої техніки

Фото: Freepik

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.