Випускниця львівської школи на кріслі колісному станцювала вальс
Поділитись
У Львові випускниця школи N 13 на кріслі колісному з ушкодженням опорно-рухового апарату здійснила свою мрію — станцювала випускний вальс. Про це у щемливій, але реальній історії розповіла її мама – Наталія Радиш.
Софійка навчається за індивідуальною формою через стан здоров’я, однак дуже хотіла бути на святі останнього дзвоника разом з однокласниками та взяти участь у випускному вальсі.
Під час підготовки до урочистостей мамі дівчинки просто відмовили, щоб її дитина з огляду на пошкодження опорно-рухового апарату взяла участь у випускному.
Серед аргументів звучали питання відповідальності, складності організації та того, що танцювальні номери вже були відпрацьовані.
Попри всі труднощі, мрія Софійки здійснилася. Один із випускників, Сашко, підтримав дівчину та погодився станцювати з нею окремий вальс. Для Софійки цей момент став одним із найщасливіших у шкільному житті.
Наталія Радиш подякувала вчителям, учням та родині хлопця за підтримку. Вона наголосила, що справжня інклюзія та людяність проявляються не в словах, а в конкретних вчинках і готовності приймати інших.
Про інклюзію, ПРИЙНЯТТЯ, ЕМПАТІЮ зараз говорять на кожному кроці. Але ГОВОРИТИ й ДІЯТИ – це різні речі. Справжня людяність живе там, де її роблять тихо, без гучних гасел і не чекаючи подяк. Людина починається з кожного з нас.
Софійка так довго чекала цього дня. Останній дзвоник, урочиста лінійка, прощальний вальс… Дівчачі мрії.. вибір сукні, взуття, макіяжу, манікюру. Кожна деталь планувалася заздалегідь і мала бути ідеальною.
Приблизно за два місяці до свята Софійка поділилася з вчителькою про своє бажання.
На БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ в класі Софійки я прийшла вперше і востаннє в житті.
До 2 класу ми навчалися в СШ # 82, пізніше в СШ # 13.
Йшли роки, змінювалися вчителі, класні керівники, однокласники.
До 9 класу одні, потім – інші. Софійка і Лукʼян навчаються за індивідуальними програмами в домашніх умовах у зв’язку зі станом здоров’я. Мабуть, зайве пояснювати, чому саме.
Тож усі питання ми завжди вирішували з вчителями вдома. Час від часу однокласники передавали Софійці вітання, листівки чи малюнки.
Софійка не брала участі у шкільних заходах, бо для неї це фізично важко, а також розвиток ДОСТУПНОСТІ СЕРЕДОВИЩА відставав від нашого розвитку.
Так ось, 30 квітня я на шкільних зборах.. Після обговорення частини організаційних питань, мами з батьківського комітету звернулися до мене від імені батьків. Кожне їхнє слово, немов ніж, врізалося в серце:
« І що, Ви хочете, щоб ваша дитина танцювала останній вальс??»
« Там погане покриття, ями, візок може перевернутися…»
« Ніхто з хлопців не братиме на себе таку відповідальність».
« Усі танці вже складені, вивчені й відрепетирувані».
« І якщо чесно, для нас самих це шок довідатися, що з нашими дітьми навчається ще якась дівчина!»
«Де ви були 11 років? Вас не було на жодних батьківських зборах і в групах…»
Коли я пояснила, що у Софійки порушення опорно-рухового апарату і вона дихає за допомогою ШВЛ, прозвучало:
«Тим паче ! То як ви собі це уявляєте, що вона піде на випускний??»
«Як діти будуть спілкуватися з нею?»
Їх не цікавили мої питання, відповіді чи пояснення.
«В ресторані вже все заброньовано ще з листопада.»
«Це приватний захід, нічого спільного зі школою не має, і МИ ВИРІШИЛИ, що ВАС НЕ БУДЕ ».
Здавалося, я знаходжуся в паралельній реальності і це відбувалося не зі мною…
Я йшла додому і не могла повірити, що таке ще можливо в сьогоднішній час.. Ком стискав горло і небо плакало разом зі мною. На мене чекала найважча розмова, я мусила зняти з доньки рожеві окуляри, щоб вона побачила реальність і СВІТ БЕЗ ПРИКРАС…
Було багато СМУТКУ і СЛІЗ.
А потім прорвався інший, ГЛИБОКИЙ БІЛЬ. Біль від того, що її не знають у власному класі.
«Мене не знають… від мене відвернулися… я хотіла, щоб про мене знав увесь світ!» – шепотіла Софійка, захриплим голосом із запухшими очима.
Я плакала разом з нею і намагалася підібрати правильні слова. Хотілося бути чесною, не лукавити, а казати правду про людей, про світ, про реальність. Про людей різних – тих, які вже траплялися, і тих, які ще будуть у її житті. Я наводила приклади про всі її інтерв’ю, про її неймовірну особливість та унікальність, про її силу, успіхи, досягнення, друзів.
І що про неї насправді знають набагато більше, ніж про будь-яку пересічну дитину з Сихова. 
І тоді ми вирішили: ми створимо СВОЄ СВЯТО. Запросимо близьких їй людей – тих, котрі її дійсно ЛЮБЛЯТЬ, котрі ніколи не відвернуться, котрі ЦІНУЮТЬ , ПОВАЖАЮТЬ, ПРИЙМАЮТЬ такою, якою вона є.
Минув тиждень. Важкий, мовчазний тиждень. Аж раптом задзвонив телефон. Жінка на іншому кінці
дроту представилася мамою одного з однокласників. Вона сказала, що її син дізнався про ситуацію і погодився потанцювати з Софійкою окремий танець.
Треба було бачити очі моєї донечки в той момент!
«Ура! У мене є партнер! У мене є партнер! У мене є партнер! Справжній партнер на випускний вальс!» — цей вигук щастя досі лунає у мене в вухах. Софійка обдзвонювала подруг, близьких і ділилася цією неймовірною радістю, що не всі відвернулися.
Урочиста частина відбулася згідно з планом 30 травня на подвір’ї школи. Очі Софійки сяяли щастям і гордістю. Останній дзвінок, благословення в щасливу дорослу дорогу, особливий танець з однокласником, танець з батьками, прохід під вишитими рушниками. Останній урок, спогади і особливі послання у листах дітям і батькам.
Пишаюся нашою розумною та мудрою дівчиною, її сміливістю , життєствердністю та внутрішньою силою. Цього разу на очах бриніли сльози щастя.
Водночас було цікаво спостерігати, як ті самі мами із батьківського комітету з гордістю під оплески виходять по грамоти за активну участь у житті класу і водночас ховають погляд від мене. Наскільки ж різними бувають прояви «активності» та «людяності».
Щодо дирекції та вчителів, то я щиро ДЯКУЮ тим, хто вчив, проявляв терпіння і креативність, дарував свій час і частинку свого серця. ЦІНУЮ і ДЯКУЮ за кожне зусилля, докладене для того, щоб
Софійка була на останньому уроці, почула останній дзвінок і змогла доторкнутися до цього свята, станцювавши свій танець. Дякую викладачці хореографії та іншим дітям.
ДЯКУЮ мамі Олександра, Анна Наливко та батькові за ЦІННОСТІ і ВИХОВАННЯ сина і самому САШКУ за сміливість бути собою.
Щодо другої частини свята.. Знайти і забронювати приміщення для 50 людей ( а саме стільки запросила Софійка), яке б відповідало нашим особливим потребам, критеріям інклюзивності й доступності за два тижні у травні стало для мене черговим викликом та квестом. Але коли є мета подарувати дитині щастя, перешкод не існує.
Дякуємо працівникам ресторану «Пʼятниця» за чудовий сервіс, умови, смаколики і врахування наших побажань . Особлива вдячність адміністраторці @Ярина Сеньків за чуйність, турботу та професіоналізм. Все було на найвищому рівні.
Майже всі гості приїхали. ДЯКУЄМО присутнім, що розділили нашу радість і святкували цю подію разом!
За вітання, захоплення, веселощі і танці. ТАКЕ БУВАЄ РАЗ В ЖИТТІ! Ми всі ще довго згадуватимемо ці моменти.
Дякуємо ЗСУ , за можливість проживати ці моменти.
Дякуємо Богові за все.
Можна було б багато змовчати і упустити в тексті. Але є речі про які ВАРТО ГОВОРИТИ ВГОЛОС.
Речі, котрі мають чути і бачити всі.
Світ буває різним, люди бувають різними, але кожному з нас важливо пам’ятати: ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З КОЖНОГО З НАС.
ЛЮДЯНІСТЬ, ЛЮБОВ, ПРИЙНЯТТЯ та ЕМПАТІЯ- це не красиві слова у шкільних підручниках чи соцмережах. Це ВЧИНКИ, які ми ОБИРАЄМО РОБИТИ ЩОДНЯ