Ексклюзив

Вони заходили на Київщину впевнено – з планами взяти столицю за три дні, з парадною формою для Хрещатика і бронетехнікою, яка мала стати символом «швидкої перемоги». Замість цього отримали опір, який зламав їхній сценарій. Але перш ніж відступити, вони залишили після себе інше – масові поховання, вулиці, всіяні тілами та зламані долі, які вже ніколи не повернути.

 Минуло чотири роки. Сьогодні Київщина живе далі – відновлюється, працює, повертає відчуття захищеності. Але війна не закінчилась. І ті злочини, які тут сталися, досі потребують відповіді – не лише емоційної, а й юридичної.

 Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувалися із заступником Голови Національної поліції України – начальником кримінальної поліції Андрієм Нєбитовим про те, як змінилося сприйняття війни за ці роки, що насправді побачили правоохоронці після деокупації, як документують тисячі воєнних злочинів і чи можливо притягнути до відповідальності тих, хто їх вчиняв.

Від переосмислення до запаху смерті: що насправді залишили по собі «визволителі» на Київщині

– Як змінилося ваше особисте сприйняття подій 2022-го за ці чотири роки – від емоцій до осмислення?

– Як і в усіх українців, змінилися цінності. По-іншому починаєш розуміти ціну людського життя та свободи. Ми побачили, наскільки крихкою може бути безпека, але водночас – якими сильними можемо бути, коли стоїмо разом, єдиним кулаком проти ворога. Військові, поліцейські, цивільні – саме ця єдність дозволила звільнити Київщину.

Саме тому сьогодні російська пропаганда намагається вбити клин між нами, посіяти розбрат у суспільстві. Ворогові потрібні ми слабкими й дезорганізованими.

Але ті події дали й інше – мотивацію. Працювати більше, будувати сильну, захищену державу. Бо на сильних не нападають. І тільки ми самі є архітекторами власної безпеки.

– Коли ви згадуєте Бучу, Ірпінь, Гостомель – що перш за все постає перед очима?

– Найперше – запах. Повітря, просочене сумішшю бетону, пороху і крові. І – всюди навколо – тіла. Люди, вбиті кулями й уламками, розстріляні в потилицю, закатовані. Декого знаходили лише частинами. Деяких стягували докупи й підпалювали, намагаючись приховати сліди звірств. Росіяни вбивали людей просто так. Розстрілювали, як у тирі – на вулицях, у будинках, в автомобілях. Цілими родинами, коли вони намагалися врятуватися й виїхати з небезпеки.

Коли ми встановлювали особи загиблих, вражало інше: це були звичайні люди. Слюсарі, техніки, підприємці. Люди, які не мали жодного стосунку ні до військових, ні до територіальної оборони.

Окупанти викрадали людей просто з власних домівок. Нашого колишнього працівника карного розшуку, пенсіонера, викрали з подвір’я, вивезли до лісосмуги, де стояли позиції армії рф, і невідомо за що закатували. Згодом ми знайшли та ексгумували його тіло.

У Бучі зафіксовано найбільше масове поховання часів окупації Київщини – 116 тіл, понад 70 із яких мають ознаки насильницької смерті. Їх поховав працівник місцевого моргу, який збирав убитих просто з вулиць. Він згадував: росіяни могли вбити перехожого заради розваги.

Те, що ці тіла вдалося зберегти, стало критично важливим для слідства. Це дало можливість дослідити та встановити обставини загибелі людей і в подальшому – притягнутиворога до кримінальної відповідальності.

Загалом на деокупованих територіях Київщини виявили 1385 тіл. Невпізнаними залишаються 153 загиблих. І ці цифри – не остаточні…Є зниклі безвісти, їхній розшук триває. На момент деокупації їх було 745. Станом на сьогодні – 265.

Під свист куль – рятували, ховали, трималися: у чому була справжня сила Київщини

– Що допомагало людям Київщини вистояти у найскладніші дні і у чому, на вашу думку, полягає їхня головна сила?

– Головна сила – у людяності й небайдужості. У здатності не відвернутися, навіть коли страшно. Люди допомагали один одному, ризикуючи власним життям.

Пам’ятаю трагедію в Гавронщині. Там відвага одного місцевого жителя врятувала життя. Коли російський БТР холоднокровно розстріляв цивільне авто з написом «ДІТИ» – попри білі стрічки й присутність малечі – цей чоловік не залишився осторонь.

Під свист куль він кинувся до понівеченої машини. Із п’яти пасажирів – серед них діти 1,5 та 14 років – вижив лише водій. Ризикуючи собою, чоловік витягнув пораненого, доправив до своєї оселі, надав першу допомогу. А потім – власноруч поховав загиблих: членів його родини та сусідів. Його свідчення допомогли нам задокументувати воєнний злочин росії.

–  Що тоді дало вам і вашим колегам не зламатися?

– Розуміння, що ми потрібні людям. І – дія. У ті дні робота поліції вперше вийшла далеко за межі прописаних обов’язків. Наші спецпідрозділи – КОРД і поліція особливого призначення – брали участь у боях на Броварщині та в Бучанському районі. Зведений загін Національної поліції «Сафарі» пліч-о-пліч зі Збройними силами визволяв Ірпінь і брав участь у бойових діях.

Поліція, яка зазвичай займається превентивною діяльністю, взяла на себе доставку гуманітарної допомоги, супровід військових і евакуаційних колон, забезпечення правопорядку. Кримінальна поліція збирала розвідувальну інформацію про розташування ворожої технікина різних напрямках. Усі дані передавалися до штабів для оперативного реагування. Слідчі документували воєнні злочини росії.

Уже протягом п’яти днів після звільнення регіону поліція повернулася в кожне місто і село. Одним із головних викликів став інформаційний вакуум, тому ми почали розгортати точки зв’язку через Starlink.

Для людей це стало справжнім порятунком. Вони йшли до поліції не лише по допомогу, а просто щоб сказати рідним: «Я живий». Вони плакали від радості та обіймались.

Тисячі злочинів і сотні історій смерті: що відкрили слідчі на Київщині після окупації

– Скільки воєнних злочинів на Київщині вже вдалося задокументувати, і що це говорить про масштаб трагедії?

– Із 2022 року слідчі Київщини задокументували 33 184 кримінальні правопорушення, вчинені проти основ національної безпеки України та проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.Із них понад 32 415 – це справи за статтею про воєнні злочини. Ці цифри говорять самі за себе. Це не просто статистика – це доказ того, що вбивства цивільних, катування і обстріли цивільних об’єктів були для ворога не випадковістю, а системою.

Окремо Головне слідче управління розслідує так звану «Бучанську справу» – магістральне кримінальне провадження щодо воєнних злочинів у місті. У її межах встановлюються обставини загибелі 358 людей. Аналіз тілесних ушкоджень показує:

• 152 людини були вбиті внаслідок вогнепальних поранень;
• 36 – через мінно-вибухові травми;
• 25 – загинули від дії високих температур (фактично були спалені);
• 56 – природні смерті;
• 89 – інші випадки (травми, невстановлена причина смерті через гнилісні зміни, переохолодження тощо).

Крім того, встановлено факт створення братської могили на території церкви Святого апостола Андрія Первозванного, де було виявлено 116 тіл.

У межах розслідування цієї справи вже проведено понад 1400 допитів свідків і потерпілих, близько 200 слідчих експериментів, 500 оглядів, 400 впізнань за фотознімками та 8 ексгумацій.Розкрито 84 вбивства. Ідентифіковано 352 загиблих, тіла яких передано родинам для поховання.

Загалом до відповідальності за злочини в Бучі вже притягнуто 97 військовослужбовців рф, яким повідомлено про підозру. Серед них – 10 командирів.

– Справи, що особисто для вас відображають жорстокість і безжальність окупантів, – які вони?

– Майже кожен злочин, з яким ми працюємо, демонструє виняткову жорстокість окупаційних військ. І коли таких випадків сотні – неправильно виділяти якийсь один. За кожним стоїть окрема трагедія.

Складно навіть сказати, що вражає більше: долі людей, масштаби звірств чи та легкість, з якою ці злочини вчинялися. 6 березня в Бучі російський військовий поранив у ногу місцевого чоловіка. Він вижив. Як з’ясувалося пізніше, чоловік залишався в місті, щоб доглядати за матір’ю, яка хворіла на деменцію. Після поранення його евакуювали, а жінка залишилася сама під обстрілами.Після деокупації її обгоріле тіло знайшли в сараї.Що відчував цей чоловік, розуміючи, що його мати залишилася без допомоги і не може нічого змінити?

Військовому рфповідомлено про підозру, справа перебуває в суді. Але чи здатен суд у повній мірі оцінити наслідки цього злочину – питання відкрите. Водночас, за нашими даними, цей військовий був ліквідований у серпні минулого року.

Є й інші випадки – коли окупанти знищували людей цілими вулицями. Так було на вулиці Івана Франка в Бучі. Під час розслідування ми не могли знайти свідків: у семи будинках поспіль усі мешканці були вбиті. Частину тіл окупанти спалили – переважно це були літні люди.

Наші слідчі встановили шістьох військовослужбовців 234 десантно-штурмового полку, причетних до цих злочинів, включно з командиром. Більшість кримінальних проваджень уже передано до суду.

Згадую і розстріл цивільних, які 6 березня евакуювалися з Ірпеня в напрямку Стоянки. Звичайні автомобілі – з білими стрічками і написами «Діти», «Люди». Це не зупинило росіян. Вони влаштували засідку і відкрили вогонь. Шестеро загиблих. Десятеро поранених.

Або наказ розстрілювати всіх, хто заходив у район перехрестя вулиць Яблунської та Вокзальної в Бучі. Понад 20 загиблих, серед них – 12-річна дівчинка. Розстріли тривали п’ять днів.Цинічно. Безжально. З повним усвідомленням, що це цивільні. І, на жаль, цей перелік можна продовжувати дуже довго. Я не можу уявити, що відчуває істота, здатна на такі дії.

– Наскільки реально притягнути до відповідальності конкретних російських військових і командирів, які скоїли ці злочини?

– Ми  робимо все  можливе, щоб кожен злочин був належним чином розслідуваний: збираємо  докази,  проводимо їх системний  аналіз та порівняння. Перший рівень розслідування – це встановлення безпосередніх виконавців злочинів.

Сьогодні ми поступово піднімаємося на наступний рівень – притягнення до відповідальності командирів середньої ланки: від командирів взводів до командирів батальйонів.Далі – третій рівень. Це оцінка дій вищого командування: командирів полків, дивізій і тих, хто ухвалював рішення на рівні управління військами.

Переважна більшість цих справ наразі розглядається заочно – за процедурою inabsentia. Але це не означає, що наша кінцева мета – отримати заочний вирок,який ми покладемо на  полицю і скажемо, що справедливість відновлено. Це тільки початок великого шляху, який нам доведеться пройти для того, щоб реально відновити справедливість.

І тут ключове питання – міжнародний розшук. Ми співпрацюємо з Інтерполом, але, на жаль, коли йдеться про воєнних злочинців – громадян рф, ця співпраця не завжди дає очікуваний результат.Саме тому ми розвиваємо прямі контакти з країнами-партнерами, посилюємо горизонтальну взаємодію, щоб забезпечити реальне переслідування воєнних злочинців.

Пам’ятати – означає не дати стерти правду

– Що означає «зберегти пам’ять» у вашому розумінні – для себе, для людей, для історії?

– Пам’ять про цю трагедію – частина мене. Вона щодня нагадує, за що ми боремося і яку ціну вже заплатили.Це не лише про минуле. Це про відповідальність – не дозволити забути, не дозволити спотворити правду.

Російська пропаганда не зупиняється ні на день, тому ми маємо пам’ятати постійно: на що здатен так званий «братський народ».

Між стабільністю і новими загрозами: чим живе Київщина через чотири роки після звільнення

– Четвертий рік після деокупації Київщини: як ви оцінюєте безпекову ситуацію в регіоні сьогодні і чи вдалося правоохоронцям повернути відчуття захищеностімешканцям?

– Ситуація в регіоні сьогодні контрольована і відносно стабільна. Безпеку ми будуємо з урахуванням пережитого досвіду та нових викликів – зокрема терактів, які здійснюються на замовлення російських спецслужб.

На Київщині вже відновлено зруйновані відділення поліції, зокрема в Бородянці. Також збудовано сучасний кінологічний центр за підтримки Фонду Говарда Баффета.Це не лише про інфраструктуру – це про повернення відчуття захищеності у громадах, які пережили окупацію.

– ⁠Які головні виклики для поліції Київщини залишаються актуальними після пережитого періоду окупації – зокрема в контексті воєнних злочинів, криміногенної ситуації та роботи з травмованими громадами?

– Головними викликами залишаються постійні атаки на житлові будинки й цивільну інфраструктуру, теракти та диверсії, організовані російськими спецслужбами, а також обіг нелегальної зброї.

Київщина пережила те, що неможливо стерти ні часом, ні відбудовою. Тут знають ціну кожного метра землі – бо за нього платили життями. І знають ціну правди – бо бачили її не в новинах, а перед собою. Тут досі пам’ятають кожне місце, де лежали тіла. Кожну історію, яку вже нікому розповісти. І поки ворог намагаться це заперечити чи розмити – слідчі дістають нові докази, родини чекають імен, а пам’ять не дає зробити вигляд, що нічого не було.Ця історія ще не закінчена. Бо поки не названі всі винні і не прозвучали всі вироки – ця тиша після пострілів залишається напруженою. І вона обов’язково буде порушена.

Читайте також: 33 дні пекла окупації: історія Липівки, через яку пройшло понад 300 одиниць ворожої техніки

Фото: Андрій Нєбитов

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.