Бойовий медик з Пикуловичів Юрій Дембіцький з травня 2022 року боронить Україну, рятує побратимів. Сьогодні він щасливий батько, люблячий чоловік та патріот, якому є що розповісти про війну, яка триває вже п’ятий рік.

– Як опинилися у війську ?

– За освітою я технік-технолог алкогольних та безалкогольних напоїв, тож до медицини та військової справи не мав ніякого відношення. Намагаюся сприймати дійсність просто, але з відчуттям якоїсь внутрішньої справедливості.

Напередодні 24 лютого, як і більшість українців, не вірив, що почнеться війна. Моя мама вчителькою працює, їм радили виїхати в село.

16 лютого поїхав у Київ у пошуках нової роботи, щоб у своїй професії більше розвиватися. Успішно прийшов співбесіду на крафтовій пивоварні в Ірпені, тож мав працювати помічником головного пововара. Проте був нюанс – щеплення від COVID-19. Якби не це щеплення, я б, напевне, і не повертався у Львів, але довелося. Тоді думав, що скоро приїду в столицю, потрібно ще з друзями зустрітися, погуляти. Ми поїхали на ковзанку, а тоді було вже досить тепло, і літ почав танути. Так сталося, що я впав, зламав руку.

За день до повномасштабного вторгнення мені попередньо подзвонили, сказали, що до тебе приїде ТЦК, можеш вже обрати, яку бригаду хочеш 71-у механізовану або 80-ту десантно-штурмову. Кажу: хлопці, вибачайте, але зараз не зможу, у мене рука зламана. Вони все ж приїхали та перевірили. Так отримав відстрочку, але розумів, що все одно піду служити. Важливо сказати, що трохи згодом я зустрів одного друга, на рік молодшого від себе,  якому 23 лютого дали повістку, і його відправили на 5-денну підготовку на Схід. Він сказав, що отримав поранення, бо просто під’їхав танк і почав розстрілювати кожну хату, яку бачив.  Після цього я зрозумів, що 5 днів на підготовку це досить мало, хоча я й служив строкову,  але готуватися треба, ведення війни також змінюється. Тому треба варто починати готуватися завчасно.

– Як стали бойовим медиком ?

– Я гортав стрічку в Інстаграм, і мені випав допис «Підготовка у Львові з тактичної медицини та з тактики ведення бою». Я вирішив зареєструватися, поїхав на наступний день туди. Цікаво, що спочатку була лекція як збирати-розбирати автомати. Спробував зібрати-розібрати автомат, інструктор зауважив, що маю навики, нещодавно служив, бо руки пам’ятають. З’ясувалося, що ми ще й з однієї частини.

Далі була тактична медицина. Там був присутній один професор, який зауважив, що у 2014 році чимало добровольців не знали, що таке тактична медицина і як взагалі надавати допомогу людям. Зі 100 поранених, яких можна було на той час врятувати, більше 50 помирало від того, що втрачали кров, не знали, як цю кров зупинити.  Це спонукало вивчати медицину,  але тоді навіть дівчат-медиків хотіли відправляти на фронт. 

У групі, де я проходив тренінг, ніхто не виявив бажання провести заняття з тактики ведення бою. Це по суті страйкболи, але тут ще показують і розказують, як варто себе ввести. Навіть коли служив, ми часто брали в оренду за свої кошти страйкбольну зброю і тренувалися по розбитих будівлях, по окопах як працювати. Мені тоді вдалося з іншою групою попрацювати.  Проте буквально за 10 хвилин до кінця я якось неправильно встав і досить серйозно підвернув ногу. Тож нова травма, біль у нозі і знову відстрочка, хоча я приїхав в ТЦК та пройшов ВЛК.

У квітні знову готувався до служби, але взяли тільки хлопців з правами, бо водії були потрібні. Найцікавіше почалося 4 травня 2022 року. Виходить, що я приїхав, мене повністю оформили та відвезли спочатку в Рівненську область. Але там співбесіду прийшов також тільки водій,  який перед цим працював на фурах. Всіх інших 20 осіб відправили. Вже всі думали, що їдемо знову додому, що знову не потрібно людей, бо тоді вистачало. Але по дорозі до Львівської області працівники ТЦК додзвонилися до іншої частини і виявилося, що потрібні люди у Львівську частину прикордонників. Тож з 4 травня 2022 року я вже почав повноцінну службу.

– Що є найважчим у роботі бойового медика ?

– Вважаю, що за ці 4 роки війни мені постійно щастить. Спочатку всі брали до уваги те,  що я маю сертифікати з курсів парамедика. Розуміюся у медицині, мене хотіли взяти в мінометний підрозділ. Але перед цим на полігоні пояснював психологині як правильно накладати турнікети. Після цього мене взяли на заняття з бойовою медикинею,  яка 8 років навчала. У процесі мене побачили і забрали до медиків на посаду фельдшера, хоча я без медичної освіти.

Поки я був з іншим підрозділом, ми перебували в Рівненській області на кордоні з Білорусю. Коли поїхали до Святогірська, почався контрнаступ. Спинилися біля Краматорська. Наші відсували ворога від лінії фронту. Ворог вже був за 40 км від того місця, де ми дислокувалися. Через місяць був Бахмутський район. Зранку щось починаю куховарити,  і чую постріли та вибух. Зайшов в окоп. Через п’ять надійшла інформація про 300-го, поранення в ногах. Прибіг, хлопці вже наклали турнікет. Оглянув ногу, поранення не серйозне. Воїну пощастило, осколок пройшов між двома кістками. Там достатньо було перебинтувати, турнікет зняв на місці,  бо часу ще прийшло небагато. Такою була перша моя домедична допомога. 

Хоча біля Святогірська, в сторону Тетянівки,  був випадок, коли під час переправи зірвалася вантажівка, було більше 15 поранених і, на жаль, два 200-их. Необхідно було швидко надавати допомогу. Був один чоловік з пошкодженою шиєю, він не міг навіть голову тримати прямо, в нього вона дивилася у бік. Захопив з собою комірець-шанс, він знадобився і я допоміг, а далі його повезли в лікарню. У цій ситуації загинув один військовий через те,  що машина переверталася, десь ноги склалися і в грудну клітину втиснули його. Він задихнувся… Ще одного військового притиснуло кузовом…Страшна картина…  Важка і морально, і фізично робота.

Головне – не розгубитися.  У різних місцях кров витікає з різною швидкістю. До того ж є ще такі фактори як адреналін і страх людини, яка отримала поранення,  ці фактори здатні зупиняти кровотечу.  Наприклад, з ноги кров витікає 45 секунд, людина втрачає свідомість, є ще буквально секунд 15-30, щоб надати допомогу. Швидкість грає важливу роль. 

 Фізично важко, якщо тягнути людину треба, витягувати з поля бою,  але також потрібно розуміти і обставини. Є червона зона, якщо там ведеться обстріл,  і ти бачиш, що людина поранена, варто оцінювати ситуацію. Якщо ти, наприклад, поповзеш до пораненого,  щоб надати допомогу, і тебе поранять чи навіть вб’ють,  то ти не зможеш надати допомогу іншим.  Тому завжди спочатку з людиною варто голосом спілкуватися і намагатися її скерувати на твій голос,  щоб вона, принаймні, підповзла до тебе в укриття. Є багато нюансів. Я особисто в такі ситуації не потрапляв,  але знаю інших медиків, з якими спілкувався. Найскладніше — це спостерігати як людина, з якою ти довгий час прослужив, отримала поранення, а ти не можеш надати допомогу,  бо йде інтенсивний бій…. 

– Чи достатньо на фронті медикаментів та засобів домедичної допомоги ?

– Тут все залежить від підрозділів.  У когось їх достатньо, у когось їх бракує. Мало часу приділяють навчанню, тож люди не розуміють, що їм  потрібно з собою обов’язково мати. Я навіть зробив таку аптечку,  яка поміщається в кишені. Спочатку я, як і всі інші, носив пластинки в кишені,  ти ходиш, повзаєш, бігаєш, ті пластинки одна об одну труться, змішуються з потом і їх викидаєш.  Тут вони в пластиковому кейсі, який закривається,  має свою кожну комірку і виходить, що досить зручно зберігати і брати на позиції. Такий вийшов практичний органайзер.

– Побачивши людський біль, смерті побратимів, як не втратити себе ?

– Після аварії досить складно було… Мене підтошнювало, постійно ця картина перед очима,  маю навіть фотографії з місця.  У подумках міркував,  що ти або занурюєшся у ці всі моменти, будеш це проживати,  або ти просто відкидаєш це все і з холодним розумом ідеш далі. 

– Чи відчувається прірва між цивільними та військовими у буденному житті ?

– Цивільні одночасно наче і розуміють, стають більше схожими до європейців,  які просто можуть поспівчувати.

Одиниці намагаються якось діяти,  щось робити, більшість просто вже настільки звикли до війни,  що людям часто просто байдуже. Також люди настільки вже бояться ТЦК, що якщо бути у формі, особливо в компанії, по вулиці, то на сході, де багато військових, якось спокійно реагують. У західних областях думають, що ми ТЦК, що зараз будемо їх забирати.

Велику роль відіграють медіа,  адже розказують, як все в нас класно,  де ми наступаємо, як класно відбиваємо атаки, скільки ми знищили ворогів.  Нам не розказують про реальні труднощі на фронті,  про те, чого бракує, чим держава, наприклад, забезпечує, чим не забезпечує.

Коли я відкриваю якісь збори,  часто напряму в мене ніхто не питає, але через моїх батьків буває і запитують, чому держава не забезпечує. Наприклад,  ми отримали зарплату і 10% від зарплати скидаємо, щоб закупляти багато різних речей. Актуальна ситуація з генераторами, хтось звик, що генератор  стоїть вдома, і рік часу нормально працює.  Ми місяць тому купили і зараз через місяць знов купуємо. Це у кращому випадку.  У нас бувало таке, що мені волонтери прислали генератор за 30 тисяч,  щоб нормально все витягувати.  Його дали на позицію, він був на позиції 2 дні,  на наступний день позицію повністю спалили. Багато дронів, особливо вночі, окупанти ціляться у генератор, адже він світиться, як ліхтарик.

–У Вас було захоплення виноробством, чи є це захоплення досі ?

– Вино – сезонний продукт. Щоб виготовляти вино потрібно брати відпустку саме в той час, коли є сезон винограду. Оскільки відпустка триває 15 днів, то за цей час не встигнеш зробити гарну продукцію. Фактично ця діяльність зараз призупинена. Хоча виноробством почав цікавитися з 10 років. У такому віці зробив свою першу продукцію. У мене навіть одна пляшка збереглася. Її варто відкоркувати, бо смак вже зовсім змінився.

Нині у Сумах, коли якісь вихідні, я звик постійно щось робити. І мені в квартирі просто нудно знаходитися. Наприклад, якісь фільми дивитися, ще щось. Я просто почав розвиватися і робити лікери. Маю приблизно 35 експериментів з різними напоями. Деякі друзі замовляють у мене лікери.

– Чи є у Вас якийсь оберіг?

-У мене є молитва. На позиціях, де я перебував, усі вціліли. У двох інших медиків, з якими ми по черзі мінялися, були і 200, і 300.

Хлопці завжди сміялися, поки були біля Серебрянки, що на Донеччині. Казали, що на позиціях залишать мене, бо щось у мені таке  є.

Ще такий випадок був. Це було 20 серпня. Ми заїхали на позицію і хлопці, з якими мінялися, кажуть, що щось останнім часом стало досить гучно, позицію обстрілювали 50 разів за день. На наступний день нас було п’ятеро на тій позиції, четверо відчергували вночі по черзі, бо потрібно було людей переправляти на позицію в цей ліс. А я вночі спав і чергував майже весь день. Хлопці мене о 8-ій ранку розбудили, я поснідав і тут різко мені стало жарко. Біля кухні була вирита яма з гілками. Я перемістився туди, бо там прохолодніше, бо в тіні було 45 градусів. Чую через хвилину снаряд прилітає і вибухає. Він поруч впав і врізався в дерево, яке було трохи на підвищенні. Дерево повністю повалило, а кухню зрешетило осколоками. Мені пощастило, що сидів під стіною, де знаходилося дерево, тому стіна мене захистила.

Якось зняв жилет, бо було дуже спекотно. Поклав його під накриттям кухні, частково під сонцем, щоб він просох. У мене тут на грудях є кишенька під телефон і там тримаю цю свою молитву. Я тоді молитву та телефон дістав і знову спустився в яму. Читаю цю молитву, минуло знову десь дві хвилини, у тому місці, де я скидав бронежилет, впав снаряд, мій бронежилет посікло осколками, його відкинуло на метр. Найбільше посікло місце, де знаходився цей підсумок, що його довелося викинути і купити новий. А образочок Діви Марії у кишеньці цілий.

– Що найбільше мотивує та надихає ?

– Моя родина. Приємно спостерігати за дітьми, як вони розвиваються. Старшу донечку усиновили минулого року. Хлопчик народився також минулого року. Тут також якесь співпадіння. Поки всі оформили документи, ми дівчинку забрали 9 червня. Тоді на чергуванні були вдвох, а я хотів на перший день народження дівчинки в родині бути поруч, тож відчергував дві доби та поїхав у Харків. Ми відсвяткували, а ввечері дружині погано. Десь четверта-п’ята ранку, дружина каже, що в неї відійшли води. Ми поїхали до лікарні, сказали, що ще трошки рано, але сьогодні народження. Так уже в другій годині дня народився хлопчик. Виходить, день народження за днем народження. Добре, що командир дозволив їздити до сім’ї. Якщо б кожна родина в країні надала допомогу одній дитині-сироті, набагато простіше було б таким дітям вирости.

– Що хочете побажати українцям ?

– Ми хочемо повернути Схід, Крим, треба більше допомагати армії. Чим більше ми будемо зараз допомагати, тим менше піде служити наших людей в майбутньому.

Скільки б держава не виділяла, завжди цього мало, адже війна забирає багато ресурсів. Навіть елементарна підтримка, навіть якісь харчі, навіть ті ж самі вареники, пасочки дають відчуття військовим, що їх підтримують, що їх чекають, у них вірять. Є вислів  Бонапарта: «Народ, який не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу».

Вікторія Луцюк

Читайте також: як помирав Ісус Христос…