Євген Морев із грудня 2025 року — головний сержант 12-го армійського корпусу, в підпорядкуванні якого бригади з Київської, Черкаської, Чернігівської областей.

У війську чоловік — з 2016 року. Тоді він звільнився із цивільної роботи, щоб стати до лав ЗСУ. А працював, між іншим, у ДТЕК, мав тисячу доларів зарплати на той час.

На початку лютого 2022 року звільнився із ЗСУ і планував працювати в охороні морських перевезень. Перший рейс — Об’єднані Арабські Емірати, посада начальника зміни, мінімальний дохід — 5 тисяч доларів. Але в 2022 році, обираючи між ОАЕ і ТЦК, Євген Морев обрав друге. Бо треба.

«Так, було страшно. Була паніка. Всі інстинкти казали: „Братан, розвертайся! Тобі не треба туди“. Була сильна внутрішня боротьба між „треба“ і інстинктом самозбереження». «Треба» перемогло«, — ділиться він.

Тож як будував свою сержантську кар’єру головний сержант 12 АК? Яка нині особливість роботи сержанта під час четвертого року широкомасштабної війни? Яка ключова різниця між офіцером і сержантом та що їх об’єднує на війні?

Про це та інше кореспондентка АрміяInform розпитала Євгена Морева під час інтерв’ю.

Пане Євгене, яким був ваш шлях до посади головного сержанта корпусу? Коли і чому ви опинилися у війську?

У війську я — з лютого 2016 року. Звільнився із цивільної роботи, з ДТЕК, де почував себе нормально тоді, мав майже тисячу доларів зарплати на той момент.

Потрапив у 169-й навчальний центр, пройшов фахову підготовку за напрямом зенітника і потрапив за розподілом у 17-ту танкову бригаду.

Оскільки ЗРК «Оса» в бригаді на той момент не було, мені сказали: «Вітаємо, друже, відтепер ти піхотинець» (сміється). Так я потрапив у найкращий підрозділ — у піхоту. Ми виконували завдання навіть ті, які нам не ставили: наприклад, проходили вперед на 5 км замість 1 км, захоплювалися, словом (усміхається). Так я прослужив свій перший трирічний контракт. Виконували бойові завдання в Луганській області — спочатку працювали фактично однією ротою. І якби сепаратисти знали, скільки нас там, то вони б вийшли та закидали нас шапками просто. Бо наша рота тримала те, що мала тримати бригада.

За цей час я отримав своє перше сержантське звання. І саме в цей час я для себе зрозумів, що буду сержантом. Хоча була можливість стати офіцером, але для себе я вирішив, що піду по сержантському напряму. Я бачив, що саме як сержант зможу принести більшу користь.

За три роки контракту в мене було кілька контузій. У грудні 2018 року мене перемістили викладати в 169-й навчальний центр — рік був інструктором, ще рік — сержантом-інструктором. І остаточно зрозумів, що я не хочу ставати офіцером.

У 2021 році перевівся в Інститут танкових військ, став командиром взводу охорони. Пробув на цій посаді до кінця другого контракту, до 10 лютого 2022 року. Звільнився із ЗСУ, і далі планував трохи інше життя — мав іти працювати в охорону морських перевезень. Була можливість та домовленість, перший рейс — Об’єднані Арабські Емірати. «Голий оклад» на старті — 5 тисяч доларів. Мене брали одразу начальником зміни.

23 лютого я виїхав з Києва — щоб оформити документи в ТЦК на виїзд з України. Залишалася одна печатка. Але 24 лютого вранці в Дніпрі прокинувся, зібрався, взяв броню, запакувався та… таки пішов у ТЦК. Але вже з іншими документами (сміється).

Спочатку я мав потрапити у 25-ту повітрянодесантну бригаду, але привезли в 133-й батальйон охорони оперативного командування «Схід». Коли я запитав старшого супроводжуючого — як же, мовляв, так, адже обіцяли ж 25-ту, то він сказав мені: «Братан, яка різниця? Два плюс п’ять — сім, один плюс три плюс три — теж сім» (сміється). Тому, в принципі, все нормально!

Призначили мене старшим бойовим медиком роти, я був у званні головного сержанта… Того ж дня я написав рапорт, де просив перепризначити мене в бойову частину… І буквально за два тижні мені сповістили, що я — головний сержант 53-ї окремої механізованої бригади, яка тримала тоді оборону Вугледара. Далі були відбиття Павлівки, дві ротації Бахмута, 14 місяців Авдіївки і трохи Сумщини.

Навесні 2024-го мене призначили головним сержантом 157-ї окремої механізованої бригади, яка лише формувалася. Було багато роботи на полігонах, потім довелося вискочити штурманути разом з командиром батальйону — відбили пару позицій під Зеленим Полем на Покровському напрямку…

У грудні 2025 року обійняв посаду головного сержанта 12-го армійського корпусу.

Бригади 12-го корпусу наразі виконують завдання вздовж усієї лінії фронту. І це бригади дуже потужні: і 72-га окрема механізована бригада, і 5-та окрема штурмова бригада, і 67-ма, і 65-та, і 157-ма — я безпосередньо її створював у 2024 році. Один із її здобутків — взимку 2025 року на Покровському напрямку в районі села Зелене Поле ця бригада чотирма неповними батальйонами протягом двох з половиною місяців розмотала полк спецназу і півтори мотострілкової бригади. Все це — без бригадної артилерії, без танків, без батальйону безпілотних систем.

Мені цікаво працювати з людьми: навчати, тренувати. Адже призначення будь-якого сержанта — працювати з людьми.

Який момент служби став для вас найбільш складним?

Найскладніше було не під час служби, а якраз з 10 лютого по 27-ме у 2022 році, поки не призвали.

Бо коли ти йдеш зі служби, то стикаєшся з тим, що нах*р нікому не потрібен. Навіть якщо ти здоровий, адекватний, маєш сім’ю. Але ти нікому не потрібний — окрім своєї родини… І навіть вони не завжди можуть тебе сприйняти. Це було складно.

А ще найскладніше було повернутися на службу: коли 24 лютого я йшов у ТЦК — мене всього аж трясло. Так, було страшно. Була паніка. Всі інстинкти казали: «Братан, розвертайся! Тобі не треба туди». Була сильна внутрішня боротьба між «треба» і «інстинкт самозбереження». «Треба» перемогло.

Хто або що найбільше вплинуло на формування вас як лідера?

Живі приклади. Саша Муравський, Діма Рябов, Андрій Куриленко… Можна довго перераховувати. У «Десні» на мене мав значний вплив Віктор Ніколюк — саме завдяки йому я почав спілкуватися українською. Якось він прийшов до мене на заняття, посидів, послухав. Сказав, що все добре — але порадив: «Давай вже починай українською викладати». Я вибачився, сказав, що зараз можу спілкуватися лише суржиком, на що він відповів: «Гарна українська починається з поганої української. Починай поганою — і зроби її кращою».

З 2022 року в мене були круті командири, які також навчили багатьох речей.

У чому полягає ключова роль головного сержанта новосформованого корпусу на цьому етапі війни?

Як і у всіх головних сержантів якогось структурного підрозділу, у нас є 5 основних напрямів діяльності.

По-перше, це готовність до виконання завдання особовим складом (підготовка бойова, індивідуальна), це участь в ухваленні кар’єрних рішень, маю на увазі призначення сержантського складу.

Також ми опікуємося дисципліною та порядком, бо кожен сержант — це носій військової дисципліни. Також на наших плечах — захист інтересів особового складу. Кожен рядовий та сержант має приходити зі своїми проблемами до сержанта. Бо офіцер планує бій, керує боєм. Тому офіцерський час під час планування — це життя підлеглого особового складу, тому відбирати його (час) не можна.

Сержанти є радниками своїх командирів відповідно до наших функціональних посадових обов’язків.

Але в умовах війни як сержант, так і офіцер працюють на солдата. Ми маємо солдата всім забезпечити, дати вміння і знання для захисту держави.

Як ви вибудовуєте довіру між командуванням і рядовим складом?

Солдатові неможливо довести, що він має довіряти командирові корпусу. Бо довіра здобується лише за рахунок особистого спілкування. Під час війни — лише так: лише спілкуванням, комунікацією. І це неможливо зробити за день-два. Біда в тому, що в нас солдат зосереджений на собі. Але я, коли працюю в підрозділі, завжди кажу, що в нас всіх є три спільні речі. Перше — вижити, зберегти життя своє, своїх товаришів, побратимів, посестер, підлеглого особового складу.

Друге — це місія, тобто визволити нашу державу.

Третє, більш банальне — це зберегти озброєння і техніку, бо без них ми просто не зможемо досягти перших двох цілей.

І коли в нас кожен солдат це усвідомить — буде довіра. Важливо проєктуватися на майбутнє.

Зараз я — «ліва рука» командира, права рука — начальник штабу. Я той, хто поїде в підрозділ, побачить ситуацію на власні очі, і розповість командиру реальну обстановку.

Що робити, коли моральний дух підрозділу падає і мотивація вкрай низька? Чи маєте якісь універсальні поради чи рецепти головного сержанта?

Люди демотивовані постійно. Вони чомусь відчувають, що є жертвами. І це і є головна проблема. Але в той момент, коли їм дали зброю до рук — вони вже воїни. Це дуже важливо усвідомити і прийняти. Вони прийшли у військо не обов’язково вбивати, а захищати свою землю.

Важливий і особистий приклад: коли солдат у віці 25 років бачить, що 40-річний у броні може більше, ніж він — це вже показовий приклад, який спонукатиме до мотивації. Вони почнуть займатися собою… Тому власний приклад і спілкування творять дива.

Яким має бути сучасний сержант у бойових умовах?

Сержант — це лідер, зразок для підлеглих, надійна опора та помічник для командира.

Коли він буде зразком? Тільки в тому випадку, коли особовий склад буде бачити, що він рішучий, сміливий, розумний і впевнений в собі. Сержант має вести за собою.

Лідерські якості сержанта можна виховати. Але вони можуть бути і вроджені — і дуже важливо не втратити цього самородка. Якщо їх не підтримувати, не допомагати в зростанні, не мотивувати — вони дуже швидко перегорають. Просто змусити когось бути лідером — неможливо. Людина може тільки сама в собі його виховати.

Фото Віталія Павленка та з особистого архіву Євгена Морева