Дата 27 липня 1944 року упродовж багатьох десятиліть вважалася днем визволення Львова від німецьких окупантів. А на початку 21 століття у 2002 році саме під цю дату у Львові влаштували у небі показові виступи винищувачів, що закінчилося трагічно – Скнилівська трагедія забрала життя 77 осіб, які прийшли того дня на летовище.

Відомий історик Микола Бандрівський розповів про те, хто ж насправді увійшов до Львова у цю дату і як все відбувалося насправді. Чиї прапори майоріли над Львовом у липні 1944 року..?

На світлині ви бачите пост армії крайової біля входу до головного корпусу тодішньої Львівської Політехніки на теперішній вулиці Степана Бандери. Це фото зроблене у проміжку між 26 і 27 липня 1944 року. Світлину взято зі сторінки Nik Bron.

Частина з вас може здвигнути плечами і сказати: “Ну, і що у цьому може бути цікавого..?”.

На це автор посту відповідає: цікавим є те, що цієї світлини – із бойовиками польської армії крайової у центрі Львова у ті дні (якщо вірити нашим сьогоднішнім підручникам і пропаганді) взагалі б не мало бути.

Бо згідно зі сьогоднішньою “офіційною” версією у ті дні липня 1944 року Красная Армия ніби-то вибила німецькі війська зі Львова, а після цього увійшла до нашого міста і встановила тут – на довгі десятиліття – свою радянську владу: зі своїми обкомами та райкомами партії, численними інструкторами цих райкомів та гебешною номенклатурою. І, згідно із радянською легендою, саме один з наших “визволителів” – старшина Олександр Марченко з групою автоматників ліквідувавши ворожу охорону нібито піднявся на львівську Ратушу і вивісив над нею червоний прапор.

Але, якби ви мали час і бажання зазирнути до справжніх документів того часу, то ви були б несказанно здивовані: все тоді у Львові відбувалося зовсім інакше…

Діло було так: у ніч на 23 липня 1944 року німецька окупаційна адміністрація (включно з гестапо і поліцією) без якихось особливих боїв покинула Львів і до нашого міста увійшли – ні, не радянські війська, а… польські бойовики армії крайової під командуванням полковника Владислава Філіпковського.

Ціль у цих озброєних польських бойовиків була проста: увійти до Львова після відступу німецьких військ, захопити тут владу, завести до нашого міста знову польську адміністрацію і демонстративно показати перед радянською владою, що “Львів є знову польським” (весь цей план є детально викладений у горезвісній антиукраїнській акції “Буря”, яка була розпрацьована у штабі керівника армії крайової Казімєжа Сосновського).

Одним словом, армія крайова після відступу німців мала захоплювати окремі міста та райони на Західній Україні, щоби виступити в них як суверенний господар.

Згідно із документами 23 липня 1944 року польські бойовики з підрозділу підхорунжого Станіслава Ропушинського з армії крайової й вивісили над львівською Ратушою чотири прапори – американський, британський, польський і радянський.

Так тривало до 27 липня, коли Львів був повністю залишили німці, а прибулі до нашого міста перші нечисленні радянські військові підрозділи разом із польськими бойовиками армії крайової (ставши у ті дні у Львові майже “братами”) – просто упивалися своєю “перемогою”.

І бойовики армії крайової, і польські мешканці Львова були у ті дні у стані ейфорії, бо чомусь були переконані, що Львів відтепер “назавжди залишиться у польській державі”. Причому угар тієї нечуваної ейфорії був такий, що усе місто в ті липневі дні майоріло польськими біло-червоними прапорами, а вулицями Львова спокійно собі розгулювали спільні військові патрулі армії крайової і радянських військ…

Однак пропольська ейфорія у Львові так само раптово скінчилася як і розпочалася і оте людиноненависницьке бикування поляків проти українців Львова стало для бойовиків армії крайової фатальним. Їхнього керівника Філіпковського львівське Управління НКВД “запросило” до себе, де йому швидко і у доступній формі пояснили, що Львів відтепер, це – місто радянської України.

Та розмова радянських синьопогонників із керівником польських бойовиків Філіпковським виявилася напрочуд результативною, бо як тільки він покинув львівське Управління НКВД, то разом зі своїми бійцями одразу ж познімав усі польські прапори, які були розвішані по всьому Львову.

Він сам і усі його підрозділи армії крайової у Львові, добровільно здали усю зброю, а увесь особовий склад польських бойовиків – згідно із наказом львівської радянської комендатури – був локалізований у казармах. Після всього цього полковник Філіпковський вилетів до Житомира (нібито там на той час перебував штаб Війська Польського), але його чомусь одразу ж після приземлення заарештували і заслали до Сибіру.

А вже 31 липня 1944 року усю ту “нову польську адміністрацію Львова”, яка готувалася взяти владу у нашому місті перед остаточним вступом сюди радянських військ співробітники з Управління НКВД у Львівській області ввічливо привели до тимчасового штабу ПрикВО, де їх усіх, разом із командирами армії крайової заарештували, розвезли по львівських тюрмах і до кількох днів кожного з них засудили до 10-20 років в’язниці.

… Врешті останнім дригом міфу про “польський Львів” стало поминання померлих 1 листопада 1944. Того дня після месси в латинській катедрі що біля площі Ринок, кілька тисяч польських мешканців Львова пішли через усе місто зі своїм протестом на Личаківський цвинтар.

А вже там на свіжонасипаних могилах радянських солдат і офіцерів розмістили свої написи: «Не віддамо Львова СРСР !», «Слава борцям за польський Львів» та вигукували антирадянські гасла перемежовуючи їх співом гімну Польщі. Радянська держбезпека на це поминальне дійство ніяк не реагувала і ота остання польська ностальгія закінчилася тоді без особливих ексцесів.

Отак безславно і повним пшиком прийшла до свого логічного фіналу примарна спроба поляків “вернути” собі наш український Львів…підсумовує автор посту.