Поруч зі стендом компанії, яка шукає операторів БПЛА та інженерів, черга збирається ще до обіду.

У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями, а поруч школярі розглядають FPV-дрони так уважно, ніби вже обирають собі майбутню професію.

Такий сьогодні вигляд має «Фестиваль кар’єри» на ВДНГ у Києві, який триватиме до 24 травня. Тут поруч із великими цивільними компаніями та освітніми проєктами цього року опинилися технологічні стартапи, ветеранські ініціативи, рекрутингові команди Сил оборони й десятки компаній, які працюють на потреби фронту.

Кореспондент АрміяInform побував на фестивалі й побачив країну, яка четвертий рік живе у великій війні, але водночас будує нову економіку — швидку, технологічну й дуже голодну до фахівців. 

«Це вже не про “успішний успіх”»

Тут майже немає відчуття класичного кар’єрного фестивалю з презентаціями про корпоративну культуру та офісне життя.

Біля одних стендів говорять про ШІ, data-аналітику й кібербезпеку. Біля інших — про системи зв’язку, роботизовані платформи, інженерію та рішення для фронту. 

Найбільше тут вражає навіть не кількість вакансій, а те, наскільки молодий вигляд має вся ця нова індустрія. Студенти, молоді інженери, ветерани після служби — люди, які ще кілька років тому навряд чи уявляли себе дотичними до оборонних технологій.

І майже в кожній розмові звучить одна й та сама думка — бажання бути корисним.

Ближче до обіду стає помітно: найбільше людей збирається саме біля технологічних компаній, які працюють для війська.

Біля defense tech-стендів говорять уже не про «кар’єру». Тут обговорюють темпи виробництва, нестачу інженерів і те, як за кілька років війна перетворила miltech на окрему індустрію.

Нова індустрія, якій уже бракує людей

Біля стенда української компанії TAF Drones постійно людно. Команда шукає інженерів, IT-фахівців, менеджерів і виробничих спеціалістів.

HR-директор компанії Денис каже: одне з головних завдань участі у фестивалі — показати, що сучасний український defense tech давно перестав бути виключно державною історією.

«Сьогодні це величезний приватний сектор, який дуже швидко росте», — говорить він.

Компанія, яка з’явилася лише у 2023 році, вже виросла майже до тисячі працівників і виробляє понад 80 тисяч FPV-дронів на місяць.

«Нам іноді просто не вистачає рук», — коротко додає Денис.

Схожі проблеми й в інших виробників. Поряд свій стенд розгорнула PG Robotics, яка виготовляє ударні й розвідувальні дрони для фронту. За час роботи компанія виробила вже понад 100 тисяч бортів різних модифікацій.

22-річна Марина працює у технічній підтримці компанії. Каже, спочатку прийшла звичайним адміністратором, але згодом настільки занурилася в роботу, що пройшла FPV-курс, навчилася ремонтувати борти й допомагати військовим із налаштуванням дронів.

«Мені дзвонили хлопці й просили допомогти, а я розуміла, що недостатньо знаю. Тому почала сама вчитися», — розповідає вона.

Під час роботи Марина випадково знайшла згадку про свого дядька, який півтора року літав на дронах Lucky Strike у бойових підрозділах. «Напевно, це теж стало мотивацією залишатися тут», — говорить вона.

І таких історій на фестивалі багато.

Олександр, який сьогодні працює з наземними роботизованими комплексами, до цього понад 15 років провів в аграрному бізнесі.

Каже, займався агротехнікою та посівними комплексами, але після початку великої війни вирішив шукати роботу, де може бути більш корисним. «Коли ти продаєш сівалки — це зовсім не те відчуття, як коли твоя робота допомагає бійцям на фронті», — говорить він.

Тепер Олександр працює з НРК, які використовують для евакуації поранених, підвозу боєкомплекту та провізії на позиції: «Краще хай згорить робот, ніж загине людина».

На його думку, війна змусила Україну зробити технологічний ривок, на який у мирний час могли б піти десятиліття. «Значно краще бути технологічним гравцем, ніж просто сировинним придатком», — каже Олександр.

Тут шукають не лише піхоту

За кілька метрів від defense tech-компаній — рекрутингові точки бойових підрозділів.

У 92-й окремій штурмовій бригаді пояснюють: сьогодні війську потрібні медики, оператори БПЛА, IT-фахівці, спеціалісти для НРК і навіть перекладачі — через активну роботу з іноземними добровольцями.

«Армія зараз — це величезна система різних професій. Тут потрібні не тільки люди зі зброєю, а й ті, хто вміє ремонтувати, програмувати, лікувати й організовувати», — говорить Віталій із відділення рекрутингу 92 ОШБр.

Поряд бригада «Ахіллес» та інші підрозділи Сил безпілотних систем показують дрони, на яких працюють на фронті, і дають відвідувачам спробувати себе на FPV-симуляторах.

Біля стендів постійно людно: хтось фотографується з бомберами, хтось уперше сідає за симулятор, а хтось уважно слухає пояснення про те, як із цивільного життя потрапити у військові технології.

«Якщо людина має світлу голову й мотивацію — ми навчимо», — пояснює Денис із 429-ї окремої бригади безпілотних систем «Ахіллес».

Він говорить, що всередині підрозділ більше нагадує технологічний стартап, ніж армію зі старих уявлень про службу.

Представник 421-го окремого батальйону безпілотних систем «Сапсан» ДШВ Артем Лагутенко впевнений: сама присутність військових підрозділів на «Фестивалі кар’єри» — це вже відповідь на російське ІПСО, яке роками намагалося переконати людей, що армія — це виключно про «квиток в один бік».

«Людей намагалися залякати тим, що якщо ти потрапив у військо — тебе одразу кинуть у штурм. Але сучасна армія давно має інший вигляд», — переконаний він.

Біля стенду «Сапсана» люди довго розглядають системи скиду, розвідувальні крила й розпитують про службу в підрозділі безпілотних систем.

Сам Артем зізнається: до мобілізації теж мав чимало стереотипів про армію. «Уже під час служби я зрозумів, що багато уявлень про військо, з якими живуть цивільні, насправді не мають нічого спільного з реальністю», — говорить він.

Ветерани, як частина майбутнього

Поряд із дронами, рекрутингом і технологічними стендами — ще одна частина фестивалю, без якої вся ця розмова про майбутнє виглядала б неповною.

Тут уже говорять не про масштабування виробництв чи нестачу інженерів. Тут — про життя після поранення.

В одному просторі працюють команди, що займаються складним протезуванням після важких травм. В іншому — арт-терапією, психологічною підтримкою й поверненням ветеранів до цивільного життя.

Біля локації Protez Foundation відвідувачам пропонують пройтися на тестовому протезі й зрозуміти хоча б частину того, з чим щодня живуть люди після ампутацій.

Начальниця комунікацій фонду Анастасія каже: головна задача таких просторів — зробити тему протезування ближчою для суспільства. «Ми хочемо, щоб люди не сприймали це як щось далеке або страшне. Ветерани мають бути в центрі суспільства», — говорить вона.

Поряд — арт-простір «Титанові», де ветерани можуть просто побути серед своїх, поспілкуватися, відвідати майстер-класи чи звернутися до психологів.

«Наш психолог теж ветеран. Він говорить із хлопцями як рівний до рівного», — розповідає менеджерка простору Ірина.

За її словами, суспільству сьогодні доводиться заново вчитися правильно взаємодіяти з людьми після війни — без страху чи дистанції.

Особливо це помітно в реакції дітей, які вперше бачать ветеранів із протезами не в лікарнях чи новинах, а поруч із собою — у звичайному публічному просторі.

«Діти часто питають: “Ти супергерой?”»

І в якийсь момент стає зрозуміло: для багатьох ветеранів такі простори — уже не лише про відновлення. Часто це просто можливість знову опинитися серед людей, яким не потрібно нічого пояснювати.

Покоління, яке виростає зараз

Ближче до вечора над ВДНГ затягує небо. Над стендами вже натягують тенти, але люди не розходяться.

18-річний Вячеслав, який одночасно навчається у двох університетах на IT-напрямках, далі ходить між локаціями й уважно розглядає електроніку та системи зв’язку. Каже, найбільше його цікавить low-level — чіпи й робота з системами «на найнижчому рівні».

«Можливість виїхати була. Але я зрозумів, що хочу розвиватися саме тут — у країні, де ці технології зараз реально потрібні», — говорить він.

Поруч 23-річний Олександр із української компанії Inguar, яка виробляє бронемашини, каже, що для себе виїзд за кордон навіть не розглядав. «Mil-tech зараз — одна з найважливіших сфер у країні. І хтось має будувати це все тут», — говорить він.

І саме в такі моменти починаєш найкраще розуміти, що змінила ця війна. Не тільки армію. Не тільки економіку. А самих людей.

Бо ще кілька років тому більшість із тих, хто сьогодні збирає дрони, працює з роботизованими системами, займається протезуванням чи будує defense tech-компанії, жили абсолютно іншим життям.

А тепер це покоління вчиться запускати виробництва, працювати для фронту й шукати себе у сферах, яких в Україні до великої війни майже не існувало.

І поки над ВДНГ повільно насувається вечірній дощ, найсильніше тут запам’ятовуються навіть не стенди. А люди, які вже поводяться так, ніби будувати країну під час великої війни — це для них щось абсолютно нормальне.