Ексклюзив

Історія Олександра Іванова, командира підрозділу Головного управління розвідки, – це розповідь про волю, яка виявилася сильнішою за метал і навіть прогнози лікарів. З перших днів повномасштабного вторгнення він був там, де вирішувалася доля Київщини – у Гостомелі, Бучі, Ірпені. Поки світ спостерігав за цими подіями на екранах, Олександр разом із побратимами працював у сірій зоні – там, де ціна помилки вимірюється життям.

Журналісти видання «Київщина 24/7» зв’язалися з мамою героя, пані Надією. Ми розпитали її про те, яким був шлях сина від перших днів оборони області до сьогоднішньої боротьби за кожен крок у реабілітаційних центрах. Ця розмова – не лише про війну, а й про неймовірну силу воїна, який змусив лікарів повірити в диво.

Від АТО до звільнення Київщини

Війна для Олександра почалася не у 2022-му, а ще в часи АТО (з 2018 року – ООС, – ред.). Тому, коли у лютому над Україною завили сирени, він уже знав, що робити. У той момент він перебував за кордоном, у безпеці. Але для нього «безпека» не мала сенсу, поки вдома вбивали його людей.

«Йому казали: зроби «білий квиток», не їдь. А він тільки сердився: «Мама, я що, хвора людина? Я мушу бути там». І вже 26 лютого він пішов нас захищати»», – згадує пані Надія.

Без зайвих роздумів він став на захист Київщини та потрапив у самий епіцентр. Буча, Ірпінь, Гостомель – міста, які стали щитом для столиці. Як розвідник, він бачив те, від чого згодом здригнеться весь світ: понівечені вулиці, розстріляні цивільні автівки та перші свідчення звірств, які залишили по собі окупанти.

Він заходив туди, де кожен підвал міг ховати небезпеку, а кожна вулиця була свідком трагедії. Олександр бачив ці звірства на власні очі ще до того, як туди потрапили міжнародні комісії та медіа. Проте вдома про цей жах не знали – він оберігав рідних від війни навіть тоді, коли сам був у її холодному серці.

«Він мені тільки писав: «Мама, все окей». Більше нічого. Але в тому «окей» було все моє життя. Я дихала від одного повідомлення до іншого. Він визволяв ці міста, бачив увесь той жах, але беріг моє серце», – розповідає мати.

Диво-зустріч

Після того, як ворога вигнали з-під Києва, підрозділ Олександра перекинули на схід. Перед відправкою сталася зустріч, яку пані Надія досі називає справжнім дивом.

«Я тоді переплутала тижні й приїхала до Києва на проводи (поминальні дні після Великодня, – ред.). У результаті залишилася у доньки. І от сиджу там – і раптом відчуваю на собі чийсь погляд. Повертаюся – а він стоїть. Мій Саша. Це було справжнє диво, бо я навіть не планувала бути там у той момент. Я оразу запитала: «Синочку, що тобі приготувати?», а він посміхається: «Мама, я так хочу твоїх картопляників»».

Це були останні домашні картопляники перед довгими роками лікарень…

Хто навів бійців на заміновану ділянку?

 5 червня 2022 року під Лиманом машина військових підірвалася одразу на двох мінах. Один побратим загинув миттєво. Олександра спочатку теж вважали загиблим, але потім Надії зателефонували.

«Мені сказали: важке поранення, везуть у Дніпро. У мене в ту секунду просто відняло ноги. Я не могла встати, але одразу кинулась їхати до сина», – згадує пані Надія.

Згодом вона дізналася, як саме сталася трагедія. За її словами, коли Олександр із побратимами їхав на виконання бойового завдання в районі Лиману, їм зустріся чоловік у формі поліцейського:

«Він сказав, що він свій і що покаже хлопцям кращу дорогу. Хлопці поїхали за ним…А він вивів їх прямо на заміновану ділянку». 

Реабілітація, як щоденна перемога

Поранення, яке дістав Олександр було вкрай важким. Лікарі не давали жодних гарантій. Уже те, що він вижив, називали дивом. Найбільше постраждала частина мозку, яка відповідає за мовлення. Коли Олександр прийшов до тями, він майже не міг говорити.

«Він дивився на мене і очима питав: «Ну як ти мене розумієш?». А я плакала і казала: «Саша, я завжди тебе розумію, кожне слово, навіть якщо ти мовчиш».

Попереду були роки відновлення. Довелося змінити 13 реабілітаційних центрів. Лікарі попереджали: після таких травм люди зазвичай лише починають сідати на п’ятий рік. Але він не чекав. Розвідник, який вистояв на Київщині, вирішив вистояти і тут. Він піднявся на ноги вже через два з половиною роки.

«Реабілітологи казали, що це велика рідкість. Але я вірила – він встане. Лікар колись пообіцяв: якщо зможе просто встояти на ногах, то з часом піде. І він пішов».

Війна триває

Сьогодні Олександр ходить. Повільно, важко, з допомогою ходунків – але сам. Кожен його крок – це така ж перемога, як і звільнення кожного метра нашої землі.

Його історія – це гучне нагадування: війна не закінчилася. Вона триває прямо зараз На передовій. Під обстрілами. І тут – у залі реабілітації, де кожен рух дається через біль. Поки наші воїни тримають фронт, Олександр тримає свій. І доводить: українські військові не відступають – ні перед ворогом, ні перед вироком лікарів. Бо наша боротьба за життя продовжується щомиті.

Читайте також: Вистояла під ударами і відроджується: Бородянка згадує день звільнення від окупантів

Фото: Надія Іванова, Київщина 24/7

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.