Минулої суботи, 30-го травня, біля львівської Ратуші відбулася щемлива акція, присвячена українським військовополоненим та оборонцям, які  вважаються зниклими безвісти.

Захід об’єднав рідних, близьких та небайдужих громадян навколо спільної мети – нагадати суспільству про тих, хто досі перебуває у невідомості або у ворожому полоні.

Подія розпочалася зі спільної молитви. Присутні схилили голови, просячи у Бога захисту, сили та якнайшвидшого повернення для наших воїнів до рідної домівки.

Центральним елементом цієї інсталяції став стілець, ознакований промовистим написом:
«Місце для тих, кого ми чекаємо».

Довкола стільця розміщене спеціальне металеве кільце, на якому рідні та близькі можуть повісити жетони з іменами своїх безвісти зниклих воїнів.

Кожна деталь цієї конструкції – це глибоке відображення того важкого шляху очікування, який проходять родини захисників, та залізної волі до життя, яка тримає українців у найважчі
хвилини.

Особливим та дуже емоційним моментом акції став вихід мами одного зі зниклих безвісти захисників — пані Оксани. Вона  першою повісила жетон з іменем
свого сина на металеве кільце.
Після виступів присутні перейшли до створення ще одного живого символу. Усі охочі учасники акції змогли долучитися до висаджування «Дерева надії».

Посаджене дерево ростиме як знак
нашої непохитної віри в те, що кожен Герой обов’язково повернеться на рідну землю.

Ця акція – важливий маркер для всього нашого суспільства. У часи, війни найбільшою небезпекою стає звикання та байдужість. Тому сході ініціативи стають ментальним захистом нашої ідентичності та виявом найвищої солідарності.

«Віра і надія в те, що він приїде і сяде на це крісло», – саме так Оксана, сестра одного із
безвісти зниклих військових, описує те, що для її родини символізує поява цієї інсталяції.

«Надія, щоб він повернувся. І був вдома. Його дитина чекає, мама чекає, я чекаю, всі
чекають…» – ділиться своїм болем Валерія, дружина іншого зниклого безвісти захисника.

Залишати місце для тих, кого ми чекаємо – наш спільний колективний обов’язок. Жетони, що покривають металеве кільце, не дозволять сховати людські долі за сухими цифрами статистики “зниклих безвісти”.

Кожен такий жетон, кожен удар металу об метал на вітрі відгукуватиметься
живим голосом надії. Ми не маємо права забувати, ми маємо бути їхнім голосом тут, у тилу, доки останній український воїн не повернеться додому і особисто не зніме свій жетон.

Тільки у такій єдності, де біль кожного стає болем усього міста, формується справжня сила, здатна вистояти і перемогти.

Софія Кукурудза, фото і відео авторки