Наземні роботизовані комплекси називають майбутнім війни, але на практиці все складніше: техніка ламається, грузне в чорноземі й часто не витримує першого бою.

В інтерв’ю з кореспондентом АрміяInform командир відділення НРК із 108-го окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі» 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка розповідає, який це має вигляд насправді.

— Як давно ти у війську і безпосередньо чим зараз займаєшся?

— Мене звати Назар, мій позивний «Лагідний». У війську з 2022 року, з березня, якщо точніше. Мобілізувався в підрозділ ППО, але взагалі бажав потрапити в батальйон «Вовки Да Вінчі».

Нині я командир відділення НРК, наше відділення займається навчанням, інструкторською роботою, а також ми тестуємо різні типи НРК і виходимо на бойові, де безпосередньо виконуємо роботу.

— Розкажи про період служби в підрозділі ППО.

— Я був взагалі-то в МВГ (мобільна вогнева група), на той час у 2022 році в нас були ЗУ-23-2 і «газон» ще радянського зразка. Ми фактично на звук намагалися збивати ті «Шахеди», але були підтверджені випадки збиття.

— Як відбувся твій перехід з ППО до «Вовків Да Вінчі»? Що тебе вмотивувало перейти саме сюди?

— Особистість командира Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі» змотивувала мене ще до початку повномасштабного. Це людина, яка пройшла шлях добровольцем, яка з 2014 до 2022 року воювала не за гроші, а за країну.

Він об’єднував навколо себе таких самих, схожих людей по духу. Мені здавалось, що це саме те, що мені потрібно, саме цей дух братерства, з цими людьми, з якими я хочу і буду воювати плече до плеча.

Взагалі, я перевівся, за рахунок того, що запрацювала система «Армія+».

У перший день від запуску я одразу подав електронний рапорт, підкріпив відношення. За три дні мені прийшла відповідь, що мій рапорт погоджено, але я потім ще два місяці шукав наказ.

Армія+ допомогла, знайшла номер мого наказу. І з цим номером я прийшов у свою стройову частину, і вже з січня 2025-го року був у батальйоні «Да Вінчі».

— Чим ти став займатися в новому для себе підрозділі?

— Взагалі, хотів йти на піхотну посаду, але коли шукав можливість переведення, то познайомився з майбутнім командиром з позивним «Ябчанка», який підтримував зі мною комунікацію на всіх етапах мого переведення.

Вже в підрозділі я потрапив до роти вогневої підтримки, працювали на автоматичному станковому гранатометі МК-19, прикривали наших хлопців з піхоти.

— Як відбулося твоє знайомство з наземними роботизованими комплексами, це було поступово?

— Такої посади, як оператор НРК, тоді ще не було, але мій командир, друг «Ябчанка», займався тою справою. Він збирав якісь одиничні НРК-шки зібрані за волонтерські кошти, випробовував їх, а коли ми поверталися з позиції, то займалися розвитком і вдосконаленням компоненти НРК.

— Пригадай свій перший бойовий вихід. Які емоції в тебе були?

— Мій перший бойовий вихід стався на Покровському напрямку, це було буквально як я перевівся з ППО, і за тиждень одразу пішов на вихід. Потрібні були люди на позиції, і я пішов, не маючи якогось розуміння, досвіду, яке воно взагалі це піхотне життя.

Нас завезли, ще тоді була можливість, прямо машиною до позиції, ми згрузилися, ну і близько тижня прикривали піхотинців з МК-19.

— Я правильно розумію, що тепер НРК допомагають вирішувати багато логістичних завдань, але на цьому їхні функції не обмежуються?

— Так, у нас абсолютно різні функції. Ми закриваємо завдання з логістики, НРК-камікадзе, ударні, евакуаційні та інженерні. Цей напрям досить стрімко розвивається, багато всього нового, і є над чим працювати та вдосконалювати.

НРК досить помітне, не дуже швидке, є обмеження щодо альтернативи вибору маршрутів руху. Проте, як любить казати мій командир: «Кожна знищена НРК-шка, це не знищена машина броні, і збережене насамперед життя побратима».

— Наскільки НРК стійкі до РЕБ-перешкод, як порівняти з FPV-дронами?

— У нас основний зв’язок — Starlink, який ти не подавиш, бо це супутниковий зв’язок. До того ж є альтернативні системи зв’язку, але вони йдуть як запасні, на випадок, якщо раптом щось піде не за планом з основним, але про них детально розповідати, я думаю, не варто.

Тому основний — це Starlink: у нас є відео, керування, і йому не потрібен радіогоризонт.

— Чи були в тебе нестандартні ситуації в роботі з НРК?

— Так, в нас цікава ситуація була: ми з побратимом з’їхали НРК в танковий рів і пішли її витягувати. Дістали, сіли на неї, поїхали, ще дорогою забрали одну пошкоджену НРК.

І вже майже на фінішній точці в засідці чекав ворожий FPV-«ждун». Ми помітили щось підозріле завчасно, злізаємо з НРК і пішли подивитися, чи це точно дрон-«ждун», бо здалеку не було видно. Аж раптом він злітає на нас. Добре, що промахнувся, і всі залишилися живими.

— Скільки часу може тривати логістична операція?

— Взагалі, робити будь-яку місію з використанням НРК, це досить довго. Чому? Бо НРК, як ми попередньо говорили, не швидка і не маневрена.

До прикладу, роблячи місію — 10 кілометрів в один бік, це займає часу близько двох годин, оператор сидить, і це така досить нудна, монотонна робота, але це набагато простіше, ніж керувати БПЛА.

НРК їде по землі, і тебе там вітер не здує, є свої певні моменти, але саме мікроконтроль, так би мовити, керування набагато простіший.

— Розкажи про НРК-камікадзе? В яких випадках їх застосовують?

— Зазвичай НРК-камікадзе використовують у випадку, якщо необхідно знищити якусь ціль, переважно маломобільну, або якийсь ворожий бліндаж.

Її можна навантажити протитанковими мінами або тротилом чи будь-якою іншою вибухівкою, яка є. НРК під’їжджає в бліндаж, ти замикаєш її плату ініціації і відбувається підрив.

— А не ефективніше, умовно, взяти БПЛА і скинути вибухівку з повітря? Бо виходить для НРК місія в один кінець

— Я розумію, про що ти, але десь БПЛА не може долетіти через ворожий РЕБ, або укриття противника розташовано таким чином, що з повітря його розібрати складно, а НРК-камікадзе може приїхати і знищити ціль з першої спроби. Якщо ціль того вартує, то набагато ефективніше спрацювати роботом, ніж брати штурмом.

— У чому головна проблема НРК зараз?

— Головна проблема — не кількість, а якість і адаптація до реальних умов. У нас близько 150 різних моделей, але значна частина з них не витримує бойового застосування. Те, що працює на полігоні, часто не працює на фронті: інші ґрунти, погодні умови, навантаження.

Наприклад, чорнозем після дощу налипає і просто «вбиває» ходову. Плюс частина рішень сирі — через швидке виробництво і неякісні комплектуючі.

— Полігонні випробування не дають повної картини?

— Полігон — це контрольовані умови. У бою все інакше: довша робота, складні маршрути, погодні фактори. У нас були випадки, коли НРК ідеально проходила тести, але вже на першому виїзді виходила з ладу — наприклад, через перегрів електроніки. Тому реальний тест — це тільки бойове застосування.

— Які НРК зараз переважають і чому?

— Приблизно 70% — це логістичні платформи. Вони простіші у виробництві: базова машина, мотор, зв’язок — і вона вже може возити вантаж. Бойові модулі — складніші й потребують додаткових рішень, тому їх менше.

— Що найчастіше доводиться доопрацьовувати?

— Найбільша проблема — зв’язок і загальна надійність. Те, що ставлять виробники, часто не витримує реальних умов. Тому ми самі модернізуємо техніку під задачі, які виконуємо: змінюємо електроніку, перевіряємо ходову. Фактично доводимо НРК до робочого стану вже у себе.

— Чи дослухаються виробники до військових?

—По-різному. Ми регулярно даємо фідбек з фронту: що ламається, що працює, що треба змінити. Більшість виробників реально доопрацьовує свої вироби, і вони стають кращими, але є й ті, хто ігнорує — і тоді їхні рішення просто не використовуються.

— Як зараз відбувається забезпечення НРК?

— Основне забезпечення — державне. У 2025 році це було приблизно 95% постачання, але важливу роль відіграють і фонди, які допомагають з модернізацією.

Плюс підрозділи часто самі визначають, що саме їм потрібно, і закуповують перевірені рішення, наприклад через платформу Міноборони DOT-Chain Defence, яка реально ефективна.

— Якою має бути людина, яка хоче стати оператором НРК?

— Якщо чесно… тут усе починається з бажання. Не «спробувати», не «подивитися», а саме внутрішнього рішення — що ти тут і ти це робиш.

Бо це ж не про техніку насправді. Це про відповідальність та розуміння, де ти і для чого.

Людина має бути ініціативна. Тут ніхто не буде стояти над тобою і вести за руку. Ти маєш бути готовим постійно вчитися — бо все змінюється дуже швидко.

І цікаво, що навіть такі речі, як комп’ютерні ігри, іноді допомагають. Бо це про реакцію, про орієнтування, про швидкість рішень.

— Що найважче в роботі командира?

— Люди. Точніше — відповідальність за них. За себе — це одне. Ти прийняв рішення, ти відповідаєш, а коли від тебе залежить ще хтось — це постійно в голові. Ти прораховуєш, переживаєш, тримаєш це все на контролі.

І це не вимикається, але у нас є розуміння: тут нічого випадкового немає. Якщо ти на цій позиції — значить, ти це пройшов і довів, тому взаємоповага і довіра дають сили рухатись далі.

— Про що ти зараз мрієш?

— Якщо дуже просто… додому. Я не планував цього життя, був звичайною цивільною людиною, а зараз уже п’ятий рік тут.

І хочеться просто… пожити нормально. Без цього постійного фону війни. Без напруги, яка нікуди не зникає.

— Чи вдається хоча б трохи «видихнути»?

— Так, є відпустки по 30 днів на рік, і це реально рятує. Можна змінити обстановку, поїхати кудись, побачити інше життя. Я був на морі — і в якийсь момент ловиш себе на думці, що ти просто сидиш і нічого не відбувається. І це вже дивно, бо ти відвик від спокою.

— Ти бачиш себе далі у війську?

— Чесно — не знаю. Є частина мене, яка хоче просто повернутися до нормального життя, а є інша — яка розуміє, що тут ти потрібен. І що ти вже в цьому виріс. Тому якщо буде можливість на кшталт демобілізації — я, найімовірніше, повернуся, підписавши контракт.

Фото з архіву бійця та 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка.