Війна, мов кіноплівка, розділяється на кадри-епізоди, пережиті конкретними людьми.

Нещодавно у ветеранському видавництві Rainshouse побачила світ книга «Епізоди війни», де зібрані реальні історії бійців, які брали участь у російсько-українській війні з 2014 року.

«Епізоди війни» — це вибрані історії з популярного серед військових однойменного діджитал-проєкту, що має понад 13 000 підписників в Instagram і понад 26 тисяч у Telegram.

Це епізоди з життя як звичайних солдатів, так і командирів. Розповіді штурмовиків, медиків, розвідників. Оборона Київщини та «Азовсталі», звільнення острова Зміїний, Харківський, Херсонський та Запорізький контрнаступи, Курська операція. Авдіївка, Бахмут, операції в тилу та бої на найгарячіших напрямках фронту. Про цей унікальний проєкт спілкуємося з головним редактором книги «Епізоди війни» Андрієм Кондратьєвим.

— Розкажіть детальніше, як виникла ідея створення цього проєкту.

— Ідея створення виникла ще у 2023 році, коли мені друзі почали розповідати цікаві історії з фронту. А мої інші товариші кажуть: «Так давайте це оформимо в один проєкт». Я вирішив, що оскільки маю певний досвід в медіа, то дійсно варто створити такий проєкт для того, щоб кожна з цих історій не розчинилася серед подібних солдатських байок, а залишилася в історії. Щоб наші нащадки могли дивитися і читати про те, як наші українські воїни захищали українську державність.

— Які історії найчастіше розповідають бійці? Тобто це якісь бойові історії, побутові чи якісь інші?

— У нас взагалі немає жодної такої статистики, тому що кожна історія унікальна. Кожен військовослужбовець хоче поділитися чимось своїм, що викликало в нього емоцію. Для когось це якийсь героїчний бойовий звитяг, спогад про те, як вони з побратимами задушили багато орків. А для деяких, знаєте, історія про те, як привезли згущене молоко на позиції — і ця радість надовго запам’яталася людині.

— Чи багато бійців самостійно звертаються з проханням опублікувати їхню історію?

— Так, дуже багато. Загалом майже всі історії — це те, що нам надсилають бійці самостійно. Ми вважаємо, що кожного військовослужбовця необхідно слухати. І вони знають також, що ми опублікуємо будь-яку їхню історію, незалежно від того, чи вона хайпова, чи ні. Для нас хайп не має сенсу, тому що ми працюємо для того, щоб показати, що військові — це такі самі люди. І ми маємо не тільки ними пишатися за те, що вони боронять нашу Україну, але й розуміти їх, а найголовніше — слухати.

— А історії з яких бригад зібрані?

— Людина з будь-якого підрозділу може до нас звернутися, і ми опублікуємо її історію. Для нас однаково важливий кожен військовослужбовець, незважаючи на те, де він служить.

— Як виникла ідея перетворити потім це на окрему книгу?

— За цей час, поки проєкт існує, ми зібрали понад 2000 історій. І його вже треба було виводити на новий рівень. Тому що соцмережі сьогодні є, а завтра, наприклад, заблокують Instagram або Telegram. Крім того, нам уже двічі блокували сторінку в Instagram через російські скарги. Тож ми вирішили для того, щоб хоча б частина цих історій збереглися назавжди, видати їх у книзі. Це наш перший том — до нього увійшло поки лише 100 історій.

— Тобто це найкращі історії чи відібрані за хронологічним принципом?

— Це, мабуть, одні з найкращих, найцікавіших або історій, або особистостей. У нас тут представлений і, наприклад, командир РДК Денис White Rex Капустін, і один з командирів з 3-ї окремої штурмової бригади Друг «Ролло» (Петро Горбатенко. — Авт.), і дуже багато доволі сильних медійно бійців, і поки що нікому не відомих військовослужбовців, які зробили героїчні вчинки.

— Яка стратегія проєкту — почути максимальну кількість голосів людей чи почути від них саме те, що потрібно?

— Якщо ви просто подивитесь та проаналізуєте наші соціальні мережі, то в нас там є і дівчата, і хлопці, і бійці ТрО, і спецпризначенці, і звичайні піхотинці з різних бригад Сухопутних військ ЗСУ. І ми маємо почути кожного. Кожна історія унікальна.

У мене ще в університеті був такий предмет, як усна історія. Це те, що люди розповідають. І ці історії треба записати для того, щоб зберегти. У той час студенти, мої одногрупники, записували історії своїх бабусь, дідусів, інших родичів про те, хто де народився, що пам’ятає з дитинства. А я записав тоді історію свого товариша-військовослужбовця, який боронив Луганський аеропорт. І вже тоді я зрозумів, наскільки цікаво це фіксувати, навіть для звичайної університетської практики.

Саме тому, що кожна історія є унікальною, і кожен має що розповісти про службу у війську, ми й започаткували цей проєкт, в межах якого фіксуємо спогади будь-які: і позитивні, і негативні, і навіть героїчні.

— Чи керівництво підрозділів завжди нормально сприймає те, що їхні підлеглі виступають із цими історіями у вашому проєкті?

— Загалом, так. Наприклад, з 3 ОШБр у нас дуже гарні відносини. Вони одразу пішли нам назустріч, дозволили бійцям розповісти їхні історії. А, наприклад, якщо ми записуємо спецпризначенців, вони ніколи не вказують звідки вони, якщо їм не дозволило керівництво. Ми пишемо їх під іншими бригадами або зазначаємо просто — військовослужбовець Збройних Сил України.

— Вважається, що цей проєкт сприяє залученню громадян до війська. Чому?

— Я вам наведу конкретний приклад. Співредакторка цієї книги Анастасія Голуб настільки прониклася цими історіями, що мобілізувалася до війська. Коли людина читає ці історії, то бачить, що насправді на війні не так страшно. Там не тільки одна смерть. Там є і гумор, і кохання, і просто життя, але воно інше. І цивільна людина має всього лише зрозуміти, що армія — це не вирок. І ця книга — історії людей, які поруч із нами зараз, — показує це життя. Життя, що продовжується, життя, якого не треба лякатися.

— У вашій анкеті є пункти «Як наблизити перемогу» та «Після перемоги». Чи є якісь побажання і плани, що трапляються частіше за інші, як їх можна згрупувати?

— Буду відвертим: більшість військовослужбовців хочуть просто поїхати кудись на море. Тобто в них усе «після перемоги» — це відпочинок. А коли відповідають саме на запитання «чим наблизити перемогу?», то тут у всіх зовсім різні думки. Хтось вважає, що треба мобілізувати всіх громадян України. Хтось вважає, що треба більше робити діджиталізацію, розробляти БПЛА, дрони. Думки настільки різні, що варто обов’язково прочитати їх у книзі.

— Чому, на вашу думку, друкований формат такий же важливий, як діджитал?

— Друкований формат — назавжди. Ця книга буде в архівах, у бібліотеках, і навіть за 100-200 років, коли історики майбутнього писатимуть свої монографії про цю війну, я впевнений, що вони будуть посилатися на ці історії, адже це першоджерело, пам’ять очевидців, тих, хто брав участь у війні.