Чому лідери української нації виїхали в еміграцію
Поділитись
19 травня 2026 року в Люксембурзі відбулася ексгумація праху другого голови ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії. Їхні останки було доставлено в Україну.
Цей крок є частиною державної ініціативи щодо створення Національного Пантеону героїв та вшанування пам’яті видатних українців, які боролися за незалежність і поховані за кордоном. Крім того, наразі готується рішення про повернення та перепоховання праху полковника Євгена Коновальця.
На думку журналіста Остапа Дроздова Пантеон видатних українців треба супроводжувати потужною просвітницькою кампанією серед манкуртів, і тут нічого соромитися – так, манкуртів неосвічених і знеісторених, і це ще м’яко кажучи. На його думку, більшість українців, які щось таки знають про Степана Бандеру майже нічого не знають про іншого лідера ОУН Андрія Мельника, погляди якого кардинально розходилися із методами боротьби Степана Бандери.
Почати треба з концептуального переосмислення своєї діяспорності. Ми – нація, яка вщент програла свої визвольні змагання, відтак більшість видатних діячів (хто не був убитий КГБ) доживали свої найкращі роки за кордоном.
Мельник і Бандера справді мали фундаментальні розбіжності. Мельник (стара гвардія) ставив на дипломатію і домовленості, в т.ч. з Гітлером. Полковника УНР, Мельника описували як інтелектуала й аристократа, який волів шукати союзників і патронів, аніж влізати в програшну збройну боротьбу за наявності слабеньких ресурсів її вести. Цьому якраз противився Бандера, на 20 років молодший репрезентант молодшого й нарванішого крила, яке прагнуло диверсійних актів прямої дії зі зброєю в руках. Мельник старався створити для Європи образ українського руху як цивілізованої й політично зрілої сили, здатної здобути державність без масових жертв – тоді, як бандерівські методи, на його думку, малювали українську ідею в кривавих, агресивних барвах.
Розкол 1940 року по суті знищив ОУН: помірковане, освіченіше, інтелігентніше крило пішло за Мельником, а вся пасіонарна радикальна молодь – за Бандерою.
Про шляхетність Мельника свідчить бодай той факт, що він кілька разів особисто зустрічався з Бандерою й пропонував йому полюбовне вирішення всіх спорів, а коли Революційний Трибунал ОУН виніс рішення вбити Бандеру за розкольництво – Мельник особисто наклав вето на фізичну ліквідацію Бандери і скасував це рішення трибуналу.
Історія так і не дала відповіді, чиї методи були дієвіші, адже пограли всі. Мельник, правда, спокійно дожив своє життя і в віці 74 роки помер у Кельні, заповівши поховати себе в Люксембурзі поруч із дружиною. Він наперед викупив собі місце на цвинтарі.
На фоні цього хотів би дещо сказати про керманичів національно- визвольних змагань 1917-1920рр. Яке ці керманичі повністю програли.
Отже, абсолютна більшість цих діячів доживали свої кращі роки за кордоном. Тільки факти.
Перший Голова Директоріі УНР Володимир Винниченко навідріз розірвав усі зв’язки з Україною й жив у французьких Альпах до 1951 року, сповідуючи пацифізм.
Дмитро Донцов, один із перших керівників Союзу визволення України (СВУ), голова першої української телеграфічної агенції, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму у Канаді дожив до 90 років.
Ідеолог модерного націоналізму, український державний діяч доби УНР Роман Бжеський помер у Детройті у віці 88 років, його донька Маргарита Андраде, яка живе в Бразилії.
Юрій Косач, племінник Лесі Українки, пройшовши концтабір, осів у США і співпрацював із КДБ.
Патріарх Мстислав Скрипник, племінник Симона Петлюри прожив видатне життя в Канаді і помер 95-річним.
Гетьман Скоропадський не дожив місяць до кінця Другої Світової, загинувши від англо-американських бомбардувань поблизу Мюнхена.
Петрушевич, Диктатор ЗУНР, у віці 77 років помер у Берліні, а дві доньки отримали австрійське громадянство.
Іван Пулюй зі студентських років жив за кордоном, а помер у Празі, оточений визнанням і нагороджений Хрестом Ордена Франца-Йосифа.
Євген Коновалець 16 останніх років прожив в еміграції, а його дружина в Римі дожила до 83 років.
Симон Петлюра похований у Парижі, як і його донька.
Член Директорії УНР Опанас Андрієвський до старості жив і викладав в Австрії.
Федір Швець, член Директорії УНР викладав геологію в Празі.
Член Директорії УНР Андрій Макаренко дожив у Г’юстоні до 77 років.
Член Української Центральної Ради, учасник української революції 1917—1921 років, Голова пресбюро в дипломатичному представництві УНР у Римі Євген Онацький у 1979 році помер у Буенос-Айресі.
Міністр фінансів УНР Борис Мартос прожив 99 років і помер заможним у США.
Член Центральної Ради Христофор Барановський ще 20 років прожив у Бразилії.
В’ячеслав Прокопович, голова Директорії в екзилі, теж 20 років прожив у Франції.
Прем’єр-міністр УНР Ісаак Мазепа ще 30 років жив у Німеччині й лишив наукові праці з агрономії, а його донька стала видатною художницею Венесуели, де й творила все життя.
Федір Лизогуб, міністр внутрішніх справ УНР, у поважному віці помер у Бєлграді.
Міністр юстиції Андрій Лівицький – у Карлсруе, його син жив у Філадельфії до 1989 року, а донька прожила 102 роки й померла в Торонто.
Нестор Махно передчасно помер у Парижі у 1934 році від хвороби.
Давайте казати правду, абсолютна більшість керівників Центральної Ради, Директорії та Гетьманату адаптувались, та більшу частину життя стабільно і активно жили на Заході.
Жоден з їх дітей чи внуків не виявив бажання переїхати в Україну.
Пантеон це добре і потрібно, але давайте не створювати чергових кумирів.
Це частина історії. І просто переміщення труни з Люксембургу в Україну питання переосмислення фігур і подій не вирішить.