За декілька місяців після деокупації Херсона вона сама пішла до війська та стала операторкою FPV-дрона — всупереч словам, що «дівчину не візьмуть».

У свої 22 роки вона прокинулася від дзвінка мами, яка сказала: «Почалася війна». Попереду були майже дев’ять місяців окупації Херсона, страх, невідомість і момент, який вона пам’ятатиме все життя — повернення українських військових у місто.

Згодом дівчина добровільно приєдналася до морської піхоти й стала однією з тих, хто нищить ворога FPV-дронами на найгарячіших напрямках фронту.

У розмові з кореспондентом АрміяInform операторка FPV-дронів батальйону безпілотних систем «Корсар» у складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного з позивним «Барні» розповіла про бойову роботу, полювання на ворожі БПЛА та бої за Мирноград.

— Як давно ти у війську і чим займалася до широкомасштабки?

— Я командир екіпажу FPV-дронів, у війську вже четвертий рік, до вторгнення завершувала навчання на останньому курсі вишу, а вже під час окупації Херсона доздавала дипломну роботу.

— Як ти зустріла широкомасштабне вторгнення росії в Україну?

— Я перебувала в Херсоні. Ввечері 23 лютого повернулася з роботи, наступного дня мала знову виходити на зміну, а я ще так не хотіла туди йти з самого ранку (сміється).

Вранці прокидаюся, мені зателефонувала моя мама десь годині о сьомій і сказала, що почалася війна, і на роботу можеш вже не йти. Я навіть спочатку не повірила, мозок відмовлявся це сприймати. На той момент мені було 22 роки.

Потім, перші два дні, не було зрозуміло взагалі, що відбувається. У нас не було ні поліції, ні служб. А приблизно на четвертий день вже розпочалися бої в районі Антонівського мосту, а далі… окупанти прийшли в мій дім, зник зв’язок (росіяни знищили вишки зв’язку — авт.). Всю окупацію я провела в місті.

— Які в тебе були емоції, коли Сили оборони визволили Херсон?

— Я запам’ятала цей день на все своє життя. Ще 10 листопада 2022 року російські військові перебували в місті, ми їх бачили, а наступного дня їх вже не було.

Я не вірила, ніхто не вірив до кінця, що це правда. Здавалось, що ми повіримо, а станеться щось жахливе. Були навіть думки, що (ворогу — ред.) потрібно було велике скупчення людей, по яких росіяни здійснять атаку з повітря.

Перші три дні після деокупації був шок, адже майже 9 місяців ми пробули в окупації, і це було страшно. Чому не вірилося? Бо на початку вторгнення була ось ця популярна, але насправді дуже жахлива фраза про «2–3 тижні», яка давала надію, що це швидко закінчиться…

Був страх, що цей кошмар може знову повернутися. Коли нарешті я на власні очі побачила наших воїнів, ці відчуття неможливо передати словами. Ти бачиш людей у формі, зі зброєю в руках, але ти не відчуваєш тривоги чи страху. Відчуваєш внутрішню радість, можливо, якесь тремтіння від щастя.

— Як ти потрапила у військо, як твій вибір сприйняли рідні?

— У лютому 2023 року я пішла в ТЦК, всі навколо казали, що в мене нічого не вийде і мене не візьмуть, що так не буває. Батьки, звісно, переживали, адже ніхто не мав розуміння, як це буде відбуватися, але з часом все нормалізувалося.

— Ти одразу потрапила в 38-му бригаду морської піхоти?

— Спочатку було БЗВП та фахова підготовка в навчальному центрі. Я чітко для себе вирішила, що хочу бути саме в морській піхоті.

Представники 36-ї бригади були готові мене забрати до себе на посаду діловода, але я відмовилась, бо хотіла воювати.

Пізніше мені пощастило, якраз формувалася 38-ма бригада морської піхоти, потрібні були люди. І після проходження БЗВП 15 серпня 2023 року я потрапила в підрозділ на посаду коригувальника артилерійського вогню, а вже 19 серпня була на Курахівському напрямку на позиціях.

— Пам’ятаєш свій перший бойовий вихід?

— Це була ніч, ми заїждали на позицію в населений пункт, який було визволено, а на шляху, доки ми їхали, я бачила якісь дивні невідомі вогні в небі, які не рухалися. Була думка, що це, можливо, НЛО (сміється).

Побратими розповідали, що у підвалах є тіла мертвих росіян, я повірила в це, і між роботою ходила, шукала, але так і не знайшла, прикро (сміється).

— До речі, а чому в тебе позивний «Барні»?

— Оскільки я працювала в екіпажі на «Мавіку», необхідно було ідентифікувати себе як пілота в загальній системі, часу на подумати як такого не було. До повномасштабки в мене була морська свинка, яку звали Барні, я її дуже любила, але за декілька днів після окупації вона раптово померла. На згадку про неї я вирішила взяти собі позивний.

— Яку «жирну» ціль тобі вдавалося уразити за допомогою FPV?

— Це була ворожа Zala, яку я уразила 31 липня 2024 року. Я дуже раділа від того моменту, стояла з пультом від дрона й не могла повірити, що це дійсно відбулося, що я дійсно влучила.

— Тобі зручніше працювати з FPV на оптоволокні чи без?

— «Ефпівішка» на оптоволокні більш контрольована, і чіткіше зображення, але там потрібно враховувати важливі моменти: висоту, швидкість, маршрут руху місцевістю.

— Розкажи про кумедний випадок під час польоту.

— Це було нещодавно. Я залітала на ураження ворожого піхотинця в полі, аж раптом бачу, як у нього влітає інший FPV-дрон на оптоволокні, влучає котушкою йому по голові, падає поруч і не розривається. Окупант зробив дуже геніальну річ, як на мене: він вирішив підібрати дрон, який не розірвався, а я в цей момент підлітаю до нього, він розвертається і починає відстрілюватись.

— Яку вибухівку використовують у роботі з FPV? З яким типом заряду тобі подобається працювати найбільше?

— Загалом використовують три основні типи заряду: уламковий — для знищення особового складу та легкої автомобільної чи мототехніки противника. Фугасної дії або «термобар» — для знищення укриттів, підвалів чи бліндажів. І кумулятивний заряд — для ураження бронетехніки, гармат.

Особисто мені більш до вподоби працювати з фугасом, бо бувають ситуації, коли окупанти сховаються в якомуть будинку, з якого їх досить важко вибити артилерією, а за допомогою FPV з «термобаром» я можу залетіти і скласти те укриття разом з ними, і, як на мене, це набагато краще, ніж відправляти піхотинців штурмувати той будинок…

— Які в тебе були емоції під час нагородження орденом «За мужність» III ступеня та за яку операцію ти його отримала?

— Мені командир сказав, що я маю прибути на нагородження, подробиць я не знала. Прибувши у визначене місце, стоячи в строю, я побачила Президента України, і під час оголошення мого прізвища, я вийшла до нього, він вручив мені нагороду. Це був хвилюючий момент, а вже сівши в автобус, я відкриваю нагороду і бачу, що це орден «За мужність». Тобто в момент отримання від хвилювання я навіть не зрозуміла.

Багато з наших бійців отримали цю нагороду за роботу під час боїв за Мирноград.

— Пам’ятаєш, що тобі сказав Президент під час нагородження?

— Мені здалося по очах, що він мене пам’ятає, оскільки раніше я була нагороджена орденом княгині Ольги. Він потиснув мені руку, подякував за мужність. Після нагородження хтось із представників його Офісу підійшов до мене й сказав: «Ми Вас пам’ятаємо, раді бачити вдруге, сподіваємось, що скоро зустрінемось втретє».

— Розкажи про період оборони Мирнограда, яку тактику використовував ворог?

— Все відбувалося поступово. Я пам’ятаю період, коли ми мали можливість заїждати в місто на броні або автотехніці, потім це давалося все складніше. Ворог перерізав логістику, брав під вогневий контроль шляхи заїзду в місто, а сам поступово обходив полями й посадками довкола, створюючи напівкільце.

Це досить прикро, адже в сам Мирноград окупанти намагалися не заходити, віддаючи перевагу тактиці «м’ясних штурмів» через поля. Активно працювали артилерією, FPV, «Молніями», постійно застосовували КАБи.

Коли вони вже увійшли в місто, ми щеперебували всередині. Від моєї позиції, звідки я працювала, до ворога було півтора кілометра.

Фактично, від моменту взльоту, до ураження цілі було менше ніж 2 хвилини.

— У момент, коли вдається перепочити, чому віддаєш перевагу?

— Перш за все — виспатися. З’їсти щось смачненьке, до прикладу, коли була у відпустці, то дуже мріяла спробувати морепродукти.

— Яка в тебе є мрія?

— Мрію здійснити стрибок з парашутом, хочу власний будинок, де будуть бігати качечки, й вирощувати капусточку, можливо, ще трошечки базиліку. Хочеться простого спокою, коли це все закінчиться.

Фото батальйону безпілотних систем «Корсар» 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного