Останні місяці свого життя Іван Франко проживав уже не як бронзовий “Каменяр” із підручника.

А як тяжко хвора людина, якій треба було допомогти вмитися, одягнутися, вийти на кілька кроків, йдеться у групі Українська перемога у Фейсбук.

Руки майже не слухались. Пальці були скалічені хворобою. Писати самому ставало дедалі важче.

Але Франко всерівно займався літературною працею.

Поруч із ним був юний Василько — син його брата. Він доглядав Франка, читав йому львівську пресу, записував під диктовку переклади, допомагав вийти на повітря.

Влітку вони ходили до Стрийського парку. Франко брав із собою книжку, зошит і олівець. Сідали під дубами — і хлопець записував те, що диктував хворий письменник.

Там, у парку, були карпатські ведмеді в клітці. Франко приносив їм груші й називав їх “невільниками”. Він співчував навіть звірам у неволі, бо сам добре знав, що таке арешти, тюрма і життя під тиском чужої влади.

Восени його здоров’я погіршало.

У листопаді Франка перевезли до Стрілецького притулку у Львові. Там лікували поранених і хворих Українських Січових Стрільців.

Йому дали малу темну кімнату, вікна якої виходили просто в стіну. Франко просив, щоб Василька залишили біля нього. Не хотів, щоб чужі люди робили для нього все те, що вже не міг зробити сам.

Пізніше полковник Січових Стрільців Гриць Коссак, побачивши умови, наказав дати Франкові кращу кімнату.

На запитання, як він почувається, Франко відповів із гіркою іронією:

“Літав орел попід небеса, аж поки йому не пощербилися крила, та й опинився у Стрілецькому притулку”.

У січні 1916 року Січові Стрільці запросили Франка на Святвечір. Його вітали як дорогого гостя, співали колядок, говорили з ним про Україну, про визвольну боротьбу, про майбутнє.

Франко був уже слабкий, але думав не лише про себе.

Він говорив про війну, про імперії, про те, що Австро-Угорщина і росія можуть не витримати цього потрясіння. І дуже болісно додавав, що український народ ще не готовий скористатися великим історичним шансом.

У березні він склав заповіт.

Будинок залишив родині. А бібліотеку, архів, листування, рукописи й авторські права — Науковому товариству імені Шевченка у Львові.

Це теж багато говорить про Франка.

Наприкінці свого життя він думав не тільки про своїх рідних, а й про те, щоб його праця залишилася Україні.

Та в притулку він помирати не хотів.

Одного дня сказав Василькові:

“Я не хочу тут помирати. Якщо помирати, то у своїй хаті”.

Перед світанком вони тихо вийшли з притулку й пішли до трамвайної зупинки.

Франкові було важко піднятися у вагон. Люди допомогли йому зайти, посадили на місце. А тоді впізнали.

У трамваї сидів уже не “великий Каменяр”.

А виснажений хворобою чоловік, який мовчки повертався додому.

Коли Франко виходив, люди вставали, прощалися з ним, бажали одужання. Допомогли зійти з трамвая.

Це була одна з його останніх зустрічей зі Львовом.

110 років тому, 28 травня 1916 року, Івана Франка не стало.

Ми часто повторюємо: поет, прозаїк, драматург, учений, етнограф, філософ, перекладач, громадський діяч.

І все це правда.

Але за цими словами стоїть ще щось більше.

Стоїть людина, яка працювала, страждаючи на важку недугу.

Людина, яка винесла з батькової кузні той вогонь, про який сама писала:

“На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь… Це вогонь у кузні мойого батька”.

Той вогонь не згас навіть тоді, коли сил майже не залишилося.

Франко залишив Україні тисячі творів, десятки томів, велику наукову і літературну спадщину.

Але ще він залишив приклад.

Як можна служити своєму народові не словами для краси, а щоденною працею — до останнього подиху.

Вічна пам’ять Іванові Франку!

#fblifestyle #fblifestylechallenge